Хоч всі були добрі до неї, але вона ще не бачила того, кого хотіла бачити. Велися якісь доісторичні розмови, плелася павутина спекулятивного мислення. Вона якось відразу обважніла і на руках понадималися жили.

— Що з моїми руками? — спитала.

Але ніхто не звернув уваги на її руки, щойно від городу, та ще з жилами, зовсім старі руки. Довкола неї мінився фейерверк самопохвали і самокомпліментів. Вона вже не могла впоратися з думками і дивилася в зелену гущавину, де щохвилі з’являлись якісь люди, якісь діти, якісь пси. Що вони говорять? — думала вона. — Чи мені потрібні ці балачки? І з ким мені хотілось порозумітись? Не з тобою, і не з тобою. Мої слова замерзли і відтануть, коли я приїду додому завтра. Але ніхто вже їх не почує.

Потім вони пішли в майстерню до одного художника. Там гостина була в розпалі. У когось народився син. У когось поховали товариша сьогодні пополудні. Із стін шкірилися бридкі жінки, і вона знову пила горілку, бо то все не мало сенсу. Тут не можна ні кричати, ні плакати, лише пити або не пити. До неї підходили люди, які мріяли з нею познайомитись, але вона лише посміхалась. Потім вийшла на балкон і дивилась у кам’яний мішок подвір’я, вчепившись руками за поручні. І розуміла, що її впіймали, що вона вже не вільна, як була три години тому, що її зв’язали, запхали до рота брудну смердючу шмату, і зараз розгойдають і вкинуть у кам'яний мішок. Але її повели кудись далі.

І вона згадала те, що бачила багато років тому.

…Пустельна вулиця, спека, гурт людей, над яким погойдується маленька труна, а в труні дитинка з почорнілим виснаженим личком. А попереду йде жінка з кошиком і розсипає рожеві пелюстки. І ось вони вже зникли, і по них лишилась стежечка з рожевих пелюсток…

— Що будемо з нею робити?

— А дідько знає! Не я її сюди привів.

Над нею усміхнене лице Хама, сина Ноя, того, хто врятував невинні істоти від потопу.

Цієї візії неможливо було уникнути, але вона знову вирвалась і пішла рожевою стежечкою, куди та вела, і замерзлі слова поволі відтавали від подиху смерті…

— Мамо, підемо гуляти? — вдесяте питає мала.

— Підемо.

Стільки роботи… Треба палити, гріти воду для купання, позбирати буряки, нарвати слив на повидло, підмести подвір’я, бо завтра неділя, а мама прийде з городу змучена. У жінки затремтіли губи. Коли тепло, роботи як на каторзі, з ранку до вечора, а стане холодно — сиди в хаті. Чоловіка нема, роботи для неї також. Нема за що жити. Мала не розуміє. Хоче, щоб з нею бавилися, читали казки. Нема коли. Нема коли. Нема коли.

— Підемо.

— До того краника?

— Так. Хіба недовго.

Жінка кидає ключ під відро, і вони швидко-швидко йдуть до хвіртки, за якою свобода. Так вона колись у дитинстві тікала на річку чи до лісу, щоб часом не завернули і не загадали щось робити. Мала вчепилася брудними пальчиками за рукав, шапка злізла на очі. За сходами, що ведуть з горбка, вони сповільнюють крок.

— Мамо, я так люблю ходити до того краника!

— Я так само.

На покинутому колгоспі, серед острівця зеленої трави б’є невеликий струмінь води, залишки колишнього водогону. Мала стає на дощечку, крутить краном то ліворуч, то праворуч, ухиляючись від бризок.

— Можна, я ручки помию?

Жінка сидить на траві. Ноги її обважніли, руки чорні від колення слив. Нема сили. Треба пришити гудзика до курточки, то вже увечері, як вкладе малу спати і сидітиме на кухні, дрімаючи над книжкою, єдиною розкішшю в її безрадісному існуванні. Простудиться, вода холодна. Але несила щось сказати. Болісний клубок підкочується до горла. Нема коли приголубити дитину, піти з нею до лісу чи поїхати до міста. Півгодини забави з краником, поки вона тут перебуває в заціпенінні, хоч із землі тягне холодом, а в неї хворі нирки.

— Мамо, я курточку обхляпала!

— Добре, — механічно каже жінка.

— Може, додому підемо? Баба прийде, буде сердитися.

— Ще трошки!

Ще трошки, ще кілька хвилин нерухомості. Десь далеко-далеко ліс. На краю світу. За ним сідає сонце. Піти б колись туди, лягти в траву і заснути!..

— Мамо, помацай ручки!

