— Ти що, думаєш іти в старих джинсах? Бери вельвети і кофту зелену, італійську, що пожмотила дати мені поносити.

Оля вийняла лахи з шафи і простягнула їх Нелі.

— На фіґа вони мені здалися! — пирхнула та. — Вдягайся швидше!

— Не буду, — сказала Оля.

— Сказано, село, — позіхнув Гришка, здалеку побачивши Олю. — Але морда сойдьот, хоч у прищах. Головне — вся у фірмі. Все одно, я б з нею не ходив. Один раз пробував позлити Нельку, так вона досі не може забути.

— Нелька — нічого, — сказав Вовка.

— Нічого. Як вип’є, то дурна робиться. А мені що? Восени в армію. Поки вернуся, Нелька вже по руках піде. Хто її заміж візьме? На стипендію живе. Старі обоє п’ють. Ти не думай, що я їй догоджаю…

— Я не думаю.

— Плював я на бабів.

— Дозволь познайомити тебе з моєю подругою Олею, — сказала Неля.

— Вова. За знайомство треба випити.

«Джинси ледь не луснуть, Боже!» — подумав Вова, і йому захотілося дотулитись до Ольжиного стегна.

— А ми тут без вас скучали, — сказав він.

— Давай пий, бо за пазуху виллю. Тобі що, перший раз? — гаркнула Неля.

— Чого ти чіпляєшся до дівчини? Вона вип’є… — м’яко сказав Вова.

Оля зірвалась і побігла до села. Нелька миттю її наздогнала і так шарпнула, що та мало не впала.

— Ходи до хлопців. Ти мене знаєш…

— Мама приїде, а мене нема.

— Плювала я на твою маму!

— Гаразд, — сказав Гриша, коли вони повернулися. — Скидай штани і кофту.

Оля заклякла на місці.

— Скидай, може, порозумнішаєш.

Вовка роззявив від несподіванки рота.

— Хочеш, щоб ми самі зняли?

Вовка пішов до мотоцикла.

— Ти куди?

— Поїду… Я до тюрми не xoчy.

— Дурень! — закричала Нелька. — Боягуз!

Оля почала плакати. Лице її миттю почервоніло.

— Відведи її за сосни, — наказав Гриша. — Хай там скине шмаття. Що я голої баби не бачив?

Він став збирати недоїдки з покривала. Невдовзі Неля вернулася, тримаючи в руках кофту і джинси. Гриша сказав:

— Дай їй покривало, бо простудиться.

— Не дам. Воно казенне.

Неля загорнула речі в покривало.

— Що вона робить?

— Сіла й мовчить.

— Добре. То поїхали?

— Поїхали.

— Вона в міліцію не піде, не бійтесь, — швидко, заговорила Неля. — Не піде, ні. Почекає, доки стемніє, і піде додому. У неї такого добра повна шафа.

Вони сіли на мотоцикли й поїхали заболоченою дорогою. Вовка озирнувся, але не побачив роздягненої Олі. Мабуть, вона зарилася в торішнє листя.

На шосе він ще раз озирнувся; джинси і кофта полетіли у рів з водою. Ця Нелька справді була ненормальна. А може, розумніша за них усіх.

Ольжина мати здалеку побачила, що вікна у хаті не світяться. Двері були замкнені. Жінка намацала під відром ключ. Кинула сумку і побігла, сама не знаючи куди. Дорога звідси вела до лісу. Але ж Оля ніколи туди не ходила! Вона боялася гадюк і вовків. Якось вони пішли по гриби і зустріли там страшного хлопа, зарослого й брудного. Він, правда, втік. Але дитина з того часу страхалася лісу.

Вона стоїть біля газової плити. Він сидить за кухонним столом і вже втретє читає їй мораль, що вечеря досі не готова, в хаті бардак, діти знову не винесли сміття. Вона помішує ложкою в каструлі, спиною до нього, і на устах у неї глузлива посмішка. Він переходить до теми марнотратства, а далі до погано вихованих дітей. Якби вона зараз обернулась, і він подивився їй в очі, то його миттю б поглинула прірва смертельного відчаю.

