Дукати виявилися всі як один фальшиві, і в ніч на 22 червня Немирич та його хлопці наздогнали шахрая з валкою на Великому Шовковичному шляху, де порубали всіх до одного, а звірів разом із клітками спалили.

Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден був у досить тісних взаєминах із Немиричем, оскільки виготовляв для нього наркотичні зілля та пігулки. Будучи головним постачальником опіуму для двору турецького падишаха і кокаїну для багдадського халіфа, спритний голландець дуже тонко розумівся на всіх гатунках кайфу. За його порадою Немирич сів на голку і ширявся протягом кількох років, уводночас повиганявши з дому приятелів та колежанок, і печально усамітнившись. Цілими днями не встаючи з ліжка, він помітно схуд і наче висох, вену проте колов собі безпомилково. Дивився без кінця кольорові сни-містерії і почитував найновішу працю знаного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха «Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Гріховних», зумисне передплачену ним із Сорбонни. Нотатки на берегах цієї книги, його зауваження і підкреслення свідчать про неабияке оволодіння предметом і про можливий намір писати полемічну працю.

Однак істинною причиною його загалом меланхолійного і навіть депресивного стану було кохання до тринадцятилітньої Амальки, дочки міського ката Стефана Небораки. Уперше Немирич побачив її з-за ґратів, коли відбував покарання у вежі за відомий з вірша Андруховича «інцидент із пляцками» (до речі, тут слід усе-таки віддати авторові вірша належне за майстерно описаний стан каяття і докорів сумління, який справді пережив тоді Немирич). Дівчинка щодня приходила до татусевої катівні поблизу вежі – носила батькові гарячі обіди у глечиках, обгорнутих вовняними хустинами. Одного разу вона присіла дорогою попісяти в кущах неподалік вежі. Тоді-то й звернув на неї увагу Немирич і відразу покохав так, як не кохав ще ніколи й нікого. Стіни його темниці були геть списані Амальчиним іменем, крім того, уламком червоної цеглини він безліч разів малював серце, пробите стрілою, дівочі губи, частини тіла тощо.

Трагедія полягала в тому, що юна панна Амалія відкинула його кохання. Вийшовши з в'язниці, Немирич освідчився їй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа він додав свій шедевральний акросонет «Амалія Неборака». Однак дівчинка у доволі різкій формі відповіла, що ніколи й не подумає виходити заміж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецінь походить із шанованої порядної родини, гідність якої значно впала би в очах цілого Львова від такого ганебного альянсу, до того ж вона давно і вірно кохає свого нареченого різничка Пйотруся за те, що він кучерявий, веселий на вдачу, і як ніхто вміє начинити кашею кров'яні кишки. Наступного ж вечора Самійло Немирич перестрів у Кульпаркові різникового Пйотруся і випустив з нього кишки, але це не допомогло, до кінця днів своїх Амалія ходила в жалобі, зберігаючи вірність нареченому і продівувавши на його честь усеньке життя.

Поступово доходячи висновку про марнотність усіх зусиль і намагань щось поліпшити в цьому безглуздому світі, Самійло Немирич зробився бездіяльним і замкнутим. Караючи багатіїв і заволодіваючи їхніми добрами, він тільки перерозподіляв, але це не рятувало нужденних від нужди, голодних від голоду. Жінки віддавались йому багато і охоче, але не тому, що кохали за розум і серце, а тому, що переважно він їх удовільняв. Його наукові та мистецькі праці загалом не були зрозумілі сучасникам, іноді їх спалювали за вказівкою інквізиції чи московського царя. Його блискуче виконані артистичні злочини викликали тільки черговий осуд, нерозуміння, чергову інфацію чи баніцію, черговий вирок суду і строк ув'язнення, але ніколи не робилися об'єктом поважного естетичного тлумачення і прискіпливої моральної обсервації, чого так прагнув нещасний Самійло. Йому довелося до решти випити гірку чашу трагізму всіх великих: невідповідність тому часові, в який закинуто їх Провидінням.

Але гіркота чаші Немирича подвійна: не тільки час, але й місце. Бо мав нещастя бути українцем і жити в Україні – позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі – папою чи щонайменше кардиналом, в Англії – Робін Гудом, у Німеччині – Бісмарком. А в Україні він зміг бути лише бандитом і погромником. Воістину свята правда в тогочасній польській приказці: «На Руси хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться»!

Самійло Немирич постригся у ченці 18 жовтня 1619 р. і під іменем брата Теодозія нечутно довікував у келії Почаївської лаври. По смерті, яка настала в січні 1632 р. від невідомої нічної хвороби, тіло його не розклалося і на п'ятий день, зберігаючи колишню пругкість та теплоту, почало пахнути мальвами. Однак він не був канонізований, оскільки так і не знайшлося ніде його свідоцтво про народження. Поступово перестали вірити в сам факт його існування.

Нижче подаємо акросонет Самійла Немирича «Амалія Неборака» – єдиний його твір, що все-таки дійшов до нас. Модернізація здійснена Ю. Андруховичем.