— Згода, — відповів я.

— Візьмемо твою «течку», вона не кидається у вічі. Адресу Блязерів я маю точну. Мешкають вони неподалік Замарстинівського мосту. Туди підемо разом, але до середини ґетто я, мабуть, не зайду. Доведеться тобі йти самому, — сказала мати.

— Гаразд, — погодився я.

— Йти нам необхідно завтра. Відкладати не можна. Блязер тимчасово працює у другу зміну. Виходить, маємо потрапити в ґетто приблизно на одинадцяту годину.

— Добре, — ствердно кивнув головою.

Звечора мати довго поралася на кухні з моїм «чародійним» безрозмірним портфелем: щось туди клала, щось перекладала з місця на місце, дещо виймала, дещо додавала, аж, накінець, втомлено зітхнувши, позастібала всі пряжки і ляснула замком.

— Щоб вкласти все, що хотілося б, портфель, звичайно, замалий, — поскаржилася вона, — але й так на перший раз не є зле. Тільки б донести щасливо.

Наступного дня ми поїхали на означену годину трамваєм і зійшли на зупинці поблизу Замарстинівського мосту. Вдаючи звичайних перехожих, пройшлися під мостом кілька разів туди й назад, пильно роззираючись навколо. Німців не було видно ніде. Ґетто з замарстинівського боку міста ніхто не охороняв.

— Дорога вільна, йди, синку, з Богом, — сказала мати, — лише пам'ятай — не барися і будь вкрай обережним. Чекатиму тебе тут.

Я пішов бадьорим кроком, стискаючи в руках важкенький портфель. Але досить мені було відійти кілька метрів від вулиці Замарстинівської, у глиб ґетто, як мене скувала наростаюча тривога. Вражав незвичний вигляд вулиці. Доки сягало око, вона виглядала абсолютно порожньою: Жодного перехожого, ні дітей, ні якогось транспорту, ні звичних бродячих кішок, ні, навіть, всюдисутніх міських горобців. Нікогісінько! І тиша. Як часто полюбляють писати письменники — тиша аж дзвеніла. Я зупинився прислухаючись. Ніде найменшого шереху. Ніби в зачарованому злим духом казковому царстві — жодного звуку. Немов усе за помахом чарівника вмить застигло-завмерло. Брами і вікна будинків виглядали наглухо зачиненими. Ніщо по рипить, не скрипить, не дзеленькає. Не квилять немовлята, не чути жодних розмов, ніби все заніміло.

«Мабуть, геть усі на роботі», — втішив мене раптовий здогад. Самозаспокоєний, я рушив далі трохи упевненіше. Але гнітюча тривога до кінця не розвіювалася. Йти мені треба було лише прямо, не звертаючи в бічні вулиці, які теж вражали пусткою. Нарешті віднайшов я потрібний номер будинку і зупинився перед ним, уважно дослухаючись. За масивною дубовою брамою кам'яниці теж не чутно жодного людського голосу. Оглянувся: вулиця зовсім порожня, ніде ні живої душі. Набрався сміливості і рішуче натиснув на клямку.

Картина, яка враз відкрилася мені, запам'яталася на все життя. У багатьох сецесійних львівських кам'яницях сходова клітка починається з п'яти-шести широких сходинок. Відразу на першій сходинці і так до останньої, один біля одного, плече о плече, сиділи десятки людей. Сиділи вперемішку: чоловіки і жінки. Як за командою, вони мигцем глянули на мене єдиним напруженим переляканим поглядом. Тут же переляк у їхніх очах згас і вони знову, як за командою, мовчки відвернули погляд під мене, повертаючись у попередній свій зацепенілий стан. Невидющими очима дивилися вони непорушно на чорний прямокутник брами. Зморені, восково-бліді обличчя не виражали, як мені здавалось, жодних емоцій. Люди сиділи так тісно, що я розгубився, не знаючи, як мені пробратися наверх. Моє запитання, де тут мешкає Блязер, недоречно зависло в повітрі без відповіді. Ніхто на мене навіть не глянув, ніхто не зронив ані слова. Боком, попід стінкою, обережно переступаючи через незворушно сидячих людей, я з трудом, навшпиньках, таки вибрався на поміст сходової клітки. Наступні сходові марші триповерхового будинку теж займали люди, що тісно притулились одне до одного. Отак мовчазно сиділи вони на всіх сходах, до самого горища.

Блязер мешкав на першому поверсі. Номер квартири був мені відомий. Я підійшов до потрібних дверей, але в цьому завороженому царстві тиші не наважився стукати. Тихенько натиснув на клямку -двері легко відчинилися. Квартира, до якої я зайшов, мала незвичний для мене вигляд. Львів'яни ще тоді не знали «добродійства» комуналок, коли житло скоріше нагадує багатолюдний загальний барак, аніж нормальну оселю. Блязери займали в одній з невеликих кімнат чверть її площі, Вся двокімнатна квартира разом з кухнею була поділена, якщо можна так сказати, на дрібні сімейні ділянки. Одну з ділянок займали Блязери, Щоб зберегти видимість приватного життя, кожна сім'я намагалася за допомогою занавісок відгородитися від решти співмешканців. Блязери відгородилися занавіскою і шафкою для білизни. Крім простих білизняних шаф і крихітних столиків, інших меблів я там не зауважив, У квартирі за браком місця не було ні ліжок, ні крісел, ні креденсів, ні дзеркал, ні інших звичних предметів побуту. Сиділи і спали жильці на підлозі.

