оголена і, як платівка

на середині, – не спинити.

… Наповнена водою плівка...

А в'язень вимагає – пити!..

Волосся, пещене на сонці,

по той бік сонця золотіє,

медами вимащені вії,

ходи солодкі... охоронці...

Розпечено могильні плити.

І в'язень вимагає – ПИТИ!!!

***

Мене зима замурувала.

Мене забула королева.

Льодами вкрилися дзеркала,

органи, вітражі, дерева.

Стоять на вежах командори –

сумні скульптури і не більше.

За мурами – замерзле море,

найхолодніше, найбіліше.

У ньому тонуть каравели,

перебігають перламутри.

Усіх коханців королеви

притягують тяжкі бермуди,

потвори дна, слизькі і сині...

Що бачить це холодне око,

світило металеве?.. Тіні,

що проросли крізь дно глибоке.

Воно з пітьми їх піднімає,

і обростає ними стеля...

Ніде коханої немає –

ні в небі, ні на дні. Пустеля.

***

Оркестра невидимців суне

по радіусу крижаному.

У звуки витекли парсуни –

безвусі? сиві? – невідомо.

Вібрують у партері вина,

перекидає карту подих,

перегорнулась половина

сторінок в літерах і нотах.

В меду загусли циферблати,

портрети імпресіоністів,

як сни, застигли, променисті, –

я вмію з ними розмовляти –

про себе, подумки, нечутно.

Минаю німо галерею,

бібліотеку. А за нею –

зима, де холодно і людно,

але не затишно... Минає

години коло демонічне,

немов ув'язнення довічне,

коли коханої немає.

***

Кінотеатри і вокзали –

в світ спроектовані екрани,

які в минуле перегнали

найкращі дні, як фільми в Канни.

Альтанки, талії і груди,

листи, які писав не Вертер.

У відповідь – мовчання Будди,

нудьги сто метрів, сексу метр.

Це фільм для мене і про мене,

рефлексія на дві години,

мистецтво світла небуденне

від сонячного світла гине.

Глядацтво випливає візій,

тіла в квартири переносить,

вмикає світло телевізій – .

нам вражень, Господи, не досить!

Продовжуються серіали.

І хто почує, що волає,

хтось десь далеко крізь вокзали:

«Ніде коханої немає».

Воно – повітря у полоні

легкого кольору, опалі

на плечі тихі вертикалі,

поволі чесані і сонні,

стихія ніжності, потоки

затерплих запахів трави,

загуслі погляди і кроки

і німб довкола голови.

Воно – це лінії рухливі,

які лоскочуть перехожих

і тягнуть їх, на зграю схожих,

услід золоторунній гриві,

сплітаються, і в павутинні

томатний сік з них сонце ссе

і, як пушинки тополині,

тіла по небу рознесе.

Воно – це водоспад покори,

розбризканий посеред ночі,

воно – зі слів, які щепоче

русалці мерехтливе море,

його торкається хвостами,

немов голубить, глибина,

його видовжують вустами

зелені джентельмени дна.

– Підставте голови свої під лезо бритви!

Добродій-перукар – і білі голуби.

Трамвайні колії, затерпла кров, спірити.

І пінне пиво ллється на лоби!

За лезом – чиста синя смуга шкіри,

кров гусне в синє сонце черепне,

холодні пальці вовка, наче сіре

торкання шерсті, що щетину тне.

Ти – Будда. Ти – злочинець. Ти – годинник.

Ув'язнене волосся чинить бунт.

Крізь двері й шпари шкіри колір виник

майбутніх прерій, рухів та іуд.

Вперед! У світ! – видовжувати вітер,

ростити час, як волос, на вітрах,

як ірокез панкуючий, що видер,

як скальп, з Ісуса опівнічний страх.

Ці звірі із жіночими тілами

йдуть ввечері, промінні, до води –

в кордебалет, афіші і реклами

і за тобою – в ніч їх заведи!

Це буде вбивство! самогубство! помста

за чорне і червоне, та усе ж

це буде ніч солодкого знайомства,

ніч водоспадів, падаючих веж

і ніч волосся, вплетеного в килим,

у музику! у ритм! у страх! у крик!

Ти зачіску її змішав із білим