— Ні.

А один зі слуг первосвященика пригадав:

— Чи не тебе я бачив у саду з ним?

— Ні.

А потому запіяв півень. І хоч ніч тривала, Петра вже ніхто не питав, хто він. Бо цієї ночі він став ніким, лише покірним мирянином, котрий не має даху над головою.

…А в цієї жінки двоє синів були в бандерах. І обох вбили за одну ніч, а на ранок привезли під сільраду, аби родичі впізнали. Прийшла мати і побачила мертвих синів. Але не впізнала, бо жоден звук не вирвався з її вуст. Навіть не скам’яніла, як Ніоба, бо камінь не відчуває болю й страху. І ніхто не сказав уголос, чия вона мати, хоч усі знали. Такий великий був тоді страх.

…Господь знає, що страх — то не смертний гріх, і сумно посміхається при згадці про Симона Петра і ту бойкиню. Простягає над багаттям руки, щоб зігрітись холодної серпневої ночі, бо раптом згадав слова єдиного Сина на хресті:

— Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?!

Двісті років тому в Урожі будували церкву. Вона була біла, як гусятко, заки не стемніла від негоди й часу.

Якоїсь днини сидів на дзвіниці майстер і клав ґонту. Сонце палило і захтілося майстрові пожартувати. Внизу дорогою їхав хлоп на фірі й нич собі не думав, не гадав. А майстер тихонько сказав «п-р-р!» — і коні стали. Хлоп їх бичом, хлоп — «вйо!» Вйокає, б'є, а ніц з того нема. Коні ані руш, ніби перед ними мур, а не гостинець. Бідний хлописько пражиться на сонці, далі вже волос у себе на голові рве, бо пан буде бити, як не вернеться завчасу до фільварку. Посходились люди, а не видять, що то пан майстер на дзвіниці дре лаха з бідачиска і регочеться.

Але знайшовся оден, що втямив у чім річ і шепнув фірманові, аби приніс з корчми фляшку пива. А як той вернувся, зопрілий, аж з нього капало, казав розбити фляшку до дишла. Хлоп так і зробив, і зразу коні рушили, а майстер впав з дзвіниці й забився на смерть.

Тепер наша церква вже не біла, не чорна, а помальована на жовто. Дзвіницю без жодного цвяха вкоротили і накрили бляхою. А про майстра, який нещасливо пожартував, ніхто не пам’ятає, та й він не встиг вирізати свого імені десь в темнім куточку.

У ті давні часи, коли наш край воювали турки й татари, люди ховались по лісах. Одна жінка не встигла втекти. Вона побачила, що до її хати їде туркеня на коні. Швиденько запхала дитину під нецки, а сама сховалась на печі. Туркеня зайшла до хати, почула, що плаче дитина і сказала:

— Дитя під коритя, а мамка на печі!

Їй хотілося пити і вона нагнулася в сінях над великою діжкою з сироваткою. Тоді жінка прискочила, вхопила туркеню за ноги і втопила в тій діжі. А сама відв’язала коня, знявши з нього поклажу. У мішку було багато золота і срібла. На ті гроші жінка побудувала церкву. Серед скарбу була чудова золота чаша для дарів і її поставили в новій церкві.

Отаке розповідають. Але то ще не кінець. Жінка, яка втопила туркеню, не могла спати. Золота чаша верталась щоночі в її хату на одне й те саме місце, на вікно, і сяяла так, як місяць. І щоночі жінка мусила крастися до церкви, щоб віднести чашу. Коли лягала на часину, а піяли вже треті когути, снилась їй туркеня, що мала біле волосся й сині очі. Туркеня хитала головою й казала:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

Тоді нещасна не витримала, вкинула ту чашу в студню, але й на дні студні вона блищала, як місяць, і туркеня хитала головою:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

І диявол спокусив жінку на великий гріх: вирішила вона спалити церкву Але, як несла вогонь, знялася буря й погасила його. І збагнула тоді нещасна, що не вернеш вдіяного…

Досі спить вона на дні студні, тримаючи коло грудей замість дитини золоту чашу. А її дитя плаче за нею…

