Мойсей Блязер залишився разом з візником чекати у фіакрі, а підбадьорений ним батько пішов на територію парку. На колії стояв готовий до відправки завантажений ешелон. По мири метру ешелон вартував конвой військ НКВД. Треба було за всяку ціну прорватися до групи начальників, що стояли під навісом біля залізничної стрілки. І знову батько використав демагогічний прийом, простягнувши свої обпечені кислотою долоні. Він став вимагати пропустити його, львівського пролетарія, до командира. Спантеличені конвоїри не знали як бути ні відганяти, ні пропустити. Здійнявся галас. Нарешті прибіг якийсь старшина і таки провів батька до начальства.

Далі батько дотримувався інструкції чи скоріше мудрої поради Мойсея Блязера. Він показав мамину метрику і виклав усі аргументи на користь версії про помилку. Серед старшин були ті троє, що забирали маму. Як не дивно, саме вони гаряче підтримали батька, зваливши вину за помилку на друкарку.

Начальник ешелону особисто повів «львівського пролетарія» до потрібного вагона, сам відчинив двері, і мама буквально стрибнула з висоти вагонних дверей батькові в обійми. Невдовзі пролунав свист паровоза, «червоний ешелон» рушив кудись далеко на Схід, на якусь «нелюдську землю». Ще добре не розвиднілося, коли всі троє повернулися додому. Моя мама ніколи не забувала цю розсудливу, безкорисливу і шляхетну допомогу Мойсея Блязера.

За підрахунками сучасних дослідників, усього із Західної України в Сибір, на Північ, у Казахстан і в подібні безповоротні прірви за півтора року радянської влади (1940-1941) вивезено більше 10% населення. За цей період людські втрати Галичини становлять понад 400 тисяч осіб, в тому числі — 100 тисяч із Львівщини. Такі нечувані широкомасштабні репресії мали всі ознаки геноциду — злочину проти людства. Митрополит Шептицький у своєму листі до Ватикану наголошував, що ув'язнено, вивезено і вбито було майже 400 тисяч українців Галичини. Польський уряд оцінював втрати населення під більшовицькою окупацією (враховуючи Волинь і більшу тоді, ніж зараз, Західну Білорусію та Віденське воєводство) на півтора мільйона осіб. Наступного дня вранці тато побіг на Клепарівську п'ятнадцять попередити Марію Антонівну, щоб сховалася.

У великому чотирикутнику між міським броваром і вулицями Клепарівською, Рапапорта і Шпитальною, якраз там, де зараз Краківський (перед тим Колгоспний) ринок, близько чотирьох століть функціонувало єврейське міське кладовище. Перші відомості в архівах про це кладовище датуються XV століттям. Місто розвивалося, росло, і в другій половині XIX століття цвинтар, який опинився в середмісті, закрили. Для нових поховань львівський магістрат виділив єврейській громаді ділянку на Янівській, де єврейський цвинтар існує дотепер. Старий цвинтар перетворився на меморіальний, сюди ходили, мов до музею, подивитися на надгробки-експонати, подихати старовиною. Його згодом обнесли міцним цегляним муром, таким самим, як Личаківський цвинтар. Рештки цього червоного муру збереглися донині.

У 1939 році, готуючись до вуличних боїв, польські сапери пробили в цвинтарному мурі декілька отворів. Після закінчення польсько-німецької воєнної кампанії отвори наспіх заклали, але один непомітний лаз якось залишився незауваженим, чим негайно скористалися всюдисутні шибеники нашого кварталу.

Міських дітей вабила сюди тиха паркова оаза, де можна на лоні природи бавитися в захоплюючі ігри. Немало дитячої радості та втіхи зазнав я зі своїми ровесниками на цьому старосвітському цвинтарі. Серед некошеної трави, густих чагарників, у тіні крислатих каштанів рядами стояли білі камінні стели-надгробки, запалі від давності в землю. Найвищі з них сягали людського зросту, а найменші ледь піднімалися до підборіддя. Зрідка на старий занедбаний цвинтар заходили групки побожних єврейок. Жінки запалювали свічки і нишком молилися. Від вулиці Рапапорта лежав дивний окраєць холодної пустки, вільної від надгробків-мацевів. Колись тут ховали караїмів і правовірні євреї залишили недоторканим це трефне місце — відкриту чорну галявину без мурави, на якій навіть чомусь не росли кущі. Батько пояснював мені, що караїмську ділянку цвинтаря таємно поливають кислотним розчином, тому тут нічого не росте. На узгір'ї цвинтаря, ближче до вулиці Клепарівської, знаходилися пам'ятники видатним представникам давнього львівського єврейства. Привертав увагу художньо вивершений надгробок керманича львівської середньовічної общини Нахмана і уславленої Золотої Ройзи. Надгробний камінь зверху донизу густо покривали священні квадратні літери єврейського письма. По боках епітафію прикрашав різьблений у камені вигадливий рослинний орнамент.

