— Розумію. Відверта відповідь, — Ліля помовчала. — Шкода. Я сподівалася… Так і не знатиму цього… Буду жити далі й думати — можливо чи ні…

— Я думаю, можливо, — сказав Віктор. — Просто ти питала конкретно про мене. Я й відповів так, як є. А взагалі…

— Гаразд, не треба мене заспокоювати, — мовила вона. — Мене від народження заспокоюють та обнадіюють — уже нудить. Хочеться пожити без цього.

— Пробач. — Він зітхнув. — Я не заспокоюю, просто даю зрозуміти, що у світі все відносно. Ну, в мене, наприклад, руки й ноги на місці, не кульгаю, а толку з того — до кохання — як звідси до неба… І це вже точно й безповоротно. Жодних надій, повір. А в тебе ще — як повернеться. Принаймні безнадійної ситуації немає.

— Гмм… — Це явно її здивувало. — А чому, цікаво, ви вважаєте свою ситуацію безнадійною?

— Можу пояснити. А ти також обіцяєш, що скажеш мені правду?

— Так.

— Тоді скажи — у тебе є на згадці хто-небудь, якийсь чоловік або хлопець, відносно молодий, такий, що за віком міг би бути тобі парою і кого ти вважаєш повним непотребом? Ну, зовсім нікчемою. До якого почуваєш відразу. Про якого бридко думати.

— Ну… ну-у, припустимо… Ну, є. І що?

— А тепер скажи — ти б могла його покохати? Можеш таку ситуацію уявити, щоб ти його покохала?

— Але… — Дівчина щось намагалася збагнути. — Але ж ви… не можете бути непотребом…

— До чого тут я? Я просто поставив запитання.

— Не могла б, — відповіла нарешті Ліля.

— Ось бачиш. Ти не могла б. А вона тим паче.

— Але ж ви не можете бути непотребом!

— Усе відносно. Для тебе, може, й ні, а для неї — непотріб. Так само й тебе — один обійде десятою дорогою, побачивши ваду, а другому кинеться в очі твоє гарне личко й добра душа. І матимеш своє кохання.

— Ви справді так вважаєте? — це запитання звучало зовсім по-дитячому, і Віктор усміхнувся.

— Справді.

— Напевно, за всі ці роки ви єдина людина, кому вдалося мене заспокоїти та втішити, — задумливо сказала вона. — Спасибі вам. А я… Знаєте, все-таки я також скажу вам щось корисне. Ви не дивіться, що я ще школярка й не маю життєвого досвіду… Зате я розумна. Правда… І… Всі каліки та нещасні — вони десь з іншого боку досконаліші… Тому можете сприйняти це без посмішки…

— Ну, кажи, — цілком серйозно попросив Віктор.

— Але спершу скажіть мені, тільки знову-таки правду — інакше моя порада не буде такою дієвою. Скажіть, ми ж з вами більше не побачимося, а я про вас однаково не зможу згадувати погано… Скажіть — ви ту жінку, про яку розповідаєте, може, ви її скривдили, може, образили чимось… Може, вона була свідком або почула про якийсь ваш поганий вчинок? Було таке?

— Ні, — Віктор спокійно дивився на неї. — Хіба тим образив, що кохаю її.

— Тоді… — Ліля наче збиралася наважитися на щось, а потім мовила різко і твердо: — Тоді вона схиблена. І заслуговує на те, щоб не мати вас ніколи. Ніколи!

У голосі та погляді цієї не за роками дорослої дівчинки звучало переконання.

Мобільний подав сигнал, коли Віктор уже засинав. Намацавши телефон рукою, він натиснув кнопку відповіді:

— Так…

— Привіт, гонщику! Не збудив тебе?

— Збудив.

Цей голос Віктор упізнавав завжди й одразу.

— Ну, вибачатися, звісно, не буду.

— Звичайно, я б здивувався.

— Слухай, ти як алкаш зі стажем. Тільки той може запити на цілий місяць, а ти — пропасти. І з кінцями. Як твої машини?

— Так собі.

— Що, проблеми якісь?

— Глобального характеру.

— Навіть так? То кидай усе до біса й гайда до мене, — майже зрадів той.

— Ну, до цього ще не дійшло… Тим паче, твоя справа ще більш непевна. Сьогодні процвітаєш, а завтра можна у прірву і… з кінцями. Сам знаєш — чим вище видерешся, тим страшніше падати.

— Дякую, ти знаєш, як підняти настрій співрозмовнику. Ти справді так вважаєш?

— Що я можу вважати, коли у вашій кухні ні бельмеса… Я «баранку» кручу, а у вас вищі матерії.

