В очікуванні погрому мешканці кам'яниці, звичайно ж, нервували, але паніки не відчувалося. Лише Йосале жалібно звірився мені, що боїться, бо погромники стануть різати серпом, колоти вилами і рубати сокирами. Я пообіцяв не покидати його в біді. Вразливий Йосале був під впливом оповідань сестри про страхітливі вила і серпи. У дощові теплі дні, коли дітлахи нашого двору примощувалися, мов горобці, десь у затишку, Туська, середуща донька кравця Валаха, драматичним тоном любила розповідати нам жахливі казкові історії. В них виступали лихі грабіжники з вилами, серпами і сокирами, що нападають на добрих людей.

Для старшого покоління львів'ян реальні погромники, яких вони спізнали, не схожі були на казкових лиходіїв із сільськогосподарським реманентом. У листопаді 1918 року міське шумовиння і зумисне випущені з тюрми кримінальні злочинці вчинили у Львові кривавий погром. Це була інспірована ендеками розправа за лояльне ставлення євреїв до Західноукраїнської Народної Республіки. Тоді було вбито понад 100 «єврейських зрадників». До речі, прояви антисемітського цькування з боку польської націонал-демократичної партії (ендеки) спостерігалися у довоєнному Львові постійно. Відомий був їхній напівжартівливий заклик: «Бий жида, кохай жидівок!».

Північні райони Львова умовно вважалися єврейськими. Проте жоден будинок не заселяли самі єврейські родини — всі будинки були тією чи іншою мірою мішаними. Погромникам необхідно було чітко розпізнавати, котре помешкання єврейське, а котре неєврейське. Львівське шумовиння з цією проблемою справлялося напрочуд легко. Вони знали: як стрілка компаса вказує постійно на північ, так наявність мезузи безпомильно вказувала, яке помешкання належить євреям. Мезуза -мідний футлярчик в мізинець довжиною і в мізинець товщиною. Прибивали його навскіс (один кінець у бік дому, другий — у зовнішній світ) на висоті людського зросту до правого одвірка дверей. У футлярчику вміщався згорнутий стих зі Святого Письма, викаліграфований на пергаменті згідно з правилами. Служила мезуза домашнім оберегом. Виходячи чи входячи до помешкання, побожний єврей, імітуючи цілунок, прикладав два пальці до губ, а потім до мідного футлярчика. У нашому кварталі всі єврейські оселі мали на одвірках мезузи, і погромники, знаючи це, орієнтувалися саме на мідні футлярчики.

Трапилося так, що всі десь розійшлися, і ми з Йосале сиділи удвох у квартирі Валахів та грали в шашки, коли тихцем, злодійською ходою до кімнати проникли два чужих чоловіки. Я взяв переляканого Йосале за руку, а сам став пильно стежити за ними. Не мали вони ні сокир, ні гострих вил і нічим не відрізнялися від тих пияків, яких ми часто бачили під дверима шинку на розі Янівської. Лише на рукавах їхніх м'ятих, заяложених піджаків виднілися синьо-жовті пов'язки. У Львові війна породила моду на нарукавні пов'язки, які називали «опасками». Мінлива мода відбивала не стільки уподобання носіїв «опасок», як політичну кон'юнктуру. В різний час, при різних владах, популярними ставали різні кольори: біло-червоний, червоний, червоно-біло-чорний, біло-чорний, біло-синій. У липні 1941 року на вулицях запанувала синьо-жовта барва. Для погромників, які начепили собі синьо-жовті пов'язки, вони служили політичним камуфляжем, а не національною ознакою.

З блискавичною спритністю бандюги обшукали вбогу оселю кравця. Діяли вони злагоджено, відчувався натренований фаховий тандем. Нічого пожиточного для себе не знайшовши, зосередили увагу на великому двоспальному сімейному ложі. Один злодій підійшов до ліжка справа, другий — зліва і розпочали синхронно прощупувати перини і матраци. Чомусь, як правило, прості люди ховають свої заощадження в ліжку під матрацом. Але погромники і там не знайшли собі поживи. Кравець жив бідно. Втомлені, вони присіли край ліжка і, по-змовницькому підморгнувши один одному, перекинулися кількома українськими фразами. Іменували себе навзаєм Грицьком і Семеном — насмішкуватими іменами з українофобських анекдотів. Так як у польській мові відсутня фонема «г», то ім'я «Грицько» звучало у них як «Хрицько», а «горілка» — як «хорілка». Як правдиво згадує той момент Кость Паньківський, «шумовиння, майже без винятку польське, грабуючи та побиваючи євреїв, причіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалося говорити по-українськи». Львівські поляки загалом розуміли українську мову, дехто з них був навіть переконаний, що знає її, хоч так насправді усеньке їхнє знання вміщалося у десятку нескладних речень. Літературною мовою вони, звісно, не володіли. Але найгірше стояла справа з фонетикою. За малим винятком львівські поляки говорили із помітним акцентом, який відразу зраджував їх правдиве походження. Про те, що погром «вчинив польський мотлох», написав у своєму щоденнику відомий львівський професор-юрист Маврицій Аллєрганд.

