Село притулилося до веселішої й ласкавішої гори, яку так і називають гора Ласки. Навпроти — похмуріша гора Мабура. Між горами ріка, що спливає по камінню в долину. Колись тут було море, воно сховалось зараз дуже глибоко, і розділилось на сіль, воду та нафту. Чи означає це, що спершу був хаос, що море і є прообразом хаосу? Коли хаос втихомирюється, його складові розділяються. Настає коли не гармонія, то хоча б якийсь порядок. Лад — Лада. Ритм тіл, танець, ритуал.

Потім постали дві гори: Гора-Батько і Гора-Мати, Інь-Янь, якщо вдаватись до світового міфологічного досвіду Коли сонце над Ласками, полудень, коли над Мабурою — день хилиться до сну. Мільйони, мільйони років, а потім прийшли сюди люди, невідомо хто. Вони знаходили камені, чия форма їм щось нагадувала, наприклад, пташку, вирізьблювали одне око й одне крило, щоб не ожила, і приносили в дарунок богам вітру й сонця. І можливо, молились джерелу, що б’є на горі Матері. Тінь, світло були розділені, вода і твердь розділені, але загроза виникнення хаосу не полишала свідомість.

А потім сюди закликали кельтів, щоб ті охороняли великий соляний шлях зі Сходу на Захід, стояли при брамі. Це вони назвали село кельтською руною uruz, що згодом вимовлялось як Уріж. Гарні воїни, пристрасні барди. Їхні нащадки досі живуть в селі, і впізнати їх можна по вмінню себе захистити й схильності до нападів люті.

Ми з дочкою якось змішали глину, каміння, сіль і воду, щоб покінчити із занадто впорядкованим світом, який із космосу видається латаним-перелатаним, отже, занадто старим, щоб його можна було змінити. Адже й наша свідомість так само латка на латці, коли вже на те пішло. І там садять картоплю, збирають колорадських жуків, і ходять на весілля та похорони з почуття обов’язку. Ми струсили банку й поставили на вікно брудну воду. Насправді то була не брудна вода, а хаос. Перший день створення світу. Цей світ впорядковувався довго, а далі все йшло за планом. Вода відділилась від каміння, каміння осіло наспід, а на відділення солі довелося надто довго чекати.

Зрештою, солі ми не потребували, щоб добувати її таким чином. Здавалось, забавка, як у школі глобус, підсвічений лампою, яка імітує сонце. Потім ми збирали черепки, уламки замків і палаців, розмальовували камені. І ось нарешті прийшли кельти, букові дощечки з випаленими рунами, пісні бардів, фентезі.

Мабуть, треба з цим щось робити, бо все повторюється знову.

Так є, але так не повинно бути. А коли вже зовсім стає кепсько, можна заплющити очі й сказати: «Мене нема». Діти захищають себе від вторгнення в їхню свідомість таким чином, і тварини теж так роблять. Вони приносять в жертву світло задля благословенної темряви.

Насправді це роблять і дорослі, тільки з розплющеними очима. Тому з віком зір падає, бо на світі є надто багато речей, які ми просто не можемо більше бачити. Не можемо бачити і не можемо змінити, бо понад усе боїмося хаосу. Хоча хаос запрограмований на одну й ту саму мелодію. Якщо змінити мелодію, буде кому охороняти браму для солі й вітру.

Ми зазирали у замкову шпарину і бачили облуплену стіну із химерним рослинним орнаментом, а потім підсаджували одне одного й бачили у вузькому вікні небо із зірками. Блакитне небо із золотими зірками. Воно було несправжнє, і тому здавалось неймовірно гарним сільським дітям, що досліджували й пізнавати світ таким, яким його бачили їхні очі, чули їхні вуха і смакували їхні язики. То була замкнена каплиця, цілком порожня, що стояла біля водотягу, як називали в нашому селі водонасосну станцію, яка подавала воду до міста Дрогобича. Через дорогу був прегарний гостроверхий будинок в оточенні лип, під якими в тіні все ще пробували цвісти жовті лілії й півники. Там мешкав інженер з дружиною і трьома дітьми. Потім посаду інженера скасували, і в будинку над річкою уже більше ніхто не мешкав. Якось я побувала там зі своїми старшими сестрами. Мені показали чавунну пожовтілу ванну з потрісканою емаллю, відкрутили кран, і вода потекла сильним струменем. Досі я не бачила нічого подібного, і це теж було гарно, тому, що незнайоме.