— Зрозуміло. Тоді давай конкретніше. Що по нашому задуму?

— Нічого, — спокійно промовив Віктор.

— Як це — нічого? Що означає — нічого?

— Те й означає. На замовлення таке не робиться.

— Я розумію, — перебив той, — але… Дрібниця ж лишилася! Ще дві — і я більше нічого не хочу. І взагалі не чіпатиму тебе. Не жартуй. Ти що, справді хочеш, щоб мене зарили? Ну звичайно… Он чому в тебе такі прогнози щодо моїх справ. Та ми ж тебе однаково дістанемо. Сергійович узагалі на стіну полізе, як я передам, що ти мені щойно верз! Май глузд!

— Я спати хочу, — байдуже промовив Віктор. — Давай завтра. Я з дороги й не в гуморі.

— А я вже місяць не в гуморі… твоїми зусиллями. А точніше — бездіяльністю. О-ох… — Співрозмовник його зітхнув важко й нетерпляче. — Словом, ситуація така, що ще трохи — і в нас усіх будуть серйозні проблеми.

— У тебе, — виправив його Віктор. — А в мене й так вистачає.

Телефон ліг на полицю. Обличчя Віктора красномовно свідчило про те, що проблеми, розв’язання яких йому нав'язували, мало його хвилювали, так само, як і наслідки, якими загрожувало їх нерозв’язання. Останні кілька тижнів йому було щиро начхати на те, що робитиметься в Києві, як високо й наскільки смертельно падатиме той, з ким щойно довелося розмовляти. Зараз Віктор сам підійшов до краю. І тепер завжди, коли заплющував очі, щоб зануритися в сон, у картинах, що марилися наостанок, усе частіше поставав ще один, новий персонаж. Раніше, заплющивши очі, він залишався наодинці з Зоряною. Так було й тепер, але ненадовго. Зоряна була лише спочатку — кілька секунд або хвилин. А потім її образ перетворювався на м’яке та розмите тло, а на передній план виповзало щось велике, чорне та невблаганне з обрисами масивного та потужного авто. Воно світило фарами, а в освітленій кабіні нікого не було. Проте джип рухався в його напрямку.

Віктор бував тут після кожної поїздки. Підігнавши чергову машину під перекошене вікно, він лягав спати, а відіспавшись, мився, збирався, сідав у неї ж і їхав на цвинтар. Лишивши машину біля входу, йшов доріжками до материної могили, сідав там на лавку й довго сидів.

Не обов'язково він згадував маму. Тут просто краще думалося, краще осмислювалося. І образ жінки, єдиної для нього в усьому світі, також з'являвся тут. На нього не існувало табу в цьому сумному місці, хоча, якщо розібратися, саме вона була частково винною в передчасній смерті матері. Якби не було Зоряни, не сталося б того, що сталося. Тільки Зоряна не винна в тому, що існує. Очевидно, винен в усьому він сам. І ще Доля. Про неї тут думалося найчастіше.

Іноді доля уявлялася Віктору довгою стрічкою, трасою, прокладеною дивними вихилясами поміж лісами, горами, містами. По ній ходять люди, їздять машини, не завдаючи їй ніякої шкоди, адже її неможливо побачити або торкнутися. Але вона існує. До того ж його реальний життєвий шлях не має ані найменших шансів відхилитися від неї.

Саме тут, біля сірого гранітного каменя, за скромною, але охайною загорожею вперше так уявилося. От зараз він може підвестися й поїхати на базар продавати «Опеля», що стоїть біля входу. Там обов’язково знайдуться нові клієнти, які дадуть конкретне замовлення, і він вирушить виконувати його. Шлях його отримає певний напрямок і далі пролягатиме залежно від цього. А можна, приміром, поїхати до Дітмара, який не раз пропонував роботу в автохаусі. Тоді шлях цей зміниться. Все начебто залежить від нього самого. Отже, своєю долею можна покерувати. А значить, ця його траса ще ніде не пролягає й ляже туди, куди він обере.

Це з одного боку. А з іншого… Хтозна-коли й ким було запрограмовано, як учинить він і як учинять ті люди, з якими доведеться стикатися. І як переплетуться їхні долі в тому єдино можливому варіанті.

Ні, долю не зміниш, хоч як намагайся. Хоч скільки смикайся, міняй свій шлях — вона єдина. І вкладеться ця траса так, як і повинна. Просто цього не можна знати наперед. А робити завжди треба те, що дозволяють сили. Навіть якщо кінцевий пункт призначення на ній — Обрій. Місце, якого не не досягнути ніколи, хоч би скільки тиснув на газ.