За комір, за пазуху чи під спідницю –
Мені без різниці.
Ми в іншому вимірі. Але й між нас розростається відстань.
Кінгстони відкриті – і вгору возноситься пристань,
І чорна холодна вода зусібіч заливає.
Хто з нас відпливає?
Здається, що я. Не втрачаючи з виду твого силуету,
Затримаюсь ще на містку, запалю сигарету,
Зустрінусь очима з тобою, русалко русявоголова.
Ти чуєш, – ні слова.
Лиш мовчки постій наді мною якісь ці короткі хвилини,
Бо я вже потроху спускаюсь в нутро субмарини,
І люк за собою задраю, і хвилі його перескочать.
Побудь ще хоч трохи в моїх перископах!
МІЙ ХРЕСТ
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.
Вона сказала: «В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину».
Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам'яне лихо!..
Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Змініть мене.
Зніміть його з мене.
1983 р.
ЛОЛІТА
А в слово «тіло» влито слово «літо».
Це світле тіло – ледь нестиглий плід.
Все солодко у дні неповноліття,
А після Спаса – кожному до ніг,
Бери за так, коли не за спасибі.
А горлом запитання, наче спазм:
Якщо нікого не спасе Спаситель,
Кого спасе цей яблуневий Спас?..
РОБЕРТ ФОЛКОН СКОТТ
Кохана!
Ім'я твоє диркотливе
вирипує сніг під ногами.
Його деренчливе вітрило намету
тріпоче в ургу ураганну.
З розпоротої на прапори
порепаної Європи
я мріяв давно текти до
Тебе,
незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!
Марилось неоднораз,
як я на грудях у тебе
Губами
Південного полюсу
пипочку пряну спиваю,
А птиця Пингвин
у блакитному небі
Божественну пісню співає!..
Та з двох лиш один випадає
щасливий білет лотерейний.
Чи ж заволодію я тим, що мені –
і мені лиш! –
по праву належить?
Я знаю: до тебе мені навперейми
Бреде
той заброда-норвежець.
Я вже навіть передчуваю: спинюсь на бігу,
Всередині щось увірветься,
Коли розрізню попереду
в снігу
Розхрестаний прапор норвежця...
Схилюся, на палицю
лижну зіпершись, –
Це літній січневий вітрисько хитає мене:
Не перший, а другий, не перший, а другий,
не перший...
Не перший, а другий, не перший – а це головне!
Вершина вже взята!
Твоя наречена – вагітна!
На другому місяці ходить,
кохана, жадана, єдина,
зваблива, зрадлива, негідна!..
А ми зі святами
назад повертаєм голоблі
І плентаємо крижаними світами,
холодні, голодні.
Прощай,
недосяжне, святе, сокровенне...
Крізь одяг промерзлий, промоклий
Вганяємо голки у вени –
нехай порятує нас морфій!
… Отут упаду, задубію,
але не програю двобою,
Той, перший, – минущий.
Він піде.
А я залишуся
з тобою,
Моя Антарктидо.
В РАЙОННОМУ АВТОБУСІ
Проза віршиком
– Молодьож!.. Не має совісті! По ногах старій товчеться!!
Я в районному автобусі, як у Ноєвім ковчезі. Шофер, наче Каліостро, глипнув знаюче і гостро, – половинкою білета ощасливлює поета. А на склі в його кабіні – Мерлін Монро в бікіні. (Двадцять років як померла, а мужчин хвилює, нехороша така...)
Гамір, наче на базарі, Тварі всякої по парі: гуси, кролики і бройлери, і два колеса до ровера.
Провінційна Маргарита спокушає так відкрито. Ти ж нічого їй не зробиш. Це ж не човен, а – автобус.
Ось ми з нею груди в груди. Люди ми чи вже ж не люди?! А водій у ту ж хвилинку: «Станьте, – каже, – гражданє, ялинкою». І на мене звідусюди без ніяких без підстав:
– Стань ялинкою, будь ласка, а бодай ти дубом став!
Але за плечима в неї я очима відшукав синій томик «С. Есенин» в старшокласниці в руках. І раптового прозріння обпекло мене тавро: ну чому цього Сергія так читає мій народ? Поетичні феномени догоряють як зоря. Фе на тебе, фе на мене, зараз ти, а завтра я. Поетичні супермени, кричимо до хрипоти, а що «все мы в мире тленны», не сказав ні я, ні ти...