Руки в неї вже чисті, але холодні й червоні. Жінка дихає на них, цілує, щоб зігріти, тулиться щокою до дитячого личка. З того боку, де сонце, вилітає троє білих голубів. Вони роблять над жінкою і дитиною три круги і зникають; наче їх не було.

— Ти бачила, доню, голубів, бачила? Вони дають нам знак, що ми будемо щасливі з тобою, що у нас все буде добре.

— А чого? — питає мала, задерши догори голову.

Щойно ви стояли в кінці неймовірно довгої черги невідомо за чим, і ваше лице було самотніше і сіріше, ніж звичайно, бо пізня осінь провалила все місто в порожнечу. Та ваше серце здригнулося, коли молодий чоловік напідпитку злегковажив чергою і вихлястою ходою подався до пивбару. Там теж була черга, але ви вдвох швидко впоралися і з нею, і з пивом і вже майже приятелями пішли в гості, у якийсь напівбогемний, напівзлочинний підвал, де пиятика була в розгулі, у темному кутку якийсь лайдак бив жінку, але ніхто за жвавою розмовою на це не звертав уваги. А говорили про Нострадамуса, ціни й гендель за кордоном. Ви не встрявали до розмови. Вам було цікаво, та й отой лайдак позбувся жінки, і вона чемно лежала на підлозі. «Вона спить», — попередив хтось.

Невдовзі всі пощезали. Лишилися ви зі своїм майже приятелем і та жінка, котру лупцювали. Вам закортіло на неї глянути. Ліпше би ви не робили цього: у неї з грудей стирчав ніж.

Слава Богу, вам вдалося зникнути в темряві! Ваша жінка лише кліпнула отупілими від телевізора очима й знову задрімала. А ви, певно, бачили не кіно, а ту зарізану нещасну, бо вперше за п’ятдесят років вам трапилася така пригода. І серце боліло всю ніч.

Вранці ви стали коло вікна, бо мали вихідний, і побачили, що надворі падає жовтий дощ. І калюжі теж жовті. Покликали дружину, але та не захотіла дивитися, навіть коли дощ перемінився в червоний. Ваш дорослий син несповна розуму викладав з кубиків якусь споруду й тішився, що вона в нього не падає, і лице його було гарне й мудре.

Дружина послала вас заплатити за квартиру, і ви дуже боялися йти під червоний дощ. Він, правда, перестав, але лишалися червоні калюжі. Ви покірно достояли свою чергу і вже коло самого віконця загубилися. Аж так, що забули і сина-ідіота, і рідну дружину, й незнайому жінку, котру при вас тихенько зарізали, і своє ймення, назву міста, й всі імена та назви, що є на світі. Та й пішли собі, не завважуючи ні жовто-синіх фанів, ні черг, ні убогих весільних кортежів з прив’язаними до машин ляльками. Не почуваючи голоду, спраги, ви ходите незнайомими вулицями, і ніхто вас не впізнає і не відведе за руку додому. Спите у під'їздах чи на сходах останнього поверху притулившись до опалювального радіатора.

Та ось жінка у довгій латаній сорочці підходить, бере вас за руку і веде вниз-вниз-вниз, у темряву, аж доки попереду не заблисла цяточка світла. Жінка виводить вас через пролом у стіні на поле зеленого жита. Дбайливо садовить на межі, а сама приєднується до таких, як вона, жінок в білих сорочках, що жнуть. Вона обертається з лагідною посмішкою. Брудного, зарослого, старого чоловіка нема. Є хлопчик, що сидить на межі й пересипає землю з однієї долоні в іншу.

Їх уже давно немає на цьому світі, а чи є вони в іншому, того ніхто не відає. Ними страшили дітей, але були такі діти, що не боялись: кидали в них камінцями, викривлялись, обзивали, хоч то гріх знущатися над бідним…

Бака жив з мамою й татом у хатці під солом’яною стріхою, і пас корову. Вічно ходив у хутряній шапці й піджаку, застебнутому замість гудзиків шпильками. Весь час посміхався. У війну німці варили зупу, і малий Бака, тоді він звався ще людським іменням, підійшов до них. А котрийсь німець вдарив його по голові, аби не ліз, куди не треба. Так Бака лишився вічною дитиною. Дуже не любив, як з ним дрочилися. Коли напасникові вдавалося зірвати шапку з нього, затуляв голову руками і сідав на землю. Сидів би так до самої зими. Сніг би падав на нього, а Бака все сидів би, втративши найдорожчий свій скарб — стару облізлу цигейкову шапку. І плакав би гірко, як тільки плаче трирічна дитина.