Тоді, у липні 1941 року, розповсюдилася серед львів'ян, як пошесть, мода на політичні «пророцтва». Це захоплення проіснувало без перерви до післявоєнних літ. Серед українців поширення набули пророцтва відомої стигматички Насті Волошин. Щоб згаяти час, жінки в чергах переповідали одна одній розмаїті «пророчі» віщування популярної Михальди та різних інших ворожбитів. Особливо на їхню уяву впливала магія чисел, зокрема числа 21. Саме 21 день тривали українсько-польські вуличні бої у Львові в 1918 році. Польща після того проіснувала 21 рік. Польсько-німецька війна закінчилася на 21 день. Большевицьке панування у Галичині тривало 21 місяць.

Отже, робилися патріотичні висновки — через 21 тиждень або місяць наступить воскресіння Польщі, але тепер вже від «можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. Так себе розраджували львів'янки у липневих чергах.

Одного погожого дня стояв я у порівняно невеликій черзі на початку вулиці Яховича (тепер Кучера), близько її перетину з вулицею Бернштайна (тепер Шолома Алейхема). Місце тихе, спокійне. За списком домоуправи видавали нам десь по кілограму пересушеної, зацвілої тараньки. Казали, що ця малоїстивна солена риба походить ще зі совєтських тюремних запасів. Раптом з будівлі «Ізраелітської релігійної громади», що на Бернштайна 12, долинув сильний гамір. До слова, із проголошенням Україною незалежності цей величний будинок, після багаторічної перерви, був відразу повернутий українською обласною радою єврейській релігійній громаді Львова. З коридору широкої брами «ізраелітського» будинку почувся тонкий дівочий крик. Залунали ще грубі чоловічі голоси, які про щось, судячи з інтонації, грізно запитували, а у відповідь звучав розпачливий плач, змішаний з відчайдушним благанням. Жінки з черги насторожено повернули у той бік голови. З лункого коридору долітали до нас окремі слова, але ніхто не міг до ладу збагнути, що там відбувається. Крик залунав дужче і став наближатися до виходу.

Ми здивовано побачили, що з брами вибігла не дівчина, як ми по голосу сподівалися, а гладкий, плеканий єврейський хлопчина, який, мабуть, ще не перейшов мутацію голосу. Був він у добротному сірому літньому костюмі, що свідчило про неабиякі статки батьків. Вираз хлопець мав смертельно переляканої істоти, яка не розуміє, завіщо її безневинно цькують і мордують. Його обличчя з напружено вибаламушеними від страху очима було позбавлене живого кольору. На мить він завагався, куди тікати далі Ліворуч розтяглася багатолюднії Городоцька вулиця, навпроти — наша черга, яка могла дати йому прихисток. Але він вибрав найгірший варіант — повернув праворуч у бік старого єврейського цвинтаря. За ним з брами, мов хижа вовча зграя, вискочила групка розлючених чоловіків. Розпізнати, хто вони такі, мешканцям нашого кварталу було неважко з першого погляду. І їхня звісна нам манера триматися, і фасон цивільно застібнутого одягу, і підкреслено недбало натягнуті на очі кепки видавали в них кримінальників.

Хтось з них крикнув: «Дає нура! [утікає!] Не пустити!».

Хлопчина відбіг лише декілька кроків, як один з напасників спритно підставив йому ногу, і він з розгону впав на тротуар. Тоді вони всі, а було їх шість-сім, підскочили до хлопця і стали бити його ногами.

«Смарувати!» [бити його!] - викрикували розлючені бандити. Хлопець жалісно, якось по-дитячому заквилив під градом ударів. Жінки з черги не витримали і здійняли ґвалт: «Що ви хочете від того хлопця? Припиніть його бити!» — навперебій кричали.

Поряд з брамою височіла залишена від ремонту пірамідка дорожнього каміння. У Львові брук вимощений важкими базальтовими кістками.

— «Закобзаць!» — скомандував їхній старший і вказав на каміння. На злодійському сленгу це означало «убити». Зловмисники миттю розібрали верхівку піраміди і, коли нещасний став підводитися, обступили його і з дикою люттю закидали камінням. Якийсь час хлопчина заслонювався, а потім, як підкошений, упав лицем униз.

«Закобзаць!» — залунало знову, і бандити стали жбурляти базальтові кістки, цілячись у голову.

