— Ні, так ні, — відповів, — мені ж то все одно. Раз румуни, то румуни, — хоч насправді був я вкрай здивований.

За тих десять-одинадцять місяців, що ми не бачились, сестра і брат помітно підросли, подорослішали. Ґіза оформлялася на вродливу чорняву дівчину, а Куба помітно змужнів, набрав у плечах ширини. Шнеєбауми мешкали тепер в просторій двокімнатній квартирі, обставленій добротними, старими меблями. Їм явно велося непогано. Батьків не було вдома, як розповів Куба, вони працювали в якійсь поважній німецькій фірмі.

Згадалися колишні часи і я попросив завести патефон з шекспірівськими монологами.

— На жаль, патефон довелося нам продати, — сумним тоном сповістила Ґіза. — Зрештою, ми зараз вивчаємо не англійську, а румунську мову. — Вона вказала на румуно-польський словник і ще якусь грубу румунську книжку, що лежала на столі. Потім Ґіза метнулася на кухню, вийшла звідти у барвистому, заквітчаному фартушку і стала щось декламувати, як сказала, румунською мовою. Я уловлював лише окремі зрозумілі слова пробив висновок, що декламується поезія, присвячена красотам румунського краю.

Куба запропонував мені зіграти шаховий бліц з трьох партій, і я при активній допомозі Ґізи програв усі три. Грали ми з веселими приповідками, Ґіза сипала незлобними дотепами і мені не зробилося ані боляче, ані образливо програвати. Потім Куба показав свої гантелі, похвалився нарощеними м'язами і запропонував поборотися. Хлопчаки, як молоді півники, люблять при нагоді і без нагоди помірятися силою. Досі я постійно його долав. Тепер кряжистий Куба, як я не старався, на велику радість Ґізи мене поборов. Щоб потішити, Куба подарував мені поштову марку з зображенням красивого молодого чоловіка з написом «Romania».

— Це — наш румунський король Міхай, — пояснив Куба. Став я розповідати про трагедію Валахових дітей, про Аську Валах, але Ґіза рішуче мене обірвала, сказавши: «Нам то не цікаво слухати». Потім Ґіза запросила до кухні на філіжанку чаю. Окупаційний чай не був справжнім, якийсь квітковий, і солодили його не цукром, а сахарином. Ґіза вкинула до філіжанок по крихітній білій таблетці. Потрапивши у воду, таблетки сахарину бурхливо розпускалися ще й з шумом. Смак від них був приторно солодкавий, аж до гіркоти. Такий це був німецький «ерзац» цукор. Як настала пора мені йти додому, Куба попросив:

— Знаєш, ми зараз нікуди не ходимо, постійно сидимо вдома, тільки те й робимо, що заглядаємо через вікно. Заходь до нас частіше.

— Заходь частіше, — радісно підтримала його Ґіза.

Я задоволено погодився приходити частіше, і ми домовилися, що прийду наприкінці тижня. Призначили і конкретний день.

— А ви за той час не дременете у свою Румунію? — перепитав я.

— Ні, — відповіла Ґіза, — ми маємо від'їхати на початку наступного місяця. Не турбуйся. Приходь, ми завжди тобі раді, сказала вона і зиркнула на мене своїми блискучими, чорними, як вугілля, очима. Я вловив якусь глибинну затаєну печаль в її погляді.

Минула обумовлена кількість днів, і в призначений час я. радісно збуджений, прийшов на Хотинську вулицю. Вікно було зачинене. Я зайшов у коридор і подзвонив до квартири Шнеєбаумів. Ніхто не відповідав. Постояв, вичекав і знов подзвонив — безрезультатно. «Може дзвінок зіпсутий», — подумалось, і я став стукати в двері. Ніхто не відповідав. Нарешті, коли востаннє сильно грюкнув, відчинилися двері, але не ті, а навпроти і звідти спочатку вибіг, дзявкаючи, кудлатий песик, а за ним двірничка. Тодішніх двірничок я впізнавав відразу. Чомусь це були переважно вічно сердиті, худющі, пискаті і нахабні істоти, від яких пахло капусняком, а траплялося — й алкоголем.

— Тобі кого? — запитала двірничка, нічого доброго не віщуючи сварливим тоном, а її песик і собі став на мене дзявкати.

Я знітився.

— Мені, власне, треба сюди, — показав на двері Шнеєбаумів.

— А ти хто їм такий?

— Просто знайомий.

— У тебе є з ними якісь справи?

— Ніяких спеціальних справ, я домовився сьогодні з ними зустрітися.

— Цікаво, що в тебе за справи з жидами? — запитала двірничка крикливим тоном. Кудлатий песик не переставав на мене дзявкати.

— З якими жидами? — перепитав я наївно. — Вони ж румуни.

