Це рясне гуляння вбогих при музиці,

під мурами, де випивка і тінь.

Це триває свято поїдання птиці

при світлі відлітань і тріпотінь.

Треті птиці лунко прокричали ранок,

і ринок забуяв, як райський ліс.

Тож тяжкі тіла знекровлених коханок

закутує в пітьму пан птахоріз.

По його робітні в'ється чорне пір'я,

і руки в нього, кажуть, золоті.

Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»

ясніє, ніби спалах на путі.

Він виймає з тіла теплу душу птичу

(його небіжчик тато – знаний кат),

а вночі приводить у закляклу тишу

крилатих і співаючих дівчат.

Злякані амури. Під'яремні псиська

шукають у жаливі кість крила.

Це розправа з ангелами – ангелорізка,

це пісня жолобками потекла.

Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,

згорнувши небеса в густий рулон,

та й гостимось на паперті птахорізки

у місті, що зоветься Вавилон.

Повертаємся, всіявши зойком оази;

кров на піхвах, засмага східна.

Та зачинене місто, мов острів прокази,

або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині

прошивала сурма побідна,

на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,

проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.

Перемога цілком невидна.

І до рідних дверей нам достукатись годі,

і вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,

пізня ласка така фригідна.

В зимних венах померло дзвінке повноліття,

а в очах ожила єхидна.

Це вона відкладає століття, мов яйця,

по торгах, де музика мідна,

де помости смертей, де живуть і бояться,

де юрба сичить, мов єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.

Я півсвіту пройшов приблизно.

Можу босим піти за твоєю труною,

рідна панно, стара вітчизно.

Мій пане, який нерозумний світ!..

Яка на румовище сходить журба!

Під небом, чорним, ніби графіт,

конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.

Я впав з коня і програв турнір.

Тепер крізь мене ростуть гілки,

пробивши в панцері триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,

крилатий леве! Я випав з гри.

З очниці в мене цвіте ромен.

Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої

на грифелі пише в стотисячний раз,

крилом захисти. І замовклу її

у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску

танцюєш довкіл моїх тихих рук.

І п'єш з мене довгу предвічну ріку

ти, схожий на крука. Ти майже крук.

Зійшла комета, Господи прости!

Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.

Розпущені убори і хвости,

запахло спиртом, сіркою і цапом.

Він – той, що креше рогом до камінь,

і всюди починається розпуста.

І входять назавжди в солодку тінь

дівчата, смарагдові, мов капуста.

І б'ється в бубон вогке копито̀,

і замовляння світяться крізь писок

під шапкою нічного шапіто,

де акробати труться об клярисок,

де криють юнок вижовклі діди...

Це тіло, цю сполохану клепсидру

рятуй мені. Я ждав її завжди,

я сам її з вертепів ночі видру

і сам її пораню. В кожну п'ядь

ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились...

І ярмаркові діти прилетять

з пекучими надрізами для крилець.

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

«Було тут кілька темниць», – сказав

Неборак. О відлуння колишніх льохів

з назвами, як у дівчат чи винарень –

«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша –

«Татарня», де очі вмирали найперше,

і світло ховалось під пахви,

в роти без'язикі!

Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не

меморіал. І не річку загнано в труби.

Хоч кожен з нас міг би сказати:

«Липи в час доцвітання – гаснучі зорі.

Повні трамваї дівчат».