Ісаакові хотілося стиснути Егрі в обіймах і поцілувати, та він не міг цього зробити, адже кожне промовлене ним словом аж сочилося брехнею. Та й правди він не міг розповісти, адже це поставило б під загрозу добробут цілого народу.

– Егрі… – озвався хлопець, – якби я не був королем… – Він повагався. Що саме він намагається сказати? Спробував почати знову: – Що вам у мені подобається?

Принцеса засміялася, і від цього звуку хлопцеве дихання вдячно вихопилося з грудей.

– Це якась перевірка? Чи вашу гордість необхідно почухати за вушком?

– Моя гордість завжди потребує уваги прекрасних створінь, – відповів Ісаак і вилаявся собі під носа. Це були слова Ніколаї, а сьогодні йому не хотілося бути Ніколаї.

– Заждіть-но. Я розповім вам, що мені у вас подобається. Ваша нервовість. Те, як ви пораєтеся з навчальним мечем. Те, що ви не приховуєте того, що у вас на думці. Ваш вигляд, коли розповідаєте історії про свою домівку біля озера.

Дівчина схилила голівку, і на мить на її обличчі промайнув несамовито засмучений вираз.

– Що сталося? – занепокоївся хлопець, бажаючи стерти з її пам’яті те, що спричинило цей біль.

– Нічого, – озвалася Егрі, – просто мені хотілося б, щоб ця мить тривала довше.

Ісаак прагнув запевнити її, що так і буде, однак не знав, чи правда це. Він нічого не міг їй запропонувати. До того ж реальність була неприємною: хлопець досі не відав, чого насправді хоче від нього Тріумвірат. Може, вони попросять його назавжди залишитися в цій ролі й керувати Равкою? Раніше хлопець вважав, що аж ніяк не зможе стати королем, якого вони потребують, та, вечеряючи з Егрі, замислився: а може, поряд із нею йому це вдасться? Чи миритимуться Женя й решта з його залицянням? А якщо заборонять йому зустрічі з Егрі, чи вистачить йому духу заперечити їм? Ба навіть гірша думка заважала йому заснути після того щасливого вечора на острові: ану ж справжній король повернеться й обере принцесу собі за дружину? Невже Ісаакові доведеться дивитися, як він упадає за нею і врешті-решт побереться? А може, він, виструнчившись, стоятиме в почесному караулі в капличці на королівському весіллі. Чи зрозуміє Егрі, що чоловік, із яким вона одружилася, це не той, хто цього вечора стояв поряд із нею в оранжереї й чиє серце краялося від жаги.

– Мені теж хотілося б, щоб вона тривала довше, – промовив уголос він. – Я хотів би, щоб у цілому світі не було нікого, крім нас, – ані країн, ані королів із королевами.

Він наблизився на крок, і дівчина опинилася в полоні його обіймів. Вона була гнучка, досить жиляста. Вона була досконала.

– Егрі, – прошепотів Ісаак, притискаючи принцесу до себе, і вона повернула до нього своє чарівне обличчя, – ти змогла б покохати мене, якби я не був королем?

– Змогла б, – відповіла дівчина, і він не зрозумів, чому на її очах раптом забриніли сльози. – Я знаю, що змогла б.

– Що сталося? – Ісаак узяв дівоче личко в долоні, витираючи великим пальцем солоні краплини.

– Геть нічого, – прошепотіла вона.

Хлопець відчув удар, наче принцеса відштовхнула його, і опустив погляд. Із його грудей щось стирчало. Щойно мозок упізнав ці обриси, як хвилею накотив біль. Кинджал. Біле руків’я прикрашала вовча голова. Ісаак почув, як щось несамовито б’ється в шибку, немов пташка намагалася залетіти до оранжереї.

– Чому? – спромігся запитати він, сповзаючи на землю.

Дівчина уклякла поряд із ним, обличчям заструменіли більше не стримувані сльози.

– За мою країну, – схлипуючи, відповіла вона. – За мого брата. За мою королеву.

– Ти не розумієш, – спробував сказати Ісаак. З його вуст зірвався сміх, але здався якимось неправильним, наче бульбашка луснула.

– Пробач мені, – попросила дівчина й висмикнула кинджал із його тіла. Із рани вперіщила кров, і біль протнув Ісаакове тіло.

Принцеса ніжно поцілувала його в губи.

– Єдине, що мене заспокоює, – думка, що ти ніколи не зміг би стати моїм. Але знай, що я б залюбки стала твоєю.

– Егрі, – застогнав хлопець, коли світ навколо потьмянішав.

