Мабуть, ніщо так не псувало (і не псує донині) українсько-еврейські взаємини, як саме проблема мови. Асимілятори Москви і Варшави постійно намагалися відібрати в українців рідну мову — основну ідентифікаційну прикмету, а це означало, що ставиться під сумнів саме право на існування українського етносу, який кількісно не поступався французам чи англійцям. Боротьба за збереження української мови стала боротьбою за збереження існування народу. Складалося враження, що єврейське суспільство, в кращому випадку, не бачить цієї боротьби або ж відкрито стає на бік асиміляторів. За підсумками найновішого перепису 2001 року, понад 80% євреїв рідною мовою визнали російську. За переписом 1900 року євреї Галичини своєю розмовною мовою визнали: польську — 76%, німецьку — 17% і заледве 5% - українську. Згодом відсоток україномовних євреїв ще знизився. Відомо, що євреї спілкуються мовою населення, серед якого живуть. Проте на українських землях вони користувалися мовою та культурою панівних народів, яких українське населення вважало окупантами. На східноукраїнських землях це була російська, в Галичині — польська, на Буковині — почасти німецька, почасти румунська, на Закарпатті — угорська мови.

У галичан, які з напруженням усіх сил боролися з утисками рідної мови, така постава «домашніх» євреїв викликала роздратування і почуття образи. Євреїв часто мали за пособників окупантів, хоча наївно було вимагати, щоб вони стали наперекір державній асиміляційній політиці і почали орієнтуватися на безправну мову гнобленого бездержавного люду.

Знання української мови у більшості львівських євреїв обмежувалося тим мізерним запасом слів, які потрібні на ринку. Все ж зрідка траплялися винятки.

Відразу за Оперним театром, там, де зараз торговий центр «Добробут», раніше знаходився головний ринок міста — Краківський. Із західного боку до ринку прилягав квартал старих непривабливих будинків, розташованих так тісно, що створилися вузенькі вулички. Війна і час зруйнували десь третину з них, щоправда, без відчутної втрати для краси львівської архітектури. Перші поверхи тут займали суцільно, одна поруч з іншого, невеличкі мануфактурні крамниці, товар яких призначався, головним чином, для сільського споживача.

Після того, коли селянки продали або здали перекупкам свої продукти, вони полюбляли, як то жінки, заглянути сюди, в текстильний квартал, щоб подивитися на якісь новомодні фасони або купити собі потрібні обнови. В ярмарковий день на порозі привітно відчинених крамничок стовбичили молоді єврейські хлопчаки, зазиваючи покупців. З безпардонною настирливістю вони азартно запрошували клієнток до своїх закладів. Бувало чіплялися руками за тлумаки, які носили галицькі селянки за спинами, як це прийнято було в Європі (а не прийнято в Росії), і силою втягували жінок до середини, А там досвідчений крамар блискавичним рухом, наче цирковий фокусник, розгортав перед розгубленим жіноцтвом щоразу інші та інші сувої різнокольорових тканин, палко розхвалюючи справді добротний лодзький чи бєльський товар. Продавець божився, що таких дешевих тканин не знайдуть у всій Галичині. Як тільки простодушні селянки, спантеличені крамарським бідканням, буцімто він продає свій неперевершений крам за безцінь, майже даром, собі на збиток, лише зі щирого прагнення такій показній господині чимось прислужитися, брали до рук тканину, продавець тут же швидко кидався допомагати приміряти її перед дзеркалом. Він не скупився на улесливі похвали і жінці, і її вроді, і смакові вибору товару.

