Коли ми оминали селище Лисиничі, що по дорозі на Винники, долинули приглушені, але достоту виразні звуки коротких кулеметних черг: тра-та-та, невеличка пауза і знову; тра-та-та. Мої супутники, як мені здалося, не чули ці кулеметні сальви і спокійно продовжували свої балачки. Ми пройшли добрий шмат дороги під постійний акомпанемент кулеметного «тра-та-та».

— Що це за стрілянина? — не витерпів я.

Ніби про щось буденне мої попутники відказали:

— А, це жидів стріляють.

— Їх тут давненько розстрілюють, — пояснив хтось.

— Либонь, з початку війни, — додав котрийсь з винниківців.

«Ось де, — кольнула болюча думка, — вбили Йосале, Асю та вбивають когось зараз».

Став я розпитувати хлопців, що їм відомо про подробиці страт у Лисиничах. Байдужим тоном вони розповіли, що німці відгородили частину Лисиницького лісу колючим дротом -заборонили туди наближатися. Зону оточення стережуть «аскари» і українська поліція. Але дехто, ризикуючи життям, туди зазирав. Бачили вони, що сюди привозять на автомобілях євреїв, а часами — українців та поляків. Євреїв шикують у колону і змушують співати пісеньку:

Колону приречених ведуть на місце колишнього піщаного кар'єру, до заздалегідь приготовлених глибоких ям. Людям наказують роздягатися, а потім партіями підводять до ями під приціл встановленого кулемета. Розстрілює спеціальна гестапівська команда. Щоб приглушити зойки мордованих, пускають на повну потужність танцювальну музику з декількох патефонів нараз.

Про Лисиничі не раз розповідають небилиці. Недобросовісні дослідники намагаються підвести читача до думки, що, мовляв, гестапівці у Львові виконували лише функції спостерігачів, а всю «брудну роботу» — українська допоміжна поліція. Такі твердження не відповідають правді. Випадки траплялися, коли поодинокі садисти з допоміжної поліції брали добровільно безпосередню участь у розстрілах євреїв. Але українська громадськість в особах митрополита Шептицького і голови УЦК Кубійовича протестувала перед німецькими властями проти використання української допоміжної поліції в будь-яких антиєврейських акціях. Програму остаточного розв'язання («Endlösung») єврейського питання запланували, організували і виконували німці, а точніше -досвідчені фахівці з ґестапо. Передовірити таку «відповідальну роботу» нижчій слов'янській расі, зокрема українцям, німці не могли з ідеологічних засад. І у Львові, і в провінції, по численних галицьких містечках, знищували євреїв за наперед розробленими планами спеціально призначені для цього німецькі пересувні команди СС (Rollkommando, Vernichtungskommando), а не українські поліцаї.

Заступник голови ізраїльського кнесету Ш. Вайс, родом з м. Борислава Дрогобицького повіту, який в роки німецької окупації переховувався в сім'ї українського поліцая Лосота, написав у листі до голови товариства «Американці в обороні людських прав в Україні» таке: «А вам і вашим приятелям раджу я, щоб ви ходили до церкви не тільки в неділю, а кожного дня, і щоб стояли там на колінах, поки кров не виступить, благаючи прощення за те, що ваш народ зробив нашому».

Мабуть, якби заступник голови ізраїльського кнесету мав глибше обізнання з історичною долею українського народу, то знав би, що українці вже понад триста років стоять на окривавлених колінах, і стоять кожного дня і не лише в церкві, як він радить, а скрізь, на кожному кроці. І від того, якщо глобально розглядати історичний хід подій, євреям аж ніяк не легше. А навпаки. Якби ми, українці, не стояли на окривавлених колінах, не було б ні Сталіна, ні Гітлера, ні єврейської Катастрофи.

Ще тривала війна, як по гарячих слідах опубліковано в 1945 році в Києві повідомлення Спеціальної урядової комісії «Про злочинства німців на території Львівської області». Тоді ж вийшла присвячена цій темі документальна брошура «Звірства німців на Львівщині». У повідомленні та брошурі названо поіменно понад двісті прізвищ львівських гестапівських катів — від рядового есесівця Фокса, шарфюрера СС Адольфа Коланко і до бриґадефюрера СС, начальника поліції в дистрикті Галичина, генерал-майора поліції СС Фріца Кацмана. У цьому переліку злочинців, які займалися Знищенням єврейського Населення Львова, українських прізвищ немає. Я це зазначую не заради виправдання, а заради правди. Слід наголосити, що німці запланували, організували і здійснили Шоа у Львові, а всі інші твердження є політичними спекуляціями.

