— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.

— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.

— Не сподівався? А я Стьопу стрів… Каже, заслаб наш Микольцьо.

— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.

— Серце?

— Та воно.

Микольцьо був весь запухлий, аж синій.

— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків… Як тепер не підіб'єш, вважай, треба викидати.

— Дай собі спокій!

— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить…

— У лікарню тобі треба.

— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.

— Можу й заграти.

По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:

— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.

— А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?

— Дурний ти чи блаженний, нема, як своя хата. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися…

Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.

— Вже як вода в чоловіку з’являється, то. вважай, кінець.

Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.

— Боска жаль. Гицелі заберуть.

— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцю.

— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай.

Грицько здригнувся.

— Бог з тобою.

— То не лишиш?

— Ні.

— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.

Грицько демонстративно заграв «Ой сусідко-сусідко», аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.

— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.

— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.

Микольцьо ледве проковтнув слину.

— Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо', в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов’язково візьмуть.

Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.

— Візьми «Кобзаря» почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.

Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.

— Давай «Перебендю», — попросив Микольцьо.

…Вночі знявся вітер з дощем, Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).

Стіни аж двигтіли.

«Ще завалить нас». — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.

«Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав. — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме».

За розширення траси поплатилися життям старі яблуні й зовсім молоденькі деревця; зрізали й величезний клен без жодної сухої гілочки, що восени струшував на асфальт листя дивовижної золотистої барви. Дорога тепер широка, аякже, — є де розминутися і машинам, і людям.

Молодий здоровий хлопець трохи самовпевнено вирушив раптом цією дорогою на мотоциклі. Викорчувані дерева, на яких дотлівали перші листочки, виставляли коріння, пересипане жовтою глиною і піском. Сумне видовисько… Мотоцикл, як птах. летів по холодному вогкому асфальті. Ніхто не знав, що хлопець поїхав, та це мало його турбувало. Невідомо, скільки часу відбере в нього дорога, але треба було встати дуже рано, зі сходом сонця, як і належить справжньому лицареві, шукачеві.

(…Коли я прокинувся, то повернувся лицем до стіни, щоб не забути сон, який віднині вирішував мою долю. Сонячне світло тремтіло на килимку. Я молився, можливо, вперше в житті: не зрадь мене, пам'ять, хай я забуду власне ім'я (я вже його забув), хай я забуду все. що збирався зробити, тільки не допусти, щоб я втратив той дивовижний сон. Мені вдалося зберегти риси її обличчя, усмішку, якою вона мене зустріла, вікно, за котрим цвів дивовижний рожевий бузок, вузеньку стежку до воріт. Я б забув цей сон. якби її погляд не благав допомогти. Поволі зрозумів, що вона живе сама, як на острові, ще самотніша поруч з добрими поблажливими батьками, ніж я між своїх друзів. А острів той знаходиться серед пустелі. Однак не від самотності просила вона порятунку, а від небезпеки, що їй загрожує).

Вона приснилась йому мертвою, з перерізаними жилами на худенькій руці, з заплющеними очима на білому, як папір, личку. Так не буває в нашому, а лише у вигаданому світі, де справжні тільки почуття.

Так не буває в цьому одноманітному довгому житті, а лише у вигаданому світі, кров і піт якого — почуття, здатні перетворити реальність у неможливість.

Літо палюче. У загальному вагоні смердить потом — твоїм і чужим. З тих пір, як покинув дім, ти встиг обдертися, забруднитися, пропити і проїсти гроші, видані на дорогу батьками. Ніч у поїзді — і ти там, куди збирався ціле життя. Але протинявся по електричках, вокзалах і друзях ще багато днів і ночей, все відтягуючи зустріч. Прибився до неї увечері. «У нас все є, — сказала вона, сяючи очима, — і ліс, і річка, і гори, і полонини».

Того першого вечора він навіть не поцілував її. Почувався незвично у просторій сільській хаті, в оцій кімнаті з великим люстром, книжками, квітами і всіляким, як казали у минулому столітті, поетичним дріб'язком. Швидко заснув, утомлений і не дуже щасливий.

«Цілую. Люблю», — писав у листах до неї. Але не згадав слів наступного дня, коли побачив довкола себе ліси, гори й полонини. Сказав, що не може тут залишитися. Вона не заплакала, а трохи несміливо попросила побути ще трохи. Він бачив, як дівчина мучиться, намагаючись вдавати перед своїми, що це просто товариш, котрий заїхав до неї подорожуючи. А насправді вважала його напівбожевільним і через те не сердилась. «Це допоможе їй, — подумав хлопець. — Хоча, звісно, вдавати з себе напівбожевільного підло, коли ти лише втомлений і виснажений, і це вже навіки».

Пізніше вони рвали вишні в саду. Краплі соку бризкали на руки, і пахло молоком, бо стежкою гнали корів з пасовиська. Боже, подумав ти, а що коли я воскресну тут, хай ненадовго, але все ж натішуся цим теплим літечком. Стіни хати захистять мене від злого ока світу… Перед тим, як мала нарешті впасти темрява ночі, він побачив сільських дітей, що бавились у схованки. Уявив, як хтось бігтиме до нього, гукаючи «тату», і він буде потрібний дитині, котра любитиме його, навіть коли розлюбить дружина. І знав, що цієї ночі спатиме солодко, як спить напрацьований чоловік.

Дівчина відчула його настрій, і їм було гарно удвох рвати вишні. Дарма що він знав, як швидко минає один настрій і його заступає інший.

Правда, згодом він зрозумів, чому не може тут залишитися, — дисгармонія. І краса буде чужою, і любов принизливою, коли тебе люблять не знати за що, люблять будь-якого, а найбільше нещасного, хворого. На неї боляче було дивитися. Втім, важко зрозуміти жінку. Перед від’їздом вона раптом ожила, підняла голову й усміхнулася. Він подумав, що так легко стає людині перед смертю. І позаздрив її вмінню воскреснути. Але вона не здатна воскрешати мертвих.

Дощ стікає по вікнах автобуса, важкі краплі просочуються у щілини, змішуючись із задавненим пилом. Майже ніхто не дивиться на дорогу, бо всім давно набридла щоденна їзда з роботи й на роботу. Крім нього, бо придорожні села він бачить вперше. Ще раз перепитує, коли йому виходити. Тепер у хлопчика-підлітка, котрий сидить вище за всіх у мокрих черевиках. Тішиться. Щось гарне везе з міста, притискує до себе дерматинову торбу.

Зараз виходити, зараз. Вона не раз його дурила, вигадуючи різні трагедії. Певно, живе й досі у вигаданому світі, де навіть нудний осінній дощик віщує другий потоп і тому моторошно гарний. Сам він теж іноді піддавався спокусі, помічаючи й дощ, і сіре лице діда, що застиг на краєчку лави в парку, і благальні очі пса, котрий ніколи не мав господаря. Але ж не завжди! Треба себе берегти. Та й їхав до неї через силу, нічого не вирішивши. Просто навідати, посварити трошки. Яким би довгим не був повідок, на якому вона його тримала, а все ж…