Хай вас не зачіпає за живе.
Не ви – то хоч наступне покоління
В майбутньому напевно заживе!..»
І батько шкріб неголену щетину,
Міркуючи, що, певно, так і є,
І наставляв-накручував дитину,
Що вже ж вона й за нього пожиє.
Не раз вже й ми сміялися на кутні,
І жухла, й знову сходила трава.
А все не починається майбутнє.
А все той час теперішній трива.
Щось десь не вийшло – ніде правди діти,
Хтось винен. (Ну звичайно, не народ!)
Зате уже напевно наші діти
Майбутнього ухоплять повен рот.
Нам офіційно ще не обіцяли,
Але місцями ширяться чутки.
Бо навіть пелюшок не обісцяли
Ті, нами не зачаті діточки...
АЙНЕ КЛЯЙНЕ НАХТМУЗІК
Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тігра з Ефратом лежиш аж до Осло й Бара́нович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи «Добраніч...»
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом'янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини, або й без причини:
Твої космонавти
На станції «Тризуб» так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони;
Твої Роксоляни
Попід «Брістолями»
Йдуть заміж по п'ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч...
Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі: криголами,
сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони,
яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці,
кліпери, –
а окремо від них –
каравели й гондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети – оті джони донни твої,
дон жуани, гандони, –
Й вони навіть сплять у якихось алько́вах, і наче в оковах –
В обіймах своїх маргарит, припа́дочних і припадко́вих.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш,
Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч...
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра... –
Ніч.
1992 р.
КОРОТКИЙ ВІРШ ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ
А завтра знову буде просто день,
Звичайний день під назвою «Останній»
У цьому світі, теж останнім, де й
Ми разом – одностайні, як у стайні,
Де все востаннє, та ніхто про те
Не інформує – то ніхто й не знає,
Тож не кує, не меле, не мете,
І з перехожих мірок не знімає
На те, також останнє, убрання́,
Тож, видно, наго підемо в колонах
Тим шляхом, що у небо, навмання,
Лиш з пальмовими гілками в долонях.
1992
Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.
А я не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.
Не маю позиції, навіть – і пози.
Отож балансую між віршів і прози.
Але не пишу я в них про патріотів,
Про славне лицарство – про тих і пого́тів.
Чи то – поготі́в? Ні, здається, пого́тів.
Також не пишу я про гунів, про готів,
Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,
Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву, читаю газету.
Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – «Ватру»,
Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу»
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРОВІ КАНАДИ БРАЯНОВІ МАЛРУНІ ТА ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРОВІ РОМАНУ ГНАТИЩИНУ ВІД ТРУДЯЩИХ КОЛГОСПУ «ШЛЯХ ІЛЛІЧА» (закреслено) «ШЛЯХ ІЛЬКОВИЧА»
Ми тут не можем ні пити, ні їсти,
Ані читати газети й книжки,
Доки квебекські сепаратисти
Тіло твоє деруть на шматки,
Многостраждальна ненько-Канадо!
