Він давався вести покірно, він лише зауважував інших. Вони з’являлись не вдома, а завжди на якомусь порожньому місці, осяяному нерівним денним світлом. Коли він обертався — інші зникали. То були ущербні істоти: або злі, або вироджені, або зруйновані. Недавно він відчув, що боятися їх небезпечно, тікати ще гірше. Треба йти спокійно, як повз розлюченого пса, не обзиватися, вдавати, що не помічаєш, інакше вони кинуться на тебе. Їх ставало щораз більше довкола. Він їх легко впізнавав, бо їхні тіла не випромінювали тепла і не мали тіні. Якщо йому дано це бачити, значить, він їм на щось потрібен.
…Він доходив уже до річки, коли песик, з якого було знято повідок, почав гавкати. Здалеку здавалося, що він спіймав руду жабу. Чоловік побіг туди і побачив велику руду мишу з чорною смужкою на хребті. Він чув, що такі миші отруйні, й кинувся відганяти пса. Хоч той навіть не намагався вхопити мишу, як це звичайно робив. Миша не рухалась, дивилась глибокими чорними оченятами. Навіть коли чоловікові вдалося начепити повідок і відтягнути пса, миша і тоді не втекла, а дивилась на нього. Пес рвався, жалібно скавулів. Чоловік доволік його до води, але той і там не міг заспокоїтися. Рвався через річку, подалі від того місця, де зустрів мишу. Чоловік не міг йти через воду, бо була вже в розпалі осінь, хоч на тому березі було спокійніше: заходило сонце і каміння було залите жовтим світлом.
Він відчув, що для нього закритий доступ у той прекрасний світ, що він залишається з іншими. Його втеча є знаком того, що петля здушує шию, бо не слід звичайній людині знати більше, ніж треба.
Уже так більше не буде
Величезна гора, над якою опівдні зависає сонце, а сходить воно за меншою горою, а заходить за нашою хатою. Люди бігли й кричали, бо на полі сів літак, а ніхто ще не бачив зблизька літака. (То було у ті часи, коли до Залокотя не ходив автобус, світили нафтою, а мої сестри перекинули на стіл пляшечку з чорнилом, і та пляма існує вже тридцять років, вічна, незмивна пляма, схована під клейонкою). І я теж побігла, мала десь два роки, але вже знала, що літак це щось незвичайне. Мої сестри тупали ногами перед кладкою, забороняли мені йти за ними, а я плакала, простягаючи руки. Вони побігли, а я боялась йти по одній-єдиній дошці через потічок…
На осяянім сонцем пастівнику стояв срібний птах з червоними зірками по боках, а коло нього чоловік в темній одежі з безліччю гудзиків. Мав засмагле, аж чорне, лице, і дуже блискучі очі. Мовчки дивився на людей, а потім крикнув:
— Хто хоче покататись? Візьму двох!
У кожного здригнулось серце, починаючи від найменшої дитини і кінчаючи найстаршим дідом. О, якби той літак був такий великий, що вмістив би усіх людей Залокотя, псів, котів, корів, кіз, коней, щоб вони хоч раз в житті побачили своє село і свої гори, як бачать їх птахи!
Зголосилося два чоловіки. Вони здвигали плечима, посміювалися, і весь час озиралися на односельців. Помацали металеві боки літака, які, певно, були гарячі від сонця, нерішуче полізли по металевій драбинці, і помахали нам з маленьких віконечок.
Літак загудів, запчихав синім димом, і покотився, мнучи коліщатами низеньку траву. А потім легко, аж перехопило подих, піднявся у повітря. Зробив над нами коло, аж ми ледве не поглухли, полетів над тією горою, за якою сходить сонце, і над тією, де воно спиняється перепочити опівдні, і над нашою хатою, і над усіма хатами, і більше ніхто ніколи цього літака не бачив…
Калинова сопілка
Приїхала позавчора така смутна. Ще з вікна бачу: тягне моя Оля велику торбу, аж зігнулася. А то вона лахи свої привезла. Ми ж її зодягаємо, бо одиначка. На кого маєм тратитись, як не на доньку… Прийшла, сіла, як з хреста знята. Олюню, питаю, чи не слаба ти? Ні, каже, мамо, не можу я більше там вчитися. А в самої сльозоньки кап-кап. Не можеш, то й не треба. Ніхто ж тебе не силує…
— А чого, не питала? — здивувалася сестра.
Вони сиділи в міській квартирі на дивані. Було вже по обіді.
