Заохочений таким, здавалось, сприятливим збігом обставин, я сміло підійшов до Муся і радісно, емоційно поздоровався. У відповідь Мусьо щось непривітно буркнув, не перестаючи гатити киркою запечену землю. Він чомусь не проявляв бажання зі мною спілкуватися. На запитання про долю колишніх спільних єврейських сусідів неохоче коротко зронив: «Не знаю. Мабуть, не живуть». Тільки коли я запитав про брата, він чітко відповів; «Його німці розстріляли».

— Але ж він лікар? — виявив я подив, пам'ятаючи поширювані чутки, ніби лікарів німці не чіпають.

— Що з того, що лікар? Адже він для них, перш за все, єврей.

Мусьо не випускав кирки з рук, і наша розмова ніяк не клеїлась. Збентежений його непривітністю, я поплентався додому. Йти недалеко; на вулицю Каспра Бочковського, Матеріальне становище нашої сім'ї тоді перемінилося на ліпше. Як я вже казав, батькові вдалося покинути голодну роботу в топографії і влаштуватися чорноробом у різні. Треба додати, що на основних продовольчих виробництвах Львова в часи окупації, як і раніше, поляки займали мало не всі «хлібні» посади: скажімо, на горілчаних заводах Бачевського, у міському броварі, на кондитерській фабриці «Бранка» (тепер «Світоч»), на мукомельній фабриці, у міських пекарнях тощо.

Вдома я розповів матері про несподівану зустріч з Мойсеєм Штарком. Відгукнулася вона блискавично. Через декілька хвилин — з чималим бутербродом я вже мчав назад на Городоцьку. А там, на святоюрському підніжжі, робота продовжувала кипіти: спалену землю очищали, вирівнювали, перекопували, переносили. Розставлені по всій території бригади працювали невтомно, немов мурашки. Мусьо, не збавляючи темпу, далі затято довбав киркою. Побачивши в моїх руках пакет з бутербродом, він на хвильку перервав роботу. Ковтаючи голодну слину, Мусьо переляканим тоном став гаряче відмовлятися від гостинця. І тоді, раптом, опала з моїх очей полуда. Його поведінка стала зрозумілою. Адже він боїться конвою, а роль конвоїрів виконують єврейські бригадири. Якраз один з них, високий, атлетичної будови, спираючись на довгу палицю, незадоволено з-під лоба дивився у наш бік. Мусьо від його погляду знітився і знов схопився за кирку. Бригадир гукнув, щоб я забирався геть, не заважав працювати.

Коли бригадир відвернувся, мені вдалося спритно всунути пакет з бутербродом Мусьові за пояс, а він миттю прикрив його сорочкою.

— Не замітив? — боязко спитав Мусьо.

— Ні.

— Скажи мамі, Що сердечно дякую.

— Мама просила, передати, що готує для вас великий пакунок з їжею, десь за годинку вам принесу.

— Не треба, на сьогодні більш нічого, — скрушно відповів Мусьо. — Нас при вході, на брамі ґетто, ретельно обшукують. Знайдуть — відберуть, ще й дуже, дуже суворо покарають, — він гірко зітхнув.

— Іще раз подякуй мамі, а тепер йди собі. Мені треба виконати норму, — він сторожко глянув у бік бригадира.

Я відійшов од Муся, але приковано спостерігав за незвичним робітником. Досі я знав грабарів-землекопів як осіб маргінальної долі із миршавими, тупими, зарослими щетиною писками, нехлюйних, опухлих від алкоголю, в брудній, неохайній, подертій одежі. Адже на чорні, земляні роботи наймалися ті, що вже ніде не могли знайти праці через відсутність якої-небудь кваліфікації або через темний анальфабетизм, або через безпросвітне пияцтво.

А тепер мав я перед собою підкреслено акуратно одягнених грабарів, чисто вимитих, ретельно поголених, із сніжно-білими єврейськими означувальними пов'язками на рукавах. Ці люди, явно освічені, напевне, мають пристойні кваліфікації, а лише під страхом смерті змушені взятися за лопати.

Не було сумніву, єврейські бригадири суворо наглядали за своїми робітниками. Вони на них гнівно покрикували, настрашки розмахували палицями. На Соловках запровадили в двадцятих роках подібну самоварту — «самокарауливание», коли підібрані тюремним начальством арештанти охороняли решту собі подібних. Мрія тюремщиків: в'язень пильнує сам себе -не чужа була гестапівцям.

Пішов я додому з надією, що завтра побачу Муся знову. Проте Мойсея Штарка не побачив я ні завтра, ані на другий день, ані на третій, четвертий… Більше його так і не зустрів ніколи.

Вижити цивільному населенню тристатисячного Львова на мізерні німецькі «лєбенсміттелькарте» було неспромога. Мешканці ґетто діставали офіційно на половину меншу норму продовольства (на практиці ще менше), тобто поставлені були на грань голодомору. Тоді говорилося, що українці і поляки дістають 50% від пайка німецьких цивільних осіб — фольксдойчів, а євреї — лише 10%. Насправді, пропорції були ще ширшими.

Щоб якось вижити, люди спроваджували з села харчі поза плечима окупаційної адміністрації. Німці цьому всіляко перешкоджали, виставляючи на рогачках міста і вокзалах поліційні застави. Від селян відбирали продукти, навіть забирали від сільських жінок банки з молоком. Осіб, що збільшували нелегально продуктообмін між містом і селом, гітлерівці прозивали спекулянтами. Боротьба зі спекуляцією не давала і не могла дати результатів. Торгівля для багатьох зробилася єдиним засобом виживання. Маса військ, різних армій — союзників Німеччини, що перекочувалась через місто, теж втягнулася в нелегальну торгівлю. Німецькі солдати, як я вже згадував, обмінювали здебільшого на шнапс свої армійські пайки. Траплялося, що можна було в них купити армійське взуття і білизну. Значно в ширшому обсязі торгували угорські і словацькі військовики, які, користуючись близькістю до Львова кордону своїх країн, займалися контрабандою. Прославилися комерційним хистом італійські солдати. У світлих голубих мундирах, веселі, музикальні італійці, які безтурботно їхали на східний фронт, прихопивши зі собою мандоліни і гітари, торгували всім, чим могли, включно до зброї. Взамін брали валюту, срібло, коштовне каміння і ганялися за дівчатами.

Наш далекий родич з Мостиськ Павло піддався загальній моді і зайнявся комерцією. Став торгувати жіночим взуттям.

Коли Павло появлявся в нас, то своєю бадьорістю, дотепністю, розповідями розмаїтих історій вносив струмінь розваги у повсякденне похмуре життя. Заспівав він вам актуальну пародійну пісеньку про спекулянтів:

У Львові спостерігалася гостра нестача шкіри, бо німці забирали все собі. Міська фабрика взуття, по-німецьки «Schuhfabrik», перейшла на випуск дерев'яного взуття, так званих «деревняків», «древняків». Влітку у дерев'яному взутті ще можна було якось ходити, але взимку вже несила. Я сам влітку ходив у «деревняках». Підошва виготовлялась з м'якого дерева, а верх — зі свинячої шкіри або з цупкого полотна. Для гнучкості підошва ділилася на дві нерівні частини там, де починаються пальці. Уразливим місцем такого взуття були зчеплення між двома частинами підошви. Характерний звук при ходьбі «деревняків» нагадував молотьбу ціпами по дошці.

Казали, що німці прагнуть, щоб усі тубільці ходили в «деревняках», проте наперекір німцям заможніші львів'яни — як чоловіки, так і жінки — демонстративно носили високі блискучі шкіряні чоботи, які називали «англіками» (англійськими). На взуттєвій фабриці польське підпілля здійснило диверсію і цех «деревняків» згорів дощенту. Розійшовся поголос, що жандарми роблять по трамваях облави, змушуючи жінок, взутих в «анґліки», віддати чоботи, а взамін дають їм «деревняки». На «Кракідалах» відразу виникла сатирична пісенька на цю тему, в якій фігурували «бомбовці» (так прозивали німецьких жандармів) і «моя тітонька» («цьоця»). Наведу для колориту кілька рядків з цієї пісеньки: