– В усьому, – запевнив Кіріґін. – І байдуже, про державні справи йдеться чи про розваги. Я відіслав геть усіх своїх гостей, тож угіддя цілковито до ваших послуг. Сподіваюся, що, закінчивши розважатися, ви не відмовитеся відновити сили в моїй скромній домівці за горнятком чогось хмільного. – Після цих слів чоловік відкашлявся й пошепки додав: – Наступного тижня я влаштовую осінній ярмарок і вже надіслав запрошення командиру Назяленскі. Можливо, ваша величність не відмовиться порадити їй відвідати свято?

– Звичайно, – запевнив Ісаак. – Нині вона за межами столиці, однак я впевнений, що Зоя не відмовиться приєднатися до ваших веселощів.

Кіріґін розгублено кліпнув.

– Справді?

– Мабуть, нам уже час рушати далі, ваша величносте, – утрутився Толя, відганяючи Ісаака від графа, який дивно на нього витріщався. – На нас чекатимуть біля озера.

– Я сказав щось не те? – прошепотів хлопець вартовому, коли вони поскакали на конях гравійною доріжкою, освітленою смолоскипами.

– Зоя Назяленскі за жодної умови не погодиться приєднатися до графа Кіріґіна, – пояснив Толя.

Тамар ляснула віжками.

– А надто до його веселощів.

Женя з Давідом уже чекали на них на березі страшенно похмурого озера. Вони піднялися на борт невеликого суденця, за стерном якого стояв член равканського королівського флоту. Вечір був безвітряний, тож Верескуну на щоглі довелося підвести руки й напнути вітрило. Небо над ними розквітло феєрверками, запущеними десь на землях Кіріґіна. Ісаак замислився, для кого їх улаштували, якщо всі гості поїхали, однак різноколірні вогні створювали чарівну атмосферу.

Човен зупинився, легенько похитуючись на хвилях. Ісаак розгледів неподалік різноманітні інші судна з вітрилами, освітленими ліхтарями. Схоже, усі вони були порожні.

– Як вам відомо, – узявся він цитувати керчинською заздалегідь написану Женею й Толею промову, – я ніколи не обмежувався суходолом. Я мандрував небесами й перетинав моря. Проте в голові поселилася одна думка: чому території під моїми любими хвилями залишаються недоступними для нас? І так народилася, – він театрально змахнув рукою в бік порту, – ізмарсія!

Вода за бортом човна закипіла піною та вкрилася брижами. На поверхні з’явилося щось схоже на спину сріблястої тварини. Ісаак мало рота не роззявив від подиву. Комусь слід було попередити його про розміри цієї штуки. Поряд із нею човен здавався крихітним.

Шенк схопився за бильця, намагаючись осягнути побачене.

– Неймовірно, – видихнув він. – Подумати тільки, весь цей час вона ховалася під нами. Подивімося, на що вона здатна.

– Авжеж, – погодився Ісаак і змахнув рукою, подаючи сигнал.

Ізмарсія знову занурилася в глибину, зникнувши з поверхні. Усе стихло, лише феєрверки зі свистом і тріскотом розривали небо водоспадами вогнів.

Аж раптом неподалік пролунало гучне «гуп». Вода поряд із сусіднім човном здійнялася до неба велетенським фонтаном. Розкішна шхуна завалилася на правий бік і розкололася на шматки; вогонь із ліхтарів перекинувся на вітрила, і вони миттєво спалахнули. Судно пішло на дно з дивовижною швидкістю, набравши води, наче хтось розірвав його дерев’яний корпус.

«Гуп». Ще один корабель розвалився на шматки – цього разу велетенський старовинний галеон. І ще один – елегантний кліпер. Навіть якби на борту були люди, їм не вдалося б захиститися, адже стріляти було нікуди. Перед очима лежала тільки спокійна поверхня озера – ізмарсії ніде не було видно.

У Ісаака поза шкурою пішов мороз, ніяк не пов’язаний з прохолодним вечором чи похмурим туманом над узбережжям. Саме тому керчинці так мріяли про ці підводні кораблі. Вони змогли б без жодного ризику нападати на інших, перетворилися б на невидимого ворога. Ця думка лякала.