Ті енергійні бородаті євреї в ярмулках з крамниць текстильного кварталу вартували справжніх академічних дипломів за блискуче знання українських діалектів та української етнографії, не кажучи вже про менталітет. Це вони за малопомітними, дрібненькими фонетичними відтінками мовлення та деталями одягу навдивовижу точно вгадували, з якої конкретно місцевості походить та чи інша селянка, і починали жваво розмову з покупницею саме тією говіркою, яку вживали в її селі. Почувши з уст чужої людини слова рідної мови в звичній домашній артикуляції, вражені селянки втрачали прикметну їм пильність і витягали з-за пазухи гроші. На той випадок, коли жінка встигла вже десь по дорозі розтратити зарібок і лишень сумно, споглядаючи на барвисті тканини, розводила руками, продавець не впадав у відчай. Визначивши безпомилково, з якого підльвівського села походить клієнтка, наприклад зі Звенигорода, Черепиня чи Шоломиї, крамар, щоб остаточно приголомшити селянку своєю обізнаністю, ще й називав їй прізвища тамтешніх парохів: Роздольського, Цебрівського чи Гайовського, і без жодних формальностей відпускав товар у кредит на вагоме слово «бігме». Про дату повернення боргу домовлялися за прийнятим у селах церковним відліком часу: на Першу Пречисту, на Петра, на Спаса. Так у текстильному кварталі українсько-єврейські контакти набирали характеру правдивої мовної гармонії з обопільною вигодою. На жаль, лише там. В Галичині не витворився тип українського єврея, так як він утвори вся в польському, російському, німецькому, угорському чи румунському середовищі. Хоч з українського боку в Галичині, і це слід підкреслити, здавна робилися наполегливі спроби порозуміння та зближення, про що є беззаперечні докази і про що ще йтиме мова.

До війни на відносно короткому відрізку Клепарівської вулиці — від її початку до муру старого єврейського цвинтаря -жваво торгували аж сім продовольчих крамниць. На прилеглих магістральних вулицях — Казимирівській та Янівській -продовольчих крамниць було значно більше. Отож, у потенційних покупців з нашого кварталу, зосібна наших домогосподарок, нерідко виникав клопіт з вибором крамниці.

Найчастіше мої батьки ходили, іноді посилали мене самого, робити закупи, як тоді говорилося, до склепу (магазину) старого Гальперна. Влаштовував їх і ввічливий господар, і вибір товару, і, мабуть, подобався затишний інтер'єр крамниці. На одвірку вхідних дверей висів латунний дзвінок, і коли відвідувач натискав на клямку, штовхаючи двері, звучав веселий, мелодійний передзвін. На цей сигнал із глибини житлових кімнат, що містилися позаду крамниці, з'являвся з хитруватою купецькою усмішкою балакучий Гальперн, який з постійними клієнтами не забував перекинутися однією-другою парою фраз про життя-буття. В його крамниці панувала мила старосвітська солідність. І вкритий мідною бляхою прилавок, і відполіровані тривалим ужитком дубові полиці, і настільна вага із завитками старомодного литва, і навіть приємний, як згадую, просякнутий цинамоном, гвоздикою, ваніллю та іншими прянощами, настояний запах — все це свідчило, що торгують у цьому приміщенні не одне десятиліття, що крамниця існує тут здавна, ще з дев'ятнадцятивічних австрійських часів. І справді, старожили пам'ятали ще батька Гальперна за цим прилавком.

Для навколишніх мешканців не було таємницею, що Гальперн не дотримується державних торговельних приписів -торгує цілодобово. Після шостої, коли крамниці замикалися, обізнаним людям можна було потрапити до Гальперна з «чорного» ходу, через браму, і купити з-під поли невідкладно потрібний продукт. Щоправда, за трохи вищу ціну. Знайомим клієнтам Гальперн, як, зрештою, й інші крамарі, давав у кредит. Взагалі клепарівські продавці і покупці, взаємно зналися особисто настільки, що між ними зав'язувалися мало не приятельські стосунки.

Налагоджену роками, широко розгалужену і зручну торговельну мережу Львова совєтська влада зруйнувала вщент за якихось два-три місяці.

Приватних власників замінила анонімно бездушна державна система під назвою «Міськхарчоторг». Малі продовольчі крамнички отримали дивну для галицького вуха назву «бакалія», а великі — «гастроном». Не для вигоди населення, а для вигоди бюрократів «Міськхарчоторгу» незабаром шляхом об'єднання крамничок проведено велике укрупнення. Нещадна та необдумана кампанія таких заходів поглинула всі торговельні заклади Клепарівської вулиці. З тих пір до сьогодні тут немає жодної продовольчої крамниці. Хоча, либонь, скоро знову появляться.