— Сама скаже. Ми свою ніколи не випитували. Нема в нас такого звичаю. Слова лихого не чула…
— Ото й біда. Лишить училище, піде на роботу; а там знову щось не по її…
— Та, може, й на ліпше. Не було в мене години спокійної, як пішла Оля до міста, між чужі люди. Михайло послав, мовляв, най вилюдніє трохи. Бо вона така тиха, встидлива. Все як не в хаті, то в садку чи на городі. Спершу весела приїжджала, розказувала, які вчителі, які подружки, яке кіно. А тепер маєш…
— Може, хлопець завівся?
— Оля б сказала.
— Дуже ти своїй Олі віриш! Потайлива вона. А документи вже забрала?
— Йой, не спитала! Не хотілось їхати від неї. Михайло на курорті. Але Оля каже: їдьте, мамо, я вже сама до вечора якось перебуду.
— Могла би в мене переночувати.
— Та не хочеться Олю саму на ніч залишати.
— Ну, то давай, я тобі хоч води у ванну напущу, скупаєшся. До вечора ще далеко.
— Гришка, повертай! — крикнула на вухо мотоциклісту дівчина в оранжевій курточці.
Позаду їхав ще один мотоцикліст, теж з їхньої компанії. Всі зіскочили на нерівну лісову дорогу.
— Ставай! — закомандувала дівчина. — Отут.
— Клас! — прицмокнув Гриша, побачивши галявину, всіяну квітами. — Як у раю!
Дерева ще тільки випускали перші листочки, і ліс був прозорий, за ним виднілося село.
Оля сиділа під хатою на лавці, склавши руки на колінах, і дивилася на ліс. Вона його боялася. Страхалася гадюк, вовків, а ще більше людей. Колись вона ходила з мамою по гриби і там стріла чорного зарослого чоловіка, котрий скрадався між кущів, а побачивши їх, утік.
Сад був голий, але от-от мав покритися цвітом. Зі стежки дівчину міг побачити кожен, і від того їй робилося трохи моторошно.
У коморі, на самому споді старої шафи, загорнутий в папір, лежав чорний порошок — отрута для мишей. Колись вона забруднила об нього пальці, й, перелякана, десь з півгодини мила руки…
Дівчина і двоє хлопців розстелили під дубом гуртожицьке покривало і відкрила першу пляшку.
— Де ж твоя подружка? — запитав той, хто їхав на мотоциклі сам. Він був худий, миршавий і дуже нетерплячий.
— Таких подружок, — злісно засичала дівчина, — я би різала й солила. Знаєш, що вона вчудила? Втекла до мамці, бо їй, бачте, бридко. Ми для неї не дуже чисті!
— Нелька, припини, — обірвав її кавалер. — Слухай, що тобі каже дядя. Пойняла?
— Угу. Хіба я замало випила…
Після другої пляшки і консервів у томаті Нелька засміялась:
— Вона думає, що я її, сучку, не знайду… Вовка, ти не в курсі: ми цю подругу хочемо провчити, а не просто так…
— Просто так я б не поїхав, — перевернувся догори черевом Вовка. — Зрештою, на фіга мені ваша Олька? Гришка не скнара — поділиться…
— Дурень! — обурилась Неля. — Гриш, скажи йому…
— Ліньки. Я б поспав трохи. А ти йди по ту мамину доцю.
— Я не винна, — раптом заламала пальці Неля, і ноги її роз’їхались. — Мені прикро, що та цяця має все, а я дочка алкоголіка!
— Ти сама алкоголічка. Топай.
— Я хочу, щоб усе за справедливістю!
— Розливай решту, Гришка.
Вони допили вина і закурили.
— То я піду, — зітхнула Неля.
Вона причесалася, ковзнула помадою по губах і весело, як їй здавалося, попрямувала до села.
— Тягни пляшку, — сказав Вова. — Роздавимо вдвох, Нелька вже й так дійшла до кондиції.
Кури ходили довкола Олі, але їй і на думку не спадало дати їм їсти, бо сама вона не могла проковтнути ні шматочка. Коли дівчина побачила Нелю, то зрозуміла все.
— Привіт! — гукнула Неля. — Збирайся й підемо гуляти!
Оля мовчала.
— Ну? Поговорити треба.
Оля, наче нежива, встала і пішла до хати. Відкрила двері, увійшла, але закрити їх не встигла: Неля підставила ногу в заболоченій старій туфлі. У хаті Оля нагнулася за кросовками.