Вона не всадить у нього кухонний ніж, не піде з дому плакати разом з дощем. А мовчки доварить вечерю, нагодує чоловіка та дітей, сама перемиє посуд і нечутно винесе сміття, коли всі повкладаються до ліжок. І залишиться сама.

Вона перетворила його на свиню. Якби у неї було десять чоловіків, то зараз по світі бігав би десяток свиней. Але вона мала тільки одного чоловіка. І лише вона знала, що він свиня: в краватці, костюмі, піжамі. Тільки не розуміла, чому така доля жінок у її родині — перетворювати чоловіків на свиней.

— Що ти таке мовиш, жінко? — спитав її Бог — Ти виконувала свій подружній обов’язок, була завжди терплячою, народила й виховала дітей. На тобі тримався дім. Подивись, без тебе вони цілком безпорадні! Твій чоловік щодня приходить плакати на твою могилу…

— А потім йде доплакувати до коханки. То ти можеш відповісти мені на питання: навіщо ми, жінки, перетворюємо чоловіків на свиней?

— …і до церкви ти ходила.

Жінка зітхає, зрозумівши, що вони розмовляють різними мовами.

— То що, мені тепер в рай? За те неподобство, що я чинила?

— А куди ж іще?

Бог не бачить, як вона, відвернувшись, презирливо посміхається.

«Навіть Бог не побачив, що насправді я інша, зовсім інша», — думає жінка, притулившись чолом до темної холодної шибки. Поки всі сплять, вона розбиває стіни, обриває плетиво електричних приводів, трощить двері, рве на клапті простирадла, роздирає подушки. А потім ненависть до того, що вона сама створила, перекидається на сусідні будинки. Подрані фіранки літають понад руїнами, наче прокляті ангели, їжа перетворюється на отруту, що вбиває миттєво.

«Ні, — думає вона. — Якщо я усвідомлюю жахливість створеного моїми руками, що їх фальшиво називають „ласкавими матусиними руками“, значить, я інша. Я можу знищити все це, у мене вистачить сили. Але перетворити свого чоловіка на людину не зможу, бо він народився свинею. У ньому завжди жило маленьке поросятко, яке завдяки моїм турботам і терпеливості перетворилося на здоровенного кабана. Я обрала нелегкий шлях. Могла бути іншою в очах людей, але мені не хотілося б стати по смерті голодним неприкаяним духом».

— Переріж горло своїй свині, — каже до неї Диявол. — І ти станеш вільною, моя русалонько. Ти повернешся у світ, де панує хаос, і там тобі більше сподобається. Зніми з себе прокляття!

— То це прокляття?

— Еге ж, моя пташечко. Чи ти так хочеш потрапити до раю?

— А мені все одно! — відвертається жінка, і на устах у неї з’являється зневажлива посмішка.

— Я — інша, — каже вона до дощу, що стікає по шибці.

Старий згорблений пес перетинає подвір’я, зупиняється біля ліхтаря і з надією дивиться догори. Вона розчахує вікно і кричить:

— Почекай!

Вихоплює з холодильника дві сардельки й кидає вниз.

Пес сахається, наче від каменюки, але надія врешті перемагає, і він повертається, щоб підібрати дарунок. Кидає на жінку вдячний погляд і зникає у темряві. По кухні гуляє вітер і на долівку летять бризки дощу.

Жінка дихає свіжістю ночі. Її охоплює розчулення. Як тоді, коли взимку вона з вікна автобуса побачила на снігу мертвого собаку, і подумала: «Йому добре. Він більше не мерзне».

Світ би був дуже несправедливим, якби після життя було б ще інше життя.

Вона зачиняє вікно, гасить світло на кухні. Отак. Темрява. І ще — забуття.

Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.

— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.

У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.

— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.

— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.

— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!

— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.