Шенк заплескав у долоні й радісно вигукнув:

– Грандіозно! Краще, ніж я міг собі уявити. Рада буде в захваті. На яку відстань вони можуть стріляти? А набої пробивають металевий корпус? Яке пальне нам знадобиться? – Ісаак не знав, що йому відповісти. До такого допиту його ніхто не готував. Хлопець думав, що після демонстрації вони одразу поїдуть грітися в маєток графа Кіріґіна. – Усьому свій час, – сказав він… тобто хотів сказати. Та щойно хлопець розтулив рота, ізмарсія злетіла над поверхнею води поряд із човном, збиваючи всіх присутніх на палубі з ніг. Гайрам Шенк закричав.

Корпус підводного човна розколовся, оголюючи нутрощі. Ізмарсія наповнювалася водою, члени екіпажу верещали й намагалися видертися на металеві стіни. Знову почулося гучне «гуп» – це велетенськими хмарами полум’я вибухнули паливні баки. Ісаак почув тоненький свист, а потім ще один, і ще: набої ізмарсії стріляли в нічне небо, приєднуючись до Кіріґінських феєрверків.

Один із набоїв влучив у щоглу їхнього човна, розколовши її навпіл. Ісаак відштовхнув Гайрама Шенка вбік, поки щогла не впала на крамаря.

– Витягай нас ізвідси! – крикнув капітан, і Верескун напнув залишки вітрил, повільно спрямовуючи човен до берега.

Далі все було як у тумані: промоклі солдати, істерика Гайрама Шенка, граф Кіріґін гукає зі сходів: «То що, ви не залишитесь на вечерю?» – гостям, що поспіхом повертаються до Палацу.

Коли вони нарешті опинилися в королівській вітальні, Ісаак скинув наскрізь мокрий кітель і приготувався аж до ранку вислуховувати докори й подробиці нових стратегій. Натомість Тамар упала на канапу й вибухнула сміхом. Толя однією рукою підхопив Давіда, а другою Женю й закружляв їх кімнатою.

– Геніально, – видихнула Женя, гупаючи вартового в плече, щоб він поставив її на ноги. – Ця вистава гідна найхитромудрішого лиса.

– А як верещав Шенк! – вигукнула Тамар. – Я думала, він напудить у штани.

– Я сам мало не напудив, – зізнався Толя. – Той набій навмисно влучив у щоглу?

– Аякже, – рішуче озвався Давід. – Ви ж казали, що потрібно влаштувати виставу.

Женя поцілувала чоловіка в щоку й повторила:

– Геніально.

Ісаак витріщався на них.

– То… це не була суцільна катастрофа?

– Це був тріумф, – заперечила Тамар.

– Зрозуміло, – буркнув хлопець.

– Ох, Ісааку, – відгукнулася Женя. – Мені так прикро. Ми просто не були впевнені, чи вдасться тобі переконливо зобразити подив.

– Нам потрібно було, щоб ти реагував природно, – погодилася Тамар.

Толя, схоже, теж щиро розкаювався.

– Це був наш єдиний шанс улаштувати все як слід.

Ісаак опустився на канапу.

– Хай вам грець.

– Нам дуже прикро, – повторила Женя, присівши перед ним навпочіпки й благально дивлячись на хлопця знизу вгору. – Щиро кажу.

– Ти нам пробачиш? – запитав Толя.

– А я вже зрадів, – озвався Ісаак. Він стягнув лівий черевик і дивився, як на килим вилилося мало не пів озера. – Нарешті щось пішло не так, а я в цьому не винен.

Увечері напередодні обряду Ніколаї влаштувався з Зоєю перед каміном у своїх покоях. Юрій попрощався раніше й пішов молитися.

Вогонь у каміні був цілковито зайвий. У Зморшці не було ні спекотно, ні холодно – погода вимагала б хоч якихось змін у суворій одноманітності цього місця. Та полум’я залишалося їхньою єдиною розвагою, а Ніколаї розпачливо хотів розслабитися.

Він запевняв, що готовий до обряду. Єлизавета пропонувала відкласти задумане ще на кілька днів, щоб він міг зміцнити своє панівне становище, однак король не хотів ризикувати. Він мусив повертатися до столиці. Та було ще дещо. Хлопець відчував, як чудовисько щодня сильнішає, і підозрював, що розбудити демона стало легше, позаяк тому кортіло розправити крила. Він уже відчував близькість свободи на смак.

– Зачекаймо ще трошечки, – просила Єлизавета.

Та Ніколаї не здавався.

– Завтра, – рішуче повідомив він. Чи тої миті, котра в цьому проклятому місці вважатиметься «завтра».

Спати хотілось як ніколи, він потребував відпочинку від думок про майбутнє випробування. Відчував, як вичікувально причаїлася потвора.