Голда Меїр застерігала вільні демократичні суспільства, що їм нелегко збагнути проблеми бездержавного народу. «Вони не можуть навіть уявити собі, що означає належати до народу, якого саме право на існування стоїть під знаком запитання». Складається враження, що ці мудрі слова Голди Меїр деякі єврейські автори чомусь зовсім забувають, коли йдеться про боротьбу бездержавного українського народу за свою свободу, за саме право на існування.

На алеї Личаківського парку, що по прямій розташований близько від Лисинич, восени 1943 року мій товариш Павло несподівано запитав мене, чи я відчуваю сильний смердючий сопух.

— Який ще сопух? — здивувався я, не розуміючи до чого він хилить.

— Смердить повітря, — уточнив Павло.

— Нічого такого не відчуваю.

— А ти принюхайся, — наполягав товариш.

Я потягнув носом, крізь гіркотний зів'ялий аромат осіннього парку відчув ніби якийсь сторонній, нудотний запашок, Він нагадував мені запах пороху. Після фронту покинуті в'язанки артилерійського пороху довго валялися у нашому кварталі. Ми забавлялися тим, що робили з подовгастих макароноподібних порохових трубочок самодіяльні феєрверки. Домашні господині безстрашно вживали ці чорні трубочки для розпалювання кухонних плит. Порох горів сильно і блискавично.

— Помиляєшся, чути не порохом, а радше, як на мене, несе гнилим сміттям. — Німці опалюють трупи розстріляних людей. Весь Львів про це говорить, а ти нічого не знаєш, — докоряв Павло.

Справді, у Лисиницькому лісі, на янівських «пісках» та в інших місцях масових страт і поховань спеціально підібрані команди в'язнів розпочали спалювати у цю осінню пору останки розстріляних жертв, переважно євреїв. Гітлерівці замітали сліди своїх злочинів.

Потім ми дізналися, як це робилося. Із ям масових поховань трупи витягали на поверхню і складали рядом. На них клали поліна сухих дров і перекривали знову верствою трупів — так настеляли верства за верствою упереміш аж до висоти другого поверху. Після того величезну гекатомбу поливали соляркою або бензином і підпалювали. З тисячі трупів залишалося п'ять відер попелу. Зібраний попіл пересіювали, шукаючи золоті каблучки і зубні коронки, а потім розвіювали з вітром по лісі. Дим від спалюваних трупів, при відповідній атмосферній ситуації, не раз накривав околиці міста. Вважалося, що на цьому гестапівська машина смерті не зупиниться.

Ніхто не міг, звичайно, знати зміст секретного плану «Ост», який передбачав цілковиту германізацію Галичини, проте навіть прості львів'яни здогадувалися, що гітлерівці виношують зловісні наміри щодо автохтонної галицької людності. Поширена окупаційна приповідка: «Німці жидами зачинять, а нами (тобто українцями і поляками) замісять», — восени 1943 року стала грізною реальністю. У жовтні в дистрикті Галичина спеціальним оголошенням запроваджено надзвичайний стан і введено особливі судові трибунали. Одночасно запроваджено варварську систему заручників. Складалося враження, що таки гестапівська машина терору, покінчивши з євреями, взялася за українців і поляків.

Схвильовано, перебиваючи один одного, вуйко Камінський разом з дружиною Зоською розповідали нам, як на Стрілецькій площі (тепер Данила Галицького), де вони мешкали, в тому місці, звідки починається пагорб Високого замку, німці публічно розстріляли вісім заручників. Трупи лежали на вулиці цілий день аж до вечора. Трапилося це четвертого листопада, І була це перша публічна екзекуція неєвреїв у Львові. Жертвами були як українці, так і поляки.

— Кляті шваби прагнуть людей застрашити, — ствердив вуйко.

— Німці збираються знищити нас так само, як вони знищили євреїв, — бідкалася тітка Зоська. Подібну оцінку екзекуції висловлювали сусіди і знайомі. У наступні дні на цій же Стрілецькій площі показово розстріляли ще дві партії заручників. Так німці відновили в Галичині середньовічний звичай привселюдних екзекуцій у центрі міста, від яких європейські країни, ґрунтуючись на християнських моральних засадах, давно відмовились (у деяких мусульманських державах і Китаї вони тримають донині). Виконання смертної кари, за вироком суду, має відбуватися лише в межах тюремної забудови, а не публічно.