Коли я увійшов, то застав подружжя Блязерів опертих на подушках, як це прийнято у безмебельних монгольських юртах. Моїй появі Блязери приємно здивувались. Для них я був посланцем з колишнього призабутого світу, який вони безповоротно втратили, переступивши поріг ґетто. Так у лікарнях безнадійно невиліковні хворі радісно сприймають відвідувачів, знаючи, що їм уже не повернутися до світу здорових людей, проте не хочеться втрачати з ними зв'язок.

Малка Блязер ніжно погладила мене по голові і прошепотіла:

— Нівроку ти підріс, хлопче.

На очі їй набігли сльози. Попередньо мама застерегла мене не розпитувати про Блязерового малюка, який не витримав злигоднів і помер. Мойсей Блязер теж ласкаво торкнувся мого вуха і потиснув мені руку, як дорослому. Він пошепки поцікавився, як нам ведеться.

Примостившись біля маленького круглого стола, який хіба колись служив підставкою для вази, я став виймати з портфеля гостинці: банку топленого масла, цукор і ще там щось у маленьких мішечках та прегарний шматок волового м'яса. Блязер, побачивши м'ясо, не міг приховати задоволення.

— Скільки де добро коштує? — поцікавився він діловито. — Нічого. Мама сказала, що це подарунок.

Блязер відлічив кілька окупаційних польських злотих і всунув мені в кишеню.

— На, матимеш на цукерки.

Пам'ятаючи наказ матері, я добув з кишені його злоті і поклав на столик.

— Мама категорично заборонила брати з вас якісь гроші.

— Хай Господь благословить твою маму, — промовила розчулено Малка і знов погладила мене по голові.

— І тебе, — додала.

Мойсей нашвидкоруч написав записку і поклав у портфель.

— Віддаси її мамі, — попросив.

Я розпрощався і вже на відході почув, як Блязери, перейшовши на їдиш (досі спілкувалися зі мною польською мовою), стали тихенько бідкатися, де знайти дров, щоб зварити м'ясо.

За гітлерівськими расовими «нюрнберзькими законами», що стали діяти в окупованій німцями Галичині, якщо хтось з батьків був євреєм, то їхні нащадки навіть до третього коліна вважалися євреями і підлягали дискримінації. У сім'ї Желязних, незважаючи на вихрещення, і Соня, і їхня маленька дитина, згідно з тими законами, вважалися расово євреями. Ґестапо подібним мішаним сім'ям пропонувало розлучення і повне припинення усяких родинних стосунків. Інакше арійський партнер ставав для гестапівців злочинцем, який переховує євреїв і має за це бути покараний смертю. Відповідне оголошення під назвою «Пересторога» було розплакатоване по місту і опубліковане в пресі. Розлучитися з Сонею реально означало б відправити її з дитиною в ґетто на вірну загибель.

Владислав Желязни кохав свою Соню, до безтями любив свого первістка і не міг їх віддати на поталу гестапівцям. Він вирішив зберегти сім'ю за всяку ціну. Желязні поміняли лише квартиру і мешкали тепер на вулиці Вестштрассе (Янівська) під сорок першим числом, де їх раніше ніхто не знав. Ми по старій добрій пам'яті часто до них навідувалися. Зовні сім'я Желязних не піддавалася паніці, вела себе спокійно і впевнено. Насправді, як звірялася Соня моїй матері, вони дуже переживали, усвідомлюючи, що граються з долею. Смерть їх підстерігала кожної миті. Викриття можна було чекати з різних боків. Найбільше боялися доносів. Ґестапо і німецькі власті зобов'язали населення повідомляти про всіх підозрілих на єврейське походження осіб, які мешкають поза межами ґетто. За недонесення теж погрожували суворими карами. Сім'ю Желязних знало чимало людей, зокрема з львівського кримінального світу, але серед них існував своєрідний кодекс честі — не видавати своїх. Владек теж не боявся так званих «шмальцівників» — професійних шантажистів, які розшукували прихованих євреїв і вимагали від них за мовчанку відкуп. У Львові особливо відзначалася в тому банда якогось «Доктора», що навіть брав з собою на «полювання» спеціально дітей, які безпомильно визначали євреїв за зовнішніми ознаками, манерою триматися та жестами. «Якщо сюди прийдуть «шмальцівники» від Доктора, то я з ними розправлюся. Не зможу сам, покличу друзів, вони допоможуть», — твердив упевнено Владек. Він розповів нам про долю свого товариша Біндера. Той мав польську полюбовницю і якийсь час переховувався у її помешканні. Його діяльна натура не витримувала тривалого запертя і Біндер одного разу вийшов на вулицю у якійсь справі. Несподівано потрапив під облаву. Щоб вирватися з пастки, Біндер спробував утекти, але гестапівська куля наздогнала його.