– Я не Егрі.

Ісаак почув звіддалік крики, хтось тупотів, наближаючись до них.

– Усі тужать за першою квіткою, – ледь чутно промовила дівчина.

«А хто проллє сльози за всіма, що зав’януть?» Хлопець безпомічно дивився, як вона схопила клинок і встромила лезо у власне серце.

Ніна ретельно вбралася. Її скромна сукня світло-лавандового кольору ідеально пасувала до зовнішності й пишних форм Міли Яндерсдат. Коштовностей вона не носила. Які цяцьки могла собі дозволити бідна вдова? Утім, найкращою прикрасою фієрданських жінок завжди були їхні чесноти. Ніна всміхнулася дівчині в дзеркалі з милим і щирим личком.

Вона розгладила своє солом’яного кольору волосся, заплетене в охайну корону, якою могла б пишатися сама Берегиня, і рушила на веранду. Великі скляні вікна були вкриті морозними візерунками, із них розгортався краєвид на крижаний рів, а ще далі мерехтіли шпилі Білого Острова. Льодовий Двір і справді був такий сліпучий, як їй пригадувалося.

Почувши позаду себе кроки, дівчина обернулася й побачила Ярла Брума з дружиною. Вони були надзвичайно вродливою парою – обидва високі та витонченої статури.

– Енке Яндерсдат, – із теплотою в голосі відрекомендував Ніну чоловік. – Моя рятівниця. Дозвольте мені познайомити вас із моєю дружиною Ілвою.

Дівчина присіла в реверансі.

– Це неабияка честь для мене.

Брумова дружина взяла її за руку. Жінчине густе каштанове волосся спадало майже до талії, а вбрана вона була в шати із золотистого шовку, що додавали її мідній шкірі осіннього сяйва. Ніна чудово бачила, від кого Ханна успадкувала свою красу.

– Це для мене честь, – відповіла Ілва. – Наскільки я зрозуміла, мій чоловік завдячує вам життям.

Вичекавши достатньо часу після від’їзду фургона, Ханна з Ніною привели Брума до тями. Розповіли йому, що тікали від вибуху й побачили на узбіччі його тіло. Йому пощастило пережити повінь і катастрофу на фабриці, заплативши за це величезною ґулею на голові. Хай би що Брум не підозрював стосовно Міли Яндерсдат, усі його побоювання зникли, коли вона після втечі подружжя земені та ув’язнених гриш залишилася в Ґефвалле.

Ніна з Ханною терпеливо чекали в монастирі, поки Брум повернувся на фабрику перевірити, кому вдалося вижити, і навести там сякий-такий лад, а ще, як підозрювала Зенік, переконатися, що свідків його провалу не залишилося серед живих. Одна річ – виробничий нещасний випадок, під час якого загинули дорогоцінні бранці, а от вдала втеча гриш після його торішнього приниження в Льодовому Дворі знаменувала б крах чоловікової кар’єри.

А для Ніни було надзвичайно важливо, щоб Ярл Брум не втратив свого привабливого становища у фієрданській ієрархії. Для плану, що вже визрівав у її голові, могли знадобитися всі його зв’язки та доступ до високопосадовців серед бюрократів, військових командирів і шляхтичів.

– Я нічого не зробила, – запевнила Ілву Ніна. – Це Ханна виявила справжню звитягу.

– І цим ми також завдячуємо вам, – відповіла жінка. – Ярл розповів мені, що наша дівчинка так дивовижно змінилася завдяки вам.

– Я не вважаю це своєю заслугою! Переконана, завдячувати слід вашому власному впливу та розсудливій опіці Берегині, хай із Джелом спочиває.

Брум урочисто кивнув, а обличчя Ілви розпливлося в широкій усмішці.

– Ханно! – вигукнула жінка, коли її донька увійшла до кімнати.

Та правда була в тім, що Ніна неабияк заслуговувала на вдячність за Ханнине перевтілення. Вона навчила її вдягатися так, щоб це пасувало до її високої худорлявої фігури; навчила струнко стояти й граційно ходити, як належить справжній леді; і, звичайно, Ніна навчила її прикидатися. Щодо Ханниної довіри – вона знайде якийсь спосіб завоювати її й залишатися гідною. Якось та й удасться.

Ілва обійняла доньку, а Брум тим часом звернувся до Ніни:

– Ханна зізналася мені, що нарешті готова забути про свої дурні забаганки і знайти чоловіка. Не знаю, які чари ви задіяли, але вдячний вам за це. Вона дуже змінилася.