— Які ще, такої матері, румуни, — визвірилася двірничка. — Вчора була тут і поліція, і ґестапо і твоїх жидів забрали. А я не збираюся за всяку приблудлу холєру відповідати. Забирайся геть звідси, поки я добра, і не швендяйся тут більше. А то покличу поліцію і ще й тебе загребуть як жидівського посібника.

Двірничка почала на мене так верещати, вкупі зі своїм песиком, що, здавалось, чутно стало аж на Городоцькій. Я утік як ошпарений.

Мешканці кам'яниці на вулиці Каспра Бочковського, до якої ми нещодавно переселилися, рахувалися всуціль поляками, за винятком малописьменної біженки-українки зі східних областей. Після війни стало відомо, що «біженка» — дружина офіцера НКВД і росіянка, а не українка, ще й до того вчителька. Мій батько, який любив проявляти здоровий скепсис до справжньої ідентичності львівських поляків, познайомившись з мешканцями будинку, заявив удома, що всі тутешні родини або мішанці, або за походженням таки полонізовані українці. лише про наших безпосередніх сусідів по балкону на прізвище Офман висловився, що це хіба єдині правдиві чисті поляки. І помилився. Тими сусідами була поважна матрона з двома синами і донькою. Голова сім'ї помер ще перед війною. Жили Офмани скромно, якби не сказати бідно. Зрештою бідував тоді цілий окупований Львів, а про нужду євреїв казати вже нічого. Сини десь працювали, один з них, горбатенький, зумів влаштуватися в годинникарську майстерню, що містилася неподалік на Городоцькій. Саме він підтримував на плаву цілу родину. Німецькі військові за ремонт годинників розплачувалися пайковим хлібом. Старший син і донька заробляли, як і всі, мізерні гроші.

Донька, років двадцяти, на ім'я Катерина, поводилася, як запекла полька. Стала вона мене буквально переслідувати, маючи утопічний намір переробити на поляка. Кася переконувала мене, що бути поляком- це висока честь і відповідальність. Зауваживши мій нахил до читання, Кася постійно підсовувала мені патріотичну польську літературу, а серед неї, — бо якже інакше, — біблію польського шовінізму «Огнем і мєчем» Генрика Сєнкевича. Цей, сповнений туги за втраченою імперією, псевдоісторичний художній твір, що є частиною ширшої «Трилогії», де переплутані справжні події з вимислом, справжні історичні постаті з вигаданими, а все разом має доказати виняткову цивілізаторську роль поляків у Східній Європі і зокрема в Україні, на польських читачів справляв і досі справляє заворожуючий вплив. Катерина, згадуючи героїв цього роману, впадала в патріотичний транс ніби в гарячку. Вона задихалася, вимовляючи імена Скшетуського, Заглоби, Яреми та інших літературних героїв з цієї книжки. Проте скоро вона мала пересвідчитися, що художні образи в белетристиці — це щось зовсім інакше, аніж жорстока реальність окупаційного Львова.

Влітку 1942 року німці завоювали майже всю Європу і гітлерівський Третій Райх досяг вершини своєї військової могутності та успіху. Львів'яни це стали відчувати на кожному кроці і про це говорили. На подвір'ї собору св. Юра після Служби Божої чоловіки, скупчуючись невеликими гуртами, обмінювалися думками про актуальні події.

— Гляньте на німаків, — почув я там одного разу, — пригляньтеся, як вони стали тепер ходити. Мов індики.

Справді, німецькі солдати влітку 42-го ходили поважно надуті і з особливою пихою так енергійно розмахували руками, що долоні мало не торкалися сідниць. Самовпевненість і бундючність німців тоді сягла апогею. На тубільців споглядали зверхньо, а якщо й говорили з ними, то підкреслено з погордою.

Якось ми стояли в черзі за буряковою «мармолядою», яку видавали на продовольчі картки. Ерзац-повидло мало за німецьким звичаєм замінити споживачам і цукор, і жир, і молоко, і ще там щось. Продавець сповістила, що «мармоляди» всім не вистачить. Збуджений натовп миттю утворив клубок при вході до крамниці. Спалахнули сварки, піднявся шум і гам. Багатьох жінок вдома чекали голодні дітки. Надійшов на це німецький старшина і почав наводити порядок серед тубільців. В руках у нього звідкись взявся замашистий ціпок і він став ним бити людей. Лупив, куди попало: по головах, по плечах, по раменах, відсікаючи від черги так звані «прилипки», тобто тих, хто не стояв чітко в шерензі, а дещо збоку. Так німець, б'ючи ціпком, пройшов уздовж усю чергу. Вкінці, засапаний, мав він презирливо-торжествуючий вигляд: навчив слов'янську голоту дотримуватись порядку. Не мине й року, як сотні тисяч голодних німецьких військовополонених стануть безладно юрмитися перед котлом з баландою, не дотримуючись ні черги, ні порядку. Голод — не тітка. Зі ста восьми тисяч полонених німців на Волзі додому повернеться заледве п'ять тисяч…