На ту хвилю підійшов немолодий німецький старшина. Жінки з лементом кинулися до нього за допомогою. Оцінивши ситуацію, старшина добув з кобури пістолет і вистрілив уверх. З напрочуд неймовірною миттєвою реакцією напасники кинулися врозтіч і тут же щезли, ніби розчинилися у повітрі.

На кам'яному тротуарі, з розбитою головою, залишилося лежати нерухоме тіло. Хлоп'ячий череп з одного боку був повністю оголений, виднілася біла з синіми прожилками речовина людського мозку. Тіло стрясали конвульсії, хлопець кілька разів сіпнув ногами і помер.

Потім жінки говорили, що кримінальники вбили не тільки хлопця, а вимордували усю його сім'ю. Зробили це з помсти. Хтось з них працював у большевицьких каральних органах.

Увечері до нас прийшов Мойсей Блязер.

— Маю важливу розмову, — звернувся до батька.

Той ввічливо відповів, що уважно слухає.

— Один мій родич, — почав Блязер, — скочив у халепу за свої політичні ліві переконання.

Помітивши, що батько на такі слова скривився, Блязер поправився:

— Власне, це не мій родич, а жінчин, і насправді він зовсім не якийсь там большевик. Просто за радянських часів, як людина запальна і наївна, зробився діяльним агітатором. Любить собі чоловік поговорити. Така натура. Він часто виступав на мітингах, намовляв селян вступати до колгоспу, вихваляв батька Сталіна і тому подібне. Цей родич моєї Малки, — продовжував Блязер, — мешкає у Глинній Наварії. Коли прийшли німці, він мусив сховатися, бо за ним стали приходити хлопці з української міліції. Наразі йому таланить, але чи довго вдасться так переховуватися, не знаю. Думаю, що ні. Міліціонери вже робили в хаті обшук, вони за ним полюють. Родич сильно страждає, ночує десь у полі під кущами, не має змоги поїсти теплої страви і взагалі постійно перебуває у великому страху, постійно під напругою. Дійшов до такого стану, що ладен накласти на себе руки. Треба нам разом обдумати, як йому допомогти.

— При чому тут я? — щиро здивувався батько. — Я його навіть не знаю.

— Гадаю, — незворушно продовжував Блязер, — єдиний вихід — це вибратися йому з Глинної Навари. Необхідно спровадитися до Львова. У місті його ніхто не шукатиме. Правда?

— Може, й так, — байдужим тоном погодився батько.

— Саме так, — підхопив Блязер. — А тому пропоную вам піти до Глинної Наварії і привести його звідти.

— Як маю привести? — не зрозумів батько. — Хіба він сам не може прийти до Львова? Він що, каліка?

— Звичайно не каліка, міг би й сам, проте страх повністю паралізує його. Чоловік настільки наляканий, що нездатний сам пуститися у дорогу. Мусить його хтось супроводжувати.

Мені, зрозуміло, появлятися там небезпечно. Пропоную піти туди вам. Я віддячусь за послугу.

Тато рішуче, навіть обурено відмовився від такої пропозиції. На тому розмова закінчилася. Але не таким був Мойсей Блязер, щоб легко відступити від наміченого. Наступного дня, у відсутність тата, він став умовляти мою маму. Мати, пам'ятаючи, що завдяки ініціативі Блязера вона врятувалася від сибірського етапу, відчувала перед ним борг вдячності і погодилася вплинути на чоловіка. Обіцянку виконала. Після бурхливої домашньої розмови, яка не обійшлася без сліз і дорікань, тато здався.

Зі Львова до Глинної Наварії близько 15 кілометрів. З вибухом війни всяке транспортне сполучення припинилося. Покладатися треба було лише на власні ноги, а коли пощастить, — на попутні підводи. Немаловажною перепоною стала і проблема з особистим документом. На руках у населення залишалися ще радянські паспорти, які німецькі патрулі не вельми брали під увагу. Десь батько поклопотався у цій справі і здобув аж два різні посвідчення. В одному на відповідному офіційному бланку німецькою мовою підтверджувалося, що він працює у львівській державній друкарні, а в другому — що він проявляв себе повсякчасно як патріот і є довголітнім, перевіреним симпатиком ОУН. Посвідчення скріплювали кругла печатка з тризубом і підпис окружного провідника. Зі свого боку Мойсей Блязер дав батькові рекомендаційну записку до єврейської громади.