– Припини. Городити. Дурниці, – гримнула дівчина.

Так було нечесно. Юріс змушував її грати у гру, в якій вона не могла перемогти. А Зоя перемагала завжди. От і добре. Якщо йому так кортить, щоб вона билася не заклинаючи, вона це зробить і однаково його перевершить. І тоді він від сорому не знатиме, де ховати свою велику потворну голову. Дівчина кинулася на суперника, піддавшись завзяттю від бою, виклику, який їй кинули, та забувши про біль, який протинав руки щоразу, коли схрещувалися мечі. Вона була нижча й легша, тож доводилося міцно впиратися п’ятами і триматися ближче до чоловіка. Лезо його палаша засичало, розітнувши плоть на її руці, і дівчина відчула, як вогнем зайнявся біль. Зоя знала, що потекла кров, та це її не займало. Їй хотілося одного: аби Юрісова кров теж пролилася.

Випад. Захист. Наступ. Опір. Опір. Опір. Серце гупало у вухах. У жилах шаленів вітер. Зоя відчувала, що її тіло рухається швидше, ніж вона віддає йому накази, навколо і всередині засвистів вітер. Кров заряджалася від блискавок. Дівчина щосили вдарила мечем і відчула всередині силу невпинного урагану, що вириває дерева з корінням. Юрісів палаш розколовся.

– Ось вона, – сказав він, розпливаючись у драконячому вишкірі.

Зоя зупинилася, затремтівши й широко розплющивши очі. Відчула, як сила подвоїлася, потроїлася, у тілі завирував справжній смерч. Це було неймовірно, та вона не могла заперечити своїх відчуттів… і того, що зробила. Доказом був поламаний меч під ногами. «Буря живе у твоїх кістках».

– Бачу, я нарешті заволодів твоєю увагою, – зрадів дракон.

Зоя підвела на нього погляд. Він позбавив її підсилювача, зламав щось у неї всередині. Вона ще помститься йому за це… а він власноруч навчить її, як це зробити.

– Ще щось? – поцікавилася дівчина.

– Ще багато чого, – відповів Юріс.

Зоя миттю стала в бойову стійку і змахнула клинком, що здавався в руках легким як пір’їнка.

– Тоді тобі варто знайти собі інший меч.

Адрік просто оскаженів – він досі був похмурий, але тепер ще й роздратувався. Здавалося, наче на тебе кричить вологий рушник.

– Про що ти думала? – забаглося дізнатися йому наступного ранку.

Вони прямували до південної частини міста, везучи Леоні на санях, буцімто збираючись поторгуватися з тутешніми мисливцями й любителями розставляти капкани. Однак дорогою зазирнули до старої дубильні, щоб Адрік зміг наодинці пояснити Ніні, до якої катастрофи могла би призвести її поведінка.

– Я віддав тобі чіткі накази. Ти обіцяла ні в що не вплутуватися, тим паче самотою. А що, якби тебе впіймали?

– Не впіймали.

Леоні зіперлася на бричку.

– Але впіймали б, якби Ханна не прийшла на допомогу. А ти тепер боржниця тієї дівчини.

– Я вже й так їй завинила. А ти, може, забула, що вона гриша? Вона нічого не базікатиме, якщо не хоче наразитися на небезпеку.

Адрік кинув погляд на фабрику, що височіла над долиною.

– Нам слід зруйнувати її. Це буде милосердно.

– Ні, – заперечила Ніна. – Повинен існувати якийсь спосіб витягнути звідти дівчат.

Хлопець повернув до неї своє набурмосене, схоже на розталу свічку обличчя.

– Ти знаєш, які наслідки від уживання парем. Їм уже не вдасться повернутися до нормального життя. Дівчат уже можна вважати мертвими.

– Ти гірший за менінгіт, – простогнала Ніна. – Я повернулася до нормального життя.

– Після однієї дози. А ти сама розповідаєш, що дівчата місяцями сидять на наркотиках.

– Не на звичайному парем. Фієрданці випробовують щось нове, щось інше. Саме тому Леоні погано почувалася, але не мала справжньої ломки. І саме тому моя власна залежність не нагадала знову про себе.

– Ніно…

Зенік схопила хлопця за лікоть.

– Другій армії тепер відомо більше, ніж тоді, коли я прийняла парем, Адріку. Вони просунулися далеко вперед у розроблянні протиотрути. Можливо, Творці й Цілителі з Маленького Палацу зможуть допомогти дівчатам.

Адрік висмикнув руку.

– Ніно, ти взагалі розумієш, що накоїла? Навіть якщо всі повірили, що минулої ночі хтось когось неправильно зрозумів, охорону на фабриці посилять. Можливо, вони повідомлять про надзвичайну ситуацію своєму керівництву. Нам слід забиратися з цього містечка, поки ще можна, інакше наразимо на небезпеку всю мережу Грінґзи та позбавимо Равку нагоди скористатися інформацією, яку ти роздобула. Тобі навіть не вдалося поцупити зразок наркотику, який вони розробили.

Їй не випало нагоди, до того ж Ніна була занадто приголомшена, щоб думати чітко. Але вона не збиралася перекладати провину за свою помилку на дівчат із пагорба.

– Я зроблю це, Адріку. Можете залишити мене тут. А королю скажете, що я дезертирувала.

– Ці жінки помруть. Можеш скільки завгодно вигадувати собі світле майбутнє, але ти сама знаєш, що це не так. І не проси мене пожертвувати надіями живих заради спокою мертвих.

– Ми тут не лише для того, щоб вербувати солдатів…

Погляд Адрікових синіх очей заледенів.

– Ми тут за наказом короля. Ми тут для того, щоб урятувати майбутнє свого народу. Без нових солдатів Равка не виживе, а Гриша не виживе без Равки. Я бачив, як Дарклінґ винищив Другу армію. Мені відомо, що ми втратили і які втрати ще чекають на нас. Ми мусимо зберегти свою мережу. Ми зобов’язані зробити це для кожного гриші, що живе у страху.

– Я не можу просто покинути їх напризволяще, Адріку. І не буду цього робити.

«Це вони привели мене сюди». Саме вони допомогли їй нарешті покласти Матаяса на вічний спочинок. Голоси знедолених мерців повернули її до життя. І вона не зрадить їх.

– Леоні, – благально звернулася до подруги Ніна, – якби там, нагорі, була ти чи хтось із тих, кого ти любиш…

Дівчина сіла на повалений стовбур і подивилася вгору на фортецю.

– Леоні, – нагадав Адрік, – у нас тут місія. І ми не можемо поставити її під загрозу.

– Замовкніть обоє, – наказала Корпуснійка. – Я не хочу, щоб ви смикали мене туди-сюди, як вам заманеться. – Вона заплющила очі й підставила обличчя зимовому сонцю. Запала довга мовчанка, аж нарешті дівчина озвалася: – Я розповідала вам, що в дитинстві мало не померла, але не казала, що напилася з отруєної криниці. Цілителька зова, котра допомагала мені, віддала власне життя, щоб урятувати моє. Вона померла, витягнувши отруту з мого тіла. – Леоні розплющила очі й сумно всміхнулася. – Як я вже казала, отрути – химерна штука. Тож тепер я ношу дві прикраси. – Вона торкнулася золотистих каменів, заплетених у волосся з лівого боку. – Топаз, що дарує силу, на згадку про матір, яка дала мені життя й виховала з мене бійця. – Леоні злегка повернула голову, і сонячне проміння впало на три багряних коштовних камені в косах із правого боку. – І аметист на згадку про Адіті Гіллі, Творчиню, яка повернула мені життя, коли я була легковажною й мало не втратила його.

– Гіллі? – перепитав Адрік. – Вона твоя родичка?

– Ні. Я взяла її прізвище й присяглася вшанувати її жертву й гідно прожити подароване нею життя. – Дівчина кивнула підборіддям у бік фабрики. – Якщо ми тут не заради жінок із тієї тюрми, то для чого?

Адрік зітхнув.

– Ти чудово знаєш, що накази тут віддаю я. Ми ні за що не голосуватимемо.

Леоні сяйнула своєю яскравою, як тисячі сонць, усмішкою. Адрік заточився, наче його вдарили під дих.

– Це я знаю, – погодилася дівчина. – А ще знаю, що ти воював пліч-о-пліч з Аліною Старковою. Тіньова потвора відірвала тобі руку, та ти не припинив битися. І до цієї країни ти приїхав не в пошуках безпечної місцини, Адріку.

– Леоні, – втрутилася Ніна, – ти колись їла керчинські вафлі?

Дівчина здивовано вигнула брови.

– Не доводилось.

– Гаразд, я пригощу тебе таким високим стосом, що тобі доведеться перелазити через нього.

– Я не знала, що ти вмієш готувати.

– Не вмію. Анітрохи. Але я чудово вмію переконувати людей приготувати щось для мене.

Адрік смикнув пришпилений рукав, поправляючи його.