Нині у втомленому місті оселились демони корупції, пияцтва, злодійства, безробіття, але ті, хто має щось на обід, вперто махають руками: «Наше місто — найкраще!» Дивно, як це можна закохатись у таку непривабливу стару панну та ще й з порожньою скринею для посагу? Якщо й вона віддасться, то навряд, щоб такий шлюб був щасливий для неї та її обранця, нехай то буде австрійський чи польський магнат, російський нафтовий барон чи навіть наш рідний київський олігарх.

Є час руйнувати і час будувати, час битись і час миритись, час скрути і час багатства… Однак ніколи не буває часу для лицемірства і фальші, бо це — той ґрунт, на якому нічого не виростає, крім штучних квітів, приємних для ока, але жорстких на дотик. Наше місто, ця кокетлива стара панна, на яку воно перетворилось, — знищене не часом, не війною, а демонами гендлярства, корисливості, поблажливості. Може, у глибині душі ми соромимося цієї старопанянської ментальності, що обезвладнює руки й паралізує розум. Що може породити іншу ілюзію: наше місто приречене. Так зникли міста Ур, Вавилон, безліч інших, виснаживши до краю життєвий і духовний простір. А деякі просто змінились настільки, що перестали бути собою.

Пастухи Окситанії мали просту віру, близьку й зрозумілу. Вони доглядали своїх овець, переганяючи із зимових пасовиськ навесні в горах у загони, де приймали ягнят своїми великими загрубілими руками, далі стригли вовну, з якої їхні матері, дружини і доньки пряли нитки, а ткачі ткали з них сукно; влітку вони переганяли отари високо, під хмари. І так з року в рік, століття за століттям. Їхню просту віру випалила вогнем Інквізиція ще сім століть тому. Цілі села були зрівняні з землею. Тіла мертвих викопували й теж спалювали.

Пастухів пасли добрі християни, або добрі люди, що їх інші називали катарами. Вони приходили до них, щоб ритуалом покладання рук дати їхнім вмираючим втішання — consolament — звільнити душу від безконечного кола перевтілень. Пастухи приводили їх, переховували, давали їжу, одяг. Добрі християни, як чоловіки, так і жінки, жили в чистоті, не вживали їжі тваринного походження, не вбивали жодної живої істоти, ніколи не говорили неправди. Через те вони легко ставали жертвами Інквізиції.

…Якось двоє добрих людей прийшли до села. Одна жінка запросила їх на нічліг. Вона сказала: «Ви, напевно, голодні. Нате вам курку, зарубайте, а я тим часом збігаю до сусідів за харчами». Вона поклала перед ними зв’язану курку й пішла. Добрі люди знали, що зарізавши курку, докажуть, що вони не єретики. Коли жінка повернулась, вони так і сиділи перед зв’язаною куркою. Їх схопили і передали Інквізиції в Каркассоні, де спалили через якийсь час на кострищі, і натовп кричав: «Єретики, йдіть до пекла!»

Але добрі люди не проклинали їх. Вони не зичили зла нікому, навіть дияволу. Від початку у світі існувало Світло й Темрява, однак Бог, Наш Отець, не має жодного стосунку до зла. Він — безмежно добрий. Люди — це його колишні ангели, котрі забули, що їхня домівка — небо, вбравшись в одежу плоті. І на землі ними править Князь світа цього. Ісус прийшов, щоб звільнити душі ангелів і відвести їх до Отця Небесного, а не для того, щоб вмерти за них. Кожен спокутує свій гріх сам. А Його апостоли — добрі люди допомагають нам це зробити. Живи, не чинячи нікому кривди, не примножуючи зла, не сип насіння зла на млин Князя світа сього, і він втратить владу над тобою.

Усе так просто. І якби віра добрих людей виграла битву з Князем світа сього, ми б з вами жили в набагато кращому світі. Однак цього не трапилось, бо це була б страшна загроза для Римської церкви, що була вельми спритним гравцем на економічному та політичному полі Західної Європи. Хрестові походи були спрямовані спершу проти альбігойців і вальденсів, Інквізиція теж виникла для боротьби з ними. На початку XIV століття було знищено всіх добрих людей. До одного. В тому числі Старшого церкви добрих людей — Нейре із Акса. Отара Божих овець залишилась без пастуха. Проте ще на початку XIX століття в глухих селах на півдні Франції люди знали катарську молитву, не пам’ятаючи звідки вона. По суті, це — гірка іронія, коли пригадати один з постулатів віри добрих людей: люди забули, що в них душі ангелів. Катарський Отченаш нічим не суперечить євангельській господній молитві. Ось його текст з XIV ст: «Отче Святий, Боже правий добрих духів, Ти, хто ніколи не брехав й не обдурював, не помилявся і не сумнівався, не дай нам померти в світі чужого Бога, а дай нам пізнати те, що Ти знаєш і полюбити те, що Ти любиш. Амінь» (переклад з французької Наталки Дульнєвої). Іван Франко знайшов сліди віри добрих людей в українських апокрифах. І це не дивно, враховуючи географічну близькість Галичини до Чехії, де були знайдені катарські рукописи, і спосіб життя карпатських гуцулів, бойків та лемків, які так само мандрували горами, переганяючи овець. Тільки живучи отак високо, майже в небі, в самотності й чистоті звільненої від мирських пут свідомості, можна збагнути суть християнства і місію апостолів.

І знову ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці.

На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, — писав філософ, — і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі — це усвідомлення того, що вибору немає.

Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує — це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі — цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.

Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація — це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.