Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники і пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.
Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього наброду
Впустила Марія, і ті увійшли.
Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали в безмовній любові
Губи ослині та ніздрі вола.
Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.
– Я, здається, знаю, що сталося, – підніс обважнілу від вина голову Мартофляк. – Здається, минула молодість. Епоха неоромантизму плавно переросла в епідемію СНІДу. Я забув, як пишуться вірші, хлоп'ята.
– Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! – зірвався на фальцет Отто фон Ф. – Вистава триває, старий пердуне!..
– Старий придурок, цап! – не витримала Марта.
РІЗДВ'ЯНІ ВАКАЦІЇ
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип...
Таке тобі життя, – як медівник
(ще років тому десять або вісім))!..
А нині в місті глухо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було – як медівникі!..
агов мої маленькі чортенята
братове до вогню мене прийміть
я виміняв на вітер срібло й мідь
отож гайда за діло чарувати
Так, двадцять сім – яка премнога літа...
Ще пам'ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов самогонка
[2],
і ще не вільно вимовити «мак»,
бо ще не вечір, таїна сповита...
Ще ходиш попідтинню в городян,
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім'я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку...
Та знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров тече з артерій...
І лиш земля!.. вона брудна й пречиста,
як і тоді – буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов...
(дерево
хмару
гіллям
продерло
дерево в хмарі?
хмара на дереві?
Хмара
на дерево
квіткою
сіла
хмара зелена
дерево біле
і так вони вкупі
навіки застигли
хмара
зелена
дерево
біле
зелені пташата
гніздо собі звили
а білі пташата
у світ полетіли).
ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
Це – спроба написати вірш про нас.
Про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Життя було цілком, як ананас:
ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любови можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
Але ж яке внизу лежало місто! –
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт...
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я (не став би потім бубабістом),
якби старого пса не кликнув свистом –
так ніби то був бройгелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі –
ті дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах...