Хвиля гестапівського терору наростала як у Львові, такі на периферії. Щоб сильніше нагнітити жах, залякати і паралізувати спротив населення, по місту розліпили афіші з оголошеними прізвищами наступних заручників, призначених на смертну кару. Мали афіші блідо-рожевий колір і здалеку кидалися у вічі. Львів'яни читали ці кров'яного відтінку списки смерті мовчки, з траурною шанобливістю. В афішах зазначалося ім'я, прізвище, рік народження жертви і причина страти. Постійно фігурували дві причини: «За приналежність до недозволених організацій» (малося на увазі ОУН і АК) і «за переховування євреїв». Стосовно другого «злочину», то гітлерівці знали, якщо вони діятимуть так, як в окупованих Франції, Голландії або Норвегії і не застосовуватимуть драконівських методів, люди заховають від них половину галицьких євреїв.

Одного дня ми з мамою прямували на улюблений продуктовий ринок Теодора. По дорозі потрібно було пройти через площу Збіжеву або, за іншою назвою, площу Сольських. Колись тут торгували зерном, тепер на місці площі стоїть готель «Львів». На підступах до Збіжевої площі ми зустріли згромаджений натовп. Вияснилося, що юрба зібралася спостерігати за розстрілом заручників. Для притягнення глядачів і щоб зробити з процедури екзекуції мало не «народне торжество», по львівському міському радіо і через вуличні мегафони власті сповістили населення, де й коли відбудеться страта. Гітлерівці наївно вважали, що в такий спосіб психологічно зламають опір автохтонів і прищеплять їм покірливість перед расою панів.

На Збіжеву площу виходив широкий сліпий мур солідної кам'яниці з вулиці Сонячної (тепер вулиця Куліша, 6а). Напередодні під цей мур завбачливо завезли кілька кубометрів землі і зробили нашвидкоруч насип у ріст людини. Досвідчені кати таким способом оберігалися від рикошетів. Коли ми з мамою підійшли ближче, то вже з трьох сторін площу замикали рівні ряди озброєних гвинтівками німецьких поліцаїв. Вилискувала зброя і сталеві шоломи. Утворився таким чином замкнений квадрат, де мало відбуватися театралізоване криваве дійство. У середину квадрата заїхали військові автомобілі з солдатами екзекуційної команди і гестапівськими офіцерами. З однієї з критих машин вивели п'ять рокованих на смерть людей із зав'язаними назад руками. Їх поставили під муром. Усе відбувалося швидко, чітко, злагоджено з німецькою дбайливістю до організаційних дрібниць. На тлі чорної землі насипу жертви виглядали смертельно блідими (потім люди говорили, що з них, мабуть, перед тим викачали кров для поранених німецьких солдат). Навпроти заручників вишикувалася екзекуційна команда. За наказом офіцера «Ахтунг!» солдати підняли рушниці, прицілилися і за командою «Фоєр!» гримнули залпом. Убиті попадали не так мляво, як це зображають в кіно, а враз, цілим тілом, мов підкошені. Елегантний офіцер у шоломі, в рукавичках, добув пістолет і поволі пройшовся вздовж муру. Хто виказував ще ознаки життя, він його добивав пострілом у голову. За командою з іншого критого автомобіля вискочили дві пари дужих чоловіків у смугастій в'язничній одежі з ношами і віднесли трупи у свою вантажівку. Тоді з першого автомобіля вивели чергову приречену п'ятірку і поставили знову під мур.

— Маю цього досить. У мене розболілась голова, — сказала мама і потягла мене за рукав. Ми забралися геть.

Наступного дня, під вечір, я випадково вдруге опинився на Збіжевій площі Стояли групки людей, переважно жінок, і тихо молилися. Деякі жінки були в чорних жалобних вуальках, як я зрозумів, родички страчених. Під розстрільним муром, у земляний насип, застромлено було кілька десятків запалених свічок і покладено квіти, як це робиться на свіжих могилах. Присипані землею калюжі крові все одно пробивалися зловісними червоними плямами назовні. Мученицька українська і польська кров тут змішалася разом на втіху німцям. Вище насипу по вибіленій вапном стіні хтось відважився розмашисто написати кольоровою крейдою українською мовою: «Геть окупантів!».