Кримінальним передмістям рахувався ще Личаків, особливо горезвісним — Замарстинів. Вештатися «чужакам» Замарстиновом не лише вночі, але навіть під вечір було не зовсім безпечно. За даними львівської поліції, антигромадської, «професійно безробітної» міської потолочі нараховувалося понад 4 тисячі осіб чоловічої статі. Власне ця потолоч — «люмпен-пролетаріат» з допомогою польських армійських частин, як засвідчили об'єктивні історики, вчинила у Львові в 1918 році єврейський погром і одночасно не забула пограбувати спиртзавод. Тепер міське шумовиння, начепивши червоні банти, теж кинулося в нестримному пориві до горілчаної фабрики Бачевського, магазинів з тютюновими виробами, а далі стало розтягувати військові склади і зводити особисті порахунки.

Дай їм волю, розуміли мешканці нашого будинку, міська потолоч, згідно з большевицьким гаслом: «Грабуй награбоване!», чинитиме злодійські, грабіжницькі напади на спокійних громадян, яких вони називали «буржуями». Зрештою, це тоді розуміли всі. Перший совєтський начальник гарнізону міста Львова мусив публічно, через газету, визнати, що певні групи населення розкрадають майно, яке належить державі, армії, фабрикам, заводам, складам, магазинам, приватним власникам й іншим установам. Начальник гарнізону закликав покласти цьому край. Забігаючи вперед, відзначу, що при всіх наступних змінах влади у Львові (1941 р. і 1944 р.) міська потолоч за стереотипним сценарієм кидалася на спиртзаводи Бачевського, тютюнові крамниці, розкрадала державні склади, магазини, фабрики, грабувала заможних громадян і розправлялася з працівниками правоохоронних органів та особистими ворогами. Єврейські дослідники львівського Шоа марксистського дискурсу чомусь неохоче згадують про це суто соціальне явище — міський люмпен. Їм більше до вподоби якісь «вроджені» тобто генетичні (расові), антисеміти, особливо українського походження.

— В'язниці порозбивані, — сповіщав на нараді Блязер, поліція щезла, кримінальники і «батярня» (хулігани) налаштувалися на розбій. Вулицями волочаться п'яні банди, творять самосуди. Необхідно організуватись на самозахист, утворити групу самооборони.

— Голими руками не захистимося, — сказав хтось.

— У Єзуїтському городі лежать стоси покинутої напризволяще зброї та амуніції, — відповів Блязер. — Потрібно її звідти взяти.

Блязера послухали. З Єзуїтського городу (тепер парк Івана Франка) принесли з десяток новеньких польських карабінів, скриньку патронів. У подібний спосіб озброювалися й інші будинки нашого кварталу. У брамах виставили озброєну варту. Там де цього не зробили, траплялися розбійницькі напади.

З моменту капітуляції Львова польська державна поліція («поліція паньствова») відразу припинила службу. Складалася вона з одних поляків. Окремі її підрозділи спробували вирватися з міста. На рогачці в Сихові групу втікачів-поліцаїв оточили енкаведисти і розстріляли на узбіччі шосе з кулеметів. Це була наочна показова акція, яка заповідала майбутні фізичні чистки так званої «буржуазної» адміністрації. Зберігалася ще якийсь час створена нашвидкоруч польська громадська поліція. Українці й собі утворили добровільну робітничу гвардію До цієї гвардії зголосився наш сусід Микола Щур. Видали йому червону нарукавну пов'язку і трофейну польську рушницю. Належав Микола до робітничої гвардії всього чотири-п'ять днів. Одного вечора він повернувся без пов'язки і без зброї. «Сьогодні зібралися ми на Цитаделі, — розповідав Щур моєму батькові. — Перед нами виступив командир і сказав: «Розходьтеся, добрі люди, додому, нема нам тут чого робити. Зняли з нас, українців, кайдани дерев'яні, а наложили залізні».

Замість польської громадської поліції і української робітничої гвардії незабаром большевики організували професійну, «робітничо-селянську» міліцію. До неї спішно зголосилося багато єврейської молоді, трохи української, найменше польської. На чолі львівської міліції став «товариш» Рейзман, потім такий же «товариш» Барвінський, а багато євреїв незабаром зайняли посади в радянських органах управління. Серед поляків це викликало обурення, що їхнє монопольне становище було скасоване.