Навпроти каплиці стояли понівечені до невпізнання кам’яні скульптури, сірі торси без рук і ніг з застиглими складками одежі. Потім вони зникли.

Під стіною каплиці був ледь помітний горбочок, але ми й гадки не мали, що під ним хтось похований.

Коли я навчилась плавати, то мені було мало нашої мілкої річки, яка пересихала в спеку, і я крадькома йшла на стави, де збиралась вода, яка потім текла широкими холодними металевими трубами до Дрогобича. Я перепливала стави, не думаючи, що можу потонути, здебільшого сама. Боялась лишень не потрапити сторожеві на очі, бо в ставах забороняли купатись. Коли вода в ставах ставала каламутною, бульдозер розривав греблю і вода стікала в ріку.

Місто забирало нашу воду й нічого не давало навзамін. Дітям нечасто випадала нагода поїхати до міста, бо автобуси ходили рідко й завжди переповнені. Люди відтручували одне одного спершу, щоб сісти, а потім, щоб просто влізти. То була дикість, і ми дивились на це, щоб стати такими ж дикими в недалекому майбутньому. А в іншому світі було блакитне небо із золотими зірками, крихітні балкончики з кованими перилами, і широкі сходи, які вели до гордовитих високих дверей з металевим окуттям, і яблуневі гілки старого саду торкались слухових вікон під дахом.

Через багато років я довідалась, що того, хто створив це усе: каплицю, будинок і водонасосну станцію з величезним садом, звали Антонієм. Антонієм Чубкевичем. Він приїхав з Польщі на початку тридцятих років, а згодом привіз сюди дружину й дві донечки. Моя мама ходила з ними до школи. Одного разу її запросили в цей будинок, і запам’ятала вона не ванну, а шафу, повну ляльок, і великий годинник на стіні. Це було просто гарно. А я не могла цього бачити, бо на той час ні ляльок, ні годинника вже не існувало в моєму іншому світі.

Антоній був доброю людиною. Він платив сільським дітям, щоб ті знаходили в річці камінці для фільтрів й приносили йому. Адже дітям завжди бракує грошей. Він створював довкола себе пейзаж, який гармоніював з рікою, небом, і горами. Мабуть, він приятелював з повітовим суддею з Підбужа, крихітного містечка, що було поряд, уже в горах. Суддя мріяв про те, щоб зробити з тихого містечка європейський курорт, бо вода тут цілюща і краща навіть, ніж у Трускавці. У нього були креслення і великі плани на майбутнє. Їх обох, інженера та суддю, розстріляли енкаведисти разом з місцевими вчителями, адвокатами й лікарями у 1941 році, перед приходом німців, усіх разом 40 чоловік, біля каплиці святого Антонія. Чубкевича там же й зарили в землю.

А вода й досі тече собі в Дрогобич товстими металевими трубами.

Серед ставів є один вузький, найглибший, звідки ніколи не спускають воду. Кажуть, там на дні живуть два величезні двометрові коропи. Мені здається, що іноді святий Антоній приходить на берег ставка і читає проповідь коропам. Він бо звик читати проповіді не лише людям, які його не вельми слухали, а й звірям і птахам, ну, й рибам. Тоді коропи, порослі зеленим мохом старості, спливають на поверхню і слухають про величезну любов Господа до свого творіння, а особливо, до риб, які єдині не загинули під час всесвітнього потопу. Такі гарні й щирі слова, не гріх би їх послухати людям з нашого світу.

Із настанням ери електрифікації та колгоспів духи не покинули Уріж. Куди вони мали подітись з рідної землі, тим паче, що ніхто їх не збирався виганяти. І нині, темними ночами, коли на останніх старих липах сухо шелестить листя, відчиняються двері з іншого світу, і, навіть не бачивши, відчуваєш присутність потойбічного. Духів померлих не треба боятися. Як мудро казав один чоловік, стрінувши на стежці Петра Свіцу, котрого якраз перед тим поховали: «Виджу, йде. Ну, то най собі йде! Що мені до того?»