Відкрий очі й побачиш, що все довкола горить. Крізь полум’я просвічують стовбури дерев. Вони падають, сиплють іскри і далі підпалюють траву. Серед того ненаситного вогню кидається олень, припнутий мотузкою. Він не може втекти і кричить: «Допоможіть мені! Відпустіть!» Йому допомогло дерево, впавши на нього, і він не згорів живцем, засуджений на повільне спалення. Ти ще не прийшла до тями, хоч уже розплющила очі. (А ще падали птахи, бо й небо горіло). Полум’я наближається, облизуючись у передчутті смачного поживку, бо твоя одежа просякла живицею. І коси, якими ти прив’язана до сосни. Кричи не кричи, все одно не вирвешся, згориш дотла. Та милосердна стріла татарина, що стоїть на тому березі річки, не дає виконати присуду: спалення на повільному вогні. Йому нема діла, що ти вкинула своє дитя у воду, бо не знала, чиє воно, але знала, що воно було мертве, і поросле шерстю, як звір. Просто смерть має бути швидка, щоб іще встигнути зайти у двері потойбічного світу, які зачиняються, коли заходить сонце.

…А тебе виводять за руки з пологового будинку, і ти обертаєшся, плачеш. Очі в тебе, яку прив’язаної сарни, а груди повні молока. Вночі ти мовчки встаєш, прислухаючись до мирного хропіння чоловіка, повзеш на кухню, підкручуєш газ до жовтого полум’я, встромляєш у вогонь руку. Відкрий очі — і ти побачиш лице твого сина, поросле шерстю, сина, якого тобі не віддали, хоч ти могла б узяти його і піти в глибокий ліс, сховатись з ним у шкаралупці горіха, і нікому б ви не заважали. Але ти не можеш цього побачити, бо вся твоя увага прикута до болю в руці.

Коли мій дідо був ще молодий, пас одного разу уночі коні біля холерного цвинтаря. Тоді там стояв самітний дерев’яний хрест. Дідо грівся коло вогню, бо ніч була зимна. І почув він музику, а потім побачив, як над ним у повітрі летить весільний поїзд на конях з заплетеними стрічками гривами. А молода — панна з жовтим розвіяним волоссям у старовинному строї. Дідо закляк з великого дива, а вогонь, ніби мав ноги, побіг вслід за весіллям і за пару кроків спинився. Мана зникла. Таке не забувається до смерті.

Коли я народилася, один дідо тішився з мого рудого волосся. Я ще пам’ятаю, як він гладив мене по голові. У нікого в роду не було такого волосся. Воно з’явилося з дідової пам’яті про панну-молоду, чий привид пронісся над нічним багаттям, чия неспокійна душа живе, можливо, в моєму тілі, і рветься, шукаючи один їй відомий притулок серед ночі.

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, в дуплі великого дуба, жив чоловік. Харчувався він ягодами, горіхами, грибами, і давно його вже нічого не хвилювало. Жив він отак, може, сто років, може, двісті, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топтались олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материному лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота в порваній одежі, збіджена до краю й голодна. То був молодий хлопець. Старий прийняв гостя, як неминучу даність, нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла і нічого не питав, а вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

— Я знаю, звідки ти прийшов. Світ мав би рости, множитись і захопити мій ліс, а він і досі меншає.

— Він менший за цей ліс. Мені там нема місця. Тобі щось треба від мене, діду?

— Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі усе. Він не любить хіба вогню.

У мене немає вогню.

І так вони стали жити втрьох: ліс, дідо і хлопець. А восени, коли іній спав на землю і став душити в’язкий туман, дідо назбирав листя, заповнив ним яму, і двоє людей сховались глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей, і заснули. І снився їм не світ варварів, що міг уже на той час вміститись на долоні, а те, що снилось деревам: спів птахів, котрі навесні повертаються додому.

Віднедавна він на кожному кроці став натикатися на інших. Вони мали іноді людську подобу, іноді звірину, навіть були неживими предметами, але як тільки він наближався до них, холодний піт з'являвся на чолі і серце починало страшенно гупати. У великому місті повно дивовиж. Воно зовсім не є сіро-одноманітне, воно само — істота. Чоловік, котрий відчував наближення інших, мав за тридцять років, і це з ним трапилось уперше. Хвилюючі зустрічі з іншими переповнювали його, але йому ніяк не вдавалося розповісти про них друзям. Кожен з нас потрапляв у подібну ситуацію, коли не міг розповісти щось дуже важливе, і в ньому наростало невдоволення, роздратування. Цей чоловік не знав, що вступив у контакт з іншим світом, який відтепер керуватиме ним, приручатиме його і неминуче доведе до якогось повороту за яким буде вихід, такий собі колодязь з освітленими стінами, куди доведеться летіти сторч головою.