З першого дня встановлення совєтської влади на Західній Україні було заборонено діяльність і розпущено всі без винятку політичні партії, громадські організації і товариства з «Червоним Хрестом» включно. Комінтерн із дивною завбачливістю розпустив, щоб не заважала, свою КПЗУ ще за рік перед війною. Проте діяльність однієї політичної сили залишилася поза засягом нової влади. ОУН як була, так і залишилася в підпіллі, не потребуючи дозволу на існування. Крім політичних та громадських організацій, було негайно закрито всі газети, журнали, видавництва, незалежно від їхнього політичного забарвлення. Треба сказати, що перед війною у Львові виходило аж 300 періодичних видань. Замість традиційно широкого політичного спектру львівської преси (перший часопис в Україні з'явився 1776 р. саме у Львові) під назвою газети почали виходити дві вбогі партійні агітки — одна українською, друга польською мовами. Під тотальний контроль взято також радіомовлення, театри і кіно. Таким чином львів'ян позбавили достовірних джерел інформації. На довге півстоліття в Галичині забули, що існує реально правдива свобода слова. Громадськість стала повністю здезорієнтованою якраз в момент зіткнення двох світів: московсько-большевицького і європейського з їх відмінними політичними, моральними та економічними засадами.

Ошелешені наростаючими змінами люди природно бажали довідатися, як їм буде вестися при новому режимі. В перші два-три дні львів'яни масово виходили на вулиці, прагнучи ввійти в контакт з червоноармійцями, що наповнили місто. Вражало убоге, некрасиве, неєвропейського фасону обмундирування Червоної армії — землистого кольору шинелі, гімнастьорки до колін, широченні галіфе, шпичасті повстяні будьоновки, обмотки, кирзові чоботи. Натомість озброєння і військова техніка, зокрема танки, на голову перевершували польські.

На Янівській (тепер Шевченка) вулиці, до її перетину з Клепарівською, наступного дня, під вечір, зупинилася довга військова механізована колона. Стояла погожа тепла осіння днина. 3 усього виникало, що колона зібралася ночувати просто неба. Червоноармійці за командою марширували взводами до поблизу розташованої парфумерної фабрики «Одоль» на «оправку». На вечерю солдатам видали сухий пайок. Спраглі інформації жителі прилеглих кварталів буквально обліпили броньовики й автомашини колони, намагаючись поспілкуватися з військовиками. Хотілося їм почути безпосередньо з уст людей в шинелях відповіді на свої численні запитання про життя-буття в «Країні Рад».

Але, вияснилось, без дозволу політруків-комісарів «байци» або «красноармєйци» (назва «солдат» тоді не вживалася) не сміли зронити й слова. Політруки воліли самі розмовляти з людьми і вирішували, хто з бійців може спілкуватися з цивільними, а хто ні.

Комісари, звісно, ретельно пильнували сам перебіг розмови. На всі запитання на кшталт: «Чи є у вас той чи інший товар, або той чи інший виріб?», бійці, під невсипущим оком комісарів, неодмінно відповідали, мов папуги: «Єсть многа, многа». На цьому ґрунті зродилися численні львівські анекдоти. Найпопулярнішим був про цитрини. На запитання, чи є в Радянському Союзі цитрини, червоноармієць, хоч не розумів, що це таке, бадьоро відповідав: «Єсть многа, два завода дєлают, адін в Масквє, втарой в Харькавє». На лукаве запитання, чи є в Совєтському Союзі «шкарлатина» (скарлатина), червоноармієць завчено бездумно відповідав так само: «Єсть многа, многа».

Мовні непорозуміння траплялися і з протилежного бoку. Червона армія мала офіційний епітет: «рабочє-крєстьянская». Деякі прості львів'яни, не розуміючи значення російського слова «крєстьянє», переклали його собі на «християни». Особливо старі богомільні жінки дуже втішались, що армія називається, на їхню гадку, християнською. Яке ж було розчарування, коли вони від комісарів «християнської армії» почули, що ніякого Христа не було — «ета видуманая лічнасть». Більше того, почули, що немає і самого Бога. Тоді ж розказували такий анекдот: Направляє большевик серед дороги автомашину. Надходить чоловік і каже: