Поширилася чутка, що перекочування мешканців на тому не зупиниться, бо Львів, взагалі, поділять на чотири національні частини: південну заселять німці, західну — поляки, східну — українці, а північну — євреї. Словом, у Львові намічалося велике «переселення народів». Мало кому спадало на думку, що ґетто твориться не як район для мешкання, а щоб поступово і підступно, в організований спосіб проводити винищення зібраних там людей.

Північні райони Львова відокремлює від решти міста насип залізниці Львів — Тернопіль. У декількох місцях високий залізничний насип прорізують мости. Найвищими і, головне найважливішими для внутрішньоміського сполучення є два мости: Жовківський (Б. Хмельницького) і Полтв'яний (проспект Чорновола). Для євреїв-переселенців, які мусили, згідно з наказом, перебратися до ґетто з інших районів міста, німці створили спеціальний перепустковий пункт якраз під високим мостом на вулиці Полтв'яній, а Жовківський міст тимчасово закрили для переїзду. Мешканці нашого кварталу ходили туди подивитися, як відбувається перепусткова процедура через Полтв'яний міст у ґетто, Верталися люди пригніченими: творилися там нечувано жахливі речі. Моя мати повернулася звідти уся в сльозах. Вона заборонила мені наближатися до зловісного мосту.

— Краще тобі цього не бачити, — сказала мати, — іноді люди бувають гірші від звірів.

Йосале теж заборонили туди ходити, Але втримати нашу цікавість було нелегко. Якогось дня, прихопивши зі собою Асю, наперекір забороні, ми пішли в напрямку моста. Добратися до Полтв'яного мосту не змогли. Весь простір від нього аж до самого Оперного театру, а також бічні вулиці та провулки були запруджені людьми. Нам вдалося пробитися на вулицю Сонячну (тепер Куліша), на площу, яка називалася Збіжевою і де зараз стоїть новозбудований готель «Львів». Тоді там одиноко височіла глуха стіна житлового будинку. Праворуч відкривався нам вид на площу св. Теодора і вдалині виднівся сам міст. З радянських часів на глухій стіні залишилося величезне рекламне панно з зображенням усміхненого пекаря у високій білій шапці, який тримав у руках жовту хлібину, а зверху був напис: «Якість хал — вище похвал!». Під тим рекламним панно ми якраз вимушено зупинились.

Гамір численного натовпу злився у єдиний потужний гул, як це буває на велелюдному святочному ярмарку. Але це не був ярмарок і тим паче не святочний. Німці дозволяли переселенцям взяти з собою лише особисті речі загальною вагою близько двадцяти кілограмів. Кожна сім'я прихопила в першу чергу постіль. Скрізь по всьому тротуару від мосту до Оперного театру біліли перини і подушки. Зараз до мосту простягається широка вулиця. Тоді тут були не одна, а дві вузькі проїжджі частини. Отож, переселенці їх заповнили всіма доступними засобами транспорту, крім моторного: підводами, візками, тачками, велосипедами, навіть дитячими візочками. Хто не зміг роздобути собі якогось транспорту, ніс домашній скарб на плечах у наплечниках, мішках, тлумаках або в руках — у торбах і валізках. Безперервний потік людей рухався цілеспрямовано в одному напрямку — до мосту.

Від самого Полтв'яного мосту постійно долинав розпачливий жіночий крик. Зі свого місця ми не могли побачити виразно, що там відбувається, але з переляканих розповідей оточуючих людей дізналися, що там есесівці сортують людей — здорових і сильних пропускають, а старих, немічних і бідняків відводять кудись убік. Жінки лементують, бо розривають родини: одних пропускають, інших — ні. Чинять, як їм заманеться. Ніби у пошуках зброї, есесівці переглядають майно і забирають коштовності, гроші, передусім зелені долари. Селекцію проводять есесівські офіцери, а пропуск у ґетто оформляють працівники Юденрату, що сидять за столиками зі списками під мостом. Міст оточував, крім есесівців, і озброєний гвинтівками гурт української допоміжної поліції. Була там і єврейська поліція з кийками.

На паралельній Сонячній вулиці було припинено рух дев'ятого трамваю, який тут курсував. Замість нього ми побачили вантажівку, наповнену людьми, що сиділи на дні кузова. Виднілися лише їхні голови. По кутках вантажівки, як втілення жаху, стояли чорні есесівці. Все в них по-диявольськи чорніло: чорні мундири, чорні автомати і вже зовсім незвичні, бо теж чорні, шоломи на головах… Казали, що есесівці відвозять «вибракованих» людей до тюрми на Лонцького.

Заморосив осінній дощик. Люди не намагалися від мжички сховатися та й не було куди — стояли далі, приречено чекаючи своєї черги до воріт, як їм здавалось, раю, а насправді — пекла. Змоклі ми повернулися додому.

Зиґмунд Деґенштік, авторитетний фахівець друкарської справи та успішний, процвітаючий підприємець, обіймав до війни престижну посаду голови Спілки львівських поліграфістів. Він був власником знаної у місті цинкографічної фірми зі звучною латинською назвою «Арс». У фірмі Деґенштіка з юнацьких літ працював мій батько. Цинкографія «Арс» була розміщена на вул. Сикстуській, 38 (тепер Дорошенка), займала весь перший поверх будинку. На вищих поверхах містились житлові (чиншові) квартири. В одній із них, у сім'ї рідного дядька, виростала моя рано осиротіла мати. В 1939 році з приходом радянської влади фірма «Арс», як і зрештою усі без винятку поліграфічні установи Львова, була націоналізована, тобто одержавлена, а відтак зовсім ліквідована. Совєти боялися не централізованих, малих друкарських закладів, які ретельно проконтролювати було важко. Батько перейшов тоді працювати у велику друкарню видавництва «Вільна Україна» і зв'язок з колишнім шефом майже затратився.

Восени 1941 року, рано-вранці у неділю, до дверей нашого помешкання несподівано постукали. Це був Зиґмунд Деґенштік. Мої батьки, пам'ятаючи його випещеним, елегантним паном, тепер ледве впізнали колишнього самовпевненого шефа Збляклий, зморений, неголений, убого одягнений, скидався він на старого волоцюгу. Лише очі жевріли давнім вогнем.

— Марисю, — звернувся він по-свійському до моєї матері, яку знав ще дівчинкою, — я вже три дні не мав риски в роті, дай щось попоїсти.

Мати розгубилася. Як переважна більшість тогочасних львів'ян, жили ми скрутно. В хаті навіть шкоринки хліба не було. Дещицю хліба видавали на продовольчі картки, але його відразу з'їдали. Напередодні десь тато роздобув трохи свіжих, ситних шкварок, і це було все, чим мама розпоряджалася того дня на господарстві.

— Маю тільки шкварки, — знічено промовила вона, знаючи, що євреї свинину в їжу не вживають.

— Що ж, і то незле. Неси сюди шкварки! — втішився Деґенштік. Їв вік хоча жадібно, але не похапцем, смакуючи, зберігаючи звичну пристойність.

— Не бажаю помирати голодним, — пояснив він, продовжуючи ласувати золотистими шкварками.

Сьогодні увечері або найдалі завтра вранці мене німці застрелять, — повідомив він як про щось буденне спокійним тоном. При тих словах Деґенштік глянув мигцем через вікно на небеса. — Не хочеться помирати голодним, — повторив він.

Мама жалібно сплеснула руками.

— З квартири мене вигнали просто на вуличний брук і наказали перебиратися до ґетто. А під Полтв'яним мостом стоїть гестапівська застава, яка старих і немічних туди не впускає. Старі люди їм не потрібні. Їх відвозять до Лисинич, на піщані кар'єри, де й розстрілюють.

Можна б зі Львова кудись утекти, — висловив припущення тато.

— Застарий я вже на такі подвиги. Не ті літа.

— Треба кудись сховатися, — вів невпевнено тато.

Усі мимоволі окинули зором нашу скромну, маленьку квартиру і опустили погляди.

— Сховатися можна хіба в глухих селах, де немає німців. Але на таке потрібні гроші, яких я не маю, потрібні відповідні сільські знайомства, яких я теж не маю. Безнадійної — він махнув приречено рукою.

Розправившись з чималою мискою шкварок, задоволений Деґенштік сердечно подякував за гостину. Рвучко підвівся і став прощатися словами: «Більше на тому світі не побачимось. А мені пора йти», — додав твердо.

На очі матері набігли сльози.

— Не плач, Марисю, я завжди відчував себе солдатом. Не раз на фронті дивився смерті просто в вічі. Чомусь знав, що не вмру в ліжку. Так і сталося. Випало мені загинути солдатською смертю. Не шкодую.