– Це правда?

– Не знаю, – відповів Домінік. Він важко дихав, і у грудях щось волого хлюпало. – Знаю тільки, що його однаково застрелили.

Солдати не плачуть. Принци не рюмсають. Ніколаї знав це, та сльози однаково струменіли обличчям.

– Домінік Сміливий. Протримайся ще трошки.

Хлопець стиснув другову долоню.

– Кінець кінцем ця країна прикінчить кожного, брате. Не забувай цього.

– Тільки не нас, – заперечив принц.

Та Домінік цього вже не почув.

– Я все владнаю, – пообіцяв Ніколаї так само, як багато років тому в класі Міткіна. – Я придумаю якийсь спосіб.

Відтоді він був свідком численних смертей. Незліченні битви переслідували його в нічних жахіттях. Однак удень Ніколаї не давала спокою обіцянка другові. Та хіба ж він міг пояснити все це Зої, яка досі терпляче сиділа на краєчку ліжка, тримаючись від нього подалі?

Він подивився на прикрашену бджолиними стільниками стелю й важко зітхнув.

– Гадаю, я можу все це виправити, – озвався нарешті. – Завжди знав, що Равка розчавлена, і бачив, як вона своєю чергою чавить людей. Війнам ніколи не буде кінця. Проблеми ніколи не владнаються. Та я щиро вірю, що якимось чином виявлюся розумнішим за всіх королів, котрі були до мене, і зможу виправити ситуацію в цій країні. – Ніколаї похитав головою і розреготався. – Це просто вершина самовпевненості.

– Меншого я від тебе й не чекала, – озвалася Зоя, та в її голосі не вчувалося жорстокості. – Чому ти відіслав геть Ніну?

– Що? – Запитання заскочило його зненацька, а надто те, як дівчина промовила ці слова: похапцем, ледве дихаючи, немов силоміць змушувала себе ворушити язиком.

Зоя не дивилася на короля.

– Ми вже мало не втратили її. І щойно повернули, ти знову відправив її наражатися на небезпеку.

– Вона солдат, – озвався Ніколаї. – Це ти її такою зробила, Зоє. Байдикування в Палаці й думка про власний смуток не підуть їй на користь.

– Але вона була в безпеці.

– І саме безпека вбиває її. – Хлопець уважно подивився на Назяленскі. – Ти можеш пробачити мені за те, що я відіслав її геть?

– Не знаю.

– Я не проситиму пробачення за те, що сталося у дзвіниці.

– Ти розмовляв, – повільно сказала дівчина. – Тієї ночі в Балакирєві. Назвав мене на ім’я.

– Але… – Ніколаї випростався в ліжку. Потвора ніколи раніше не розмовляла: ні оселившись у ньому під час війни, ні, наскільки він знав, після свого повернення. Коли Дарклінґ вселив у нього чудовисько, Ніколаї, навіть щосили намагаючись зберегти свідомість, не міг читати й не міг розмовляти. Це був один із найболючіших симптомів трансформації. – Може, це й добре. Може, моя свідомість намагалася виборсатися. Сьогодні…

Зоя похитала головою.

– Це був не твій голос…

– Ну, у такому вигляді…

– Це був його голос.

Хлопець помовчав.

– Мені кортить сказати, що ти піддалася власному переляку або уяві…

Назяленскі розгнівано глипнула на нього.

– … але я не хочу отримати ляпасу.

– Я знаю, що це здається дурницею. Можливо, це сталося через страх чи переляк, але я була переконана, що ти хочеш мене вбити. Ти був не просто голодний. Ти був спраглий. – Зоя стиснула кулаки, притиснувши руки до стегон. – Тобі подобалося лякати мене.

Ніколаї хотів заперечити, що не нашкодив би їй, що зупинив би ту штуку всередині, перш ніж вона встигла б завдати болю. Однак вирішив не ганьбити ні себе, ні Зою цією брехнею.

– Таке взагалі можливо? – запитав натомість. – Невже Дарклінґова свідомість могла якимось чином вижити разом із його силою?

– Сподіваюся, що ні. – Дівчина розтиснула кулаки. – Сподіваюся, що десь під пісками Зморшки на нас чекає терновий ліс. Сподіваюся, що всі ці балачки про магічні обряди й войовничих Святих виявляться не просто вигадливими казочками. Але якщо ліків немає і якщо ця штука в тобі не просто прокляття, яке Дарклінґ залишив по собі, а його спроба скористатися тобою, щоб повернутися до цього світу… – Зоя подивилася на короля, несамовито зблиснувши у світлі ламп синіми очима. Ніколаї відчув у неї в душі глибоку прірву, наповнену горем утрати, болем, який вона щосили намагалася приховати. – Я не дозволю цьому статися і всаджу тобі кулю в мізки, Ніколаї.

Правителі Равки любили владу більше, ніж свій народ. Це була їхня хвороба. Ніколаї знав про неї й заприсягся, що не стане таким, як вони, що не піддасться цьому недугові. Проте ніколи не був певен, що потрібної миті зможе відступитися, віддати трон і те, за що так довго й затято боровся. Та якщо він дозволить чудовиську всередині перемогти людину, це стане поразкою. Тож доведеться забути про сумніви і власні бажання. Він намагатиметься стати ліпшим. А жінка, яка сидить навпроти, переконається, що він захистить Равку. Навіть від себе самого.

Ніколаї взяв Зоїну долоню в руки і притиснувся губами до кісточок.

– Моя безжальна Зоє, я власноруч заряджу пістолет.

Ніна з Ханною дрімали по черзі, притулившись одна до одної плечима й удаючи, наче міцно сплять, коли поряд з’являлися «вартові». Щоб не виснажитися водночас, дівчата розпитували одна одну про улюблені солодощі, улюблену книжку й улюблену справу.

Ніна довідалася, що Ханна полюбляє булочки з ванільним заварним кремом; потайки, хай навіть роздобути переклад було нелегко, зачитується популярними в Кеттердамі моторошними романами – і що кривавішими вони будуть, то ліпше; а ще вона залюбки… шиє.

– Шиєш? – недовірливо прошепотіла Ніна, пригадавши, як напередодні дівчина їхала верхи з рушницею напоготові. – Я думала, ти любиш полювання, бійки і… – Вона наморщила носика. – …природу.

– Це корисне вміння, – спробувала захиститися дівчина. – А хто штопав твоєму чоловікові шкарпетки?

– Звичайно, я, – збрехала Ніна. Кожен солдат мусив уміти дати собі раду з голкою й ниткою, але їй це ніколи не вдавалося. Тож вона просто ходила в дірявих шкарпетках. – Але мені це не подобалося. Берегиня, мабуть, схвалює твій вибір.

Ханна задерла голову, зіпершись на стіну. Її волосся висохло і спадало на плечі густими червонясто-русими хвилями.

– Таке одразу спадає на думку, еге ж? Але виявилося, що заняття для панянок – це гаптування, а шиття – то жереб прислуги. Так само як плетіння