Одного дня нашу захоплюючу гру серед зелених кущів перервала несподівана поява цвинтарного сторожа. Він повівся зовсім не так, як зазвичай ведуть себе в подібних випадках охоронці. Не виганяв нас грубо геть, не лякав карами, навіть не лаяв, а мовчки пильно придивився насамперед до мене, пізніше уважно приглянувся до наляканого Збишека Батога і накінець найдовше зупинився перед третім учасником забави — Йосале Валахом. На двійко дівчат, що були з нами, не звернув уваги.

Сторож поцікавився батьками Йосале і промовив до нього м'яким, спокійним учительським тоном, як я зрозумів, про те, що тут єврейський цвинтар і єврейському хлопцеві не личить бігати по могилах предків. «Їх не можна топтати», — пояснив він. Засоромлений Йосале опустив голову. Сторож вкрадливо запитав, у який спосіб ми проникаємо на територію кладовища. Йосале показав. На тому його коротка нотація бешкетникам завершилася, хоч звертався він тільки до одного Йосале. Як непомітно з'явився, так само, мало не навшпиньках, сторож тихенько пішов собі повз єврейську лікарню в напрямку цвинтарної брами. Але після тієї зустрічі якось сама собою наша забава припинилася. Більше ніколи ми не збиралися гуртом на єврейському кладовищі. Зрештою, наш секретний малопомітний лаз ще того ж дня надійно замурували.

Ця історія змусила мене замислитися, чому євреї впізнають один одного з першого погляду, як це сталося з Йосале і як я часто спостерігав у інших випадках. Відповідь лежала на поверхні. Полягала вона в тому, що, як народ семітського походження, євреї, щоб там не говорили, помітно відрізняються зовнішністю від слов'ян, зокрема від українців та поляків. І ця обставина, малоприкметна в повсякденному, нормальному житті, в часи Шоа набрала грізного і негативно доленосного значення. Не документи, а риси обличчя виказували єврейське походження людини.

У цьому контексті варто зазначити, що, описуючи криваві львівські події, єврейські автори часто скаржаться на небезпечну розпізнавальну спостережливість дітей, а це не раз призводило до трагічних наслідків. На відміну від дорослих, які сприймають незнайому людину, прислухаючись, головним чином, до її бесіди, дітей не цікавить малозрозумілий сенс розмови, зате вони ретельно стежать за самою манерою поведінки розмовника, за дрібними деталями його зовнішнього вигляду. Як би хто не маскувався, обманути юних «дослідників» нелегко. Впізнати семітські риси обличчя їм вдавалося так само, як згори бігти — швидко і точно. А втримати таємницю дітям, звісно, непросто. Діти великі правдолюбці і можуть ненароком когось виказати. Так що єврейські автори мають тут рацію. Проте, вочевидь, не діти становили головну небезпеку для тих, хто, рятуючись від смерті, маскував своє єврейське походження. До цієї теми ми ще повернемося.

Сім'я Шнеєбаумів поселилася в нашому будинку за кілька місяців перед вибухом світової війни. Львів мав стати для них короткочасним, транзитним етапом на шляху з рідної Волині до заморської Америки. Прихід до влади Гітлера змішав єврейським емігрантам усі карти. Німецькі морські порти балтійського узбережжя для євреїв закрились і заокеанський маршрут вимушено перемістився до Чорного моря, до румунського порту Констанца. А місто Львів розташоване поблизу румунського кордону (тоді ж кордон проходив ще ближче: Чернівці були під Румунією). В 1939 році рештки розбитих частин польської армії, на чолі зі своїм маршалом Ридз-Сьмігли, втікали від німців та большевиків саме через Галичину до Румунії, а звідти — у Францію.