Погромники, обшукавши декілька квартир, піднялися на другий поверх. Тут їх перестріли Блязер, Штарк і мій батько, які не витерпіли наруги. Зав'язалася словесна перепалка: з обох боків польська лайка присмачувалася російським матом. Зрештою, як не дивно, злодюги, плюнувши спересердя під ноги, забралися геть. На цьому погром у нашій кам'яниці закінчився.

Інакше події розгорталися у сусідньому будинку номер сім. У цій у стилі віденського модерну високій, гарній кам'яниці жили заможні євреї. Хто з них не спішив відчинити двері, тим погромники виламували замки і били за непокору, а одного старшого чоловіка задушили. Казали, що погромники, не бажаючи поплямити свій одяг людською кров'ю, воліли душити нещасні жертви.

У Львові після кожної зміни влади наступала і цілковита зміна декорацій. Символічна державна емблематика — герби, прапори, написи на установах, пам'ятні таблиці, портрети вождів та інша атрибутика попереднього режиму — враз ставала мотлохом, який потрібно негайно прибрати. Окрім того, наростала хвиля перейменувань вулиць, площ, назв установ, навчальних закладів, кінотеатрів тощо. Для ілюстрацій того, як разом зі зміною політичної кон'юнктури змінювалися назви вулиць, приведу приклад. Одна з центральних львівських вулиць до 1940 року мала назву Лєона Сапєґи, відтак вулиця стала послідовно носити такі назви: Ленінського комсомолу, Фюрстенштрассе, Сталіна, Миру, і нарешті — Степана Бандери. Таким чином, з 1940 по 1990 роки одній і тій же вулиці змінювали назву шість разів. Крім окремих випадків, у подібний спосіб змінювали назву більшості львівських вулиць. Деяким вулицям міняли назву вісімнадцять разів.

Коли у Львові у вересні 1939 року почали знищувати польську державну символіку, то польське суспільство охопив відчай. Поляки намагалися перешкодити знищенню своїх національних символів. Пам'ятаю, як тривалий час не вдавалося зруйнувати польський державний герб, що знаходився у подвір'ї обласної бібліотеки для дітей та юнацтва (вул. Винниченка, 1), через упертий саботаж комунальних робітників. Великий за розміром герб височів на рівні третього поверху, і робітники наводили розмаїті технічні причини, щоб ухилитися під виконання цього завдання. Тоді доручили справу робітникам-українцям, які з превеликим задоволенням взялися за осоружного «білого орла» і миттю розбили його в друзки. На внутрішньому балконі, що оперезує будинок бібліотеки, зібрався тоді принагідний гурт читачів. Коли з державного символу Польщі посипалися на землю розбиті уламки, вони мало не вголос заридали.

У липні 1941 року йшов я вулицею Сикстуською (тепер Дорошенка) униз. По дорозі спостерігав, як з фасаду Головної пошти скинули червону зірку і набір портретів большевицьких вождів, так званий «іконостас». Менші портрети вождів валялися по вулиці, їх просто на брук викидали з різних приміщень державних установ. На перехресті теперішнього проспекту Свободи і вулиці Дорошенка, приблизно там, де знаходиться знаменита «клумба», бовваніла висока, багатофігурна скульптурна група під назвою «Сталінська конституція». Коли я надійшов, бульдозер саме руйнував наочну агітацію большевицької демократії. На прилеглому тротуарі біліли цілі блоки гіпсу, виднілася заіржавіла павутина арматури, гнилі дошки і великі куски фанери та шматки червоного перкалю. Саме з такого нетривкого, дрантивого матеріалу було споруджено скульптурну групу, що мала символізувати облудну сталінську конституцію. Усе це вантажили на автомашини і вивозили на смітник. Перехожі, що з цікавості зупинилися, спостерігаючи за роботою бульдозериста, їдко кпинили і зі Сталіна, і з його псевдоконституції.