На початку червня 1943 року містом розійшлася зловісна чутка, що німці приступають до ліквідації ґетто, тобто починають акцію повного знищення усього єврейського населення, яке ще досі уціліло. Говорилося про те, що єврейська молодь приготувалася на такий випадок і дасть гітлерівцям останній смертний бій. Наскільки це відповідало дійсності свідчив той факт, що на вимогу гестапівців під територію ґетто спровадили міські пожежні автомобілі. Окремі будинки, де зустрічався опір, німці підпалювали. Міські пожежники мали пильнувати, щоб вогонь не перекидався на сусідні квартали за межами ґетто. Знищення ґетто через опір його жителів затяглося майже на два тижні.

В один з тих жахливих днів акції у ґетто я їхав трамваєм за маршрутом номер п'ять: міська різня — центр міста. Тим маршрутом, який проходив через робітничі квартали Підзамча, користувалися зазвичай прості люди, грубоватої поведінки, схильні до сварок і конфліктів. Колія п'ятого номера з Жовківської вулиці переходила на вулицю Бальонову (тепер Гайдамацька), і в певний момент трамвай опинявся немов на горі, звідки проглядалася частина вулиці Замарстинівської, якраз та, де було розташоване ґетто. Коли трамвай доїхав до того місця, пасажири раптом різко закричали до водія: «Зупини трамвай! Зупини трамвай! Негайно зупини, тобі сказано!».

Від несподіваного наказу переляканий водій затримав трамвай. Відгороджена ланцюгом «Тільки для німців» передня частина вагона була на той час зовсім порожньою. Хтось з пасажирів сміло відкинув «расовий ланцюг», і всі з'юрмилися на передньому помості, щоб краще бачити, що відбувається у ґетто.

Звідти долітали постріли. Пасажири жваво обмінювалися репліками: «Глянь, гестапівці ходять з псами»; «Дивись, горять будинки. Валяються трупи людей». Хтось вигукнув: «Гляньте, людина на даху!». Всі ми побачили постать молодого чоловіка, який швидко, з краю в край перебігав дахом. Раптом він немов спіткнувся і упав униз.

— Він падає, його застрелили!

— Ось знову хтось виліз на дах! Кам'яниця палає!

Видно було, як полум'я з вікон піднялося вище даху і чоловік у розпачі не знав, що робити.

— Кинувся сам! Ні, застрелили!

— Шваби прокляті! Бандити! Звірі!

Так у львівському трамваї реагувала проста публіка на знищення ґетто. Минуло кілька хвилин. Водій благальним голосом пояснив, що ззаду під'їхав новий вагон і він не може довше стояти. Трамвай мусить дотримуватися графіка руху.

Вагон поволі рушив. Люди повернулися за «расову» перегородку. Невеликий відрізок шляху трамвай проїжджав уздовж паркану ґетто. Звідти чулися постріли і крики. У нашому вагоні пасажири відкрито заговорили, що німці — бузувіри, ні з ким не рахуються і не мають ніякого співчуття до інших народів. Усе гребуть для себе, все у них «Nur für Deutsch».

— Скінчили з євреями, візьмуться за нас, — сказав хтось під загальне потакування. Серед львів'ян вже давно панувало переконання, небезпідставне, що після євреїв прийде черга на поляків і українців.

Того ж дня прибігла до нас в стані шоку тітка Юстина (сестра мами). Вона розповіла, що якимсь чином опинилася випадково на окраїні ґетто і бачила трупи євреїв у калюжах крові.

— Я остовпіла, — розповідала вона, — зробилася дерев'яною, навколо крики, зойки, стрілянина, горять будинки, а я стою, мов вкопана, не можу зрушитися з місця. Дивлюся, гестапівець підійшов до дитячої коляски, що стояла на вулиці, добув звідти немовля і жбурнув через вікно в палаючий будинок. — Говорячи, тітка заплакала, — а за нею і мама.