Стільки висмоктаних чоловічих тіл
залишилося заїджених довкіл
Твого ложа, що в ночей лататті, в шматті днів
плине, як ковчег, – почислити хто вмів?
Я до Тебе, Жінко, видряпався із пітьми.
На Твоєму ложі, Жінко, танцювали ми
різні танці, на Твоєму ложі промовляли ми,
Жінко, різні речення, їх значення – дими
різнобарвні. Я для Тебе – риба на гаку.
Ти для мене – хата, де сяку-таку
матиму вечерю. Я для тебе – три
літери. Міси мене, ліпи мене і три!
Це кохання – це змагання поколінь.
Бунтівливі шістдесяті і моя совіцька лінь.
Три мене, твори, вирощуй з мене лук напруг!
вірний стріл! бунтарський дух! невтомний плуг!
Твої циці, твої руці і живіт,
як хвилосоп мандрівний, обходжу від
кордону до кордону – чужина?
батьківщина? – О таємна! О жона!
Ноче темна!.. Відпливає корабель
Твого тіла. Як Пилип із конопель,
виліз я на Божий світ, а зір – немов пшона!
О медова! О бездонна! О жона!
ЛИСТ
Кохана
я на дні – для споглядання
плавуча пляма сонця і опале
на небо листя гуснуть у кристали
це ще одна історія кохання
я золота інакшого не маю
ніж тлінна ця і пінна позолота
пивниць моїх душа чи діжа – сота! –
тече по шлунку наче по Дунаю
а видива і пагоди за валом
твої кохана в найдорожчій скрині
я відсилаю вчора як і нині
найближчим і найважчим пароплавом
ЛИСТИ, ЗНАЙДЕНІ У ПЛЯШЦІ З-ПІД ЛЬВІВСЬКОГО ПИВА
1
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам'ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!
2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м'яка в любові.
3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скринці
з твоїм ім'ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім'я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.
4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів'ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що Міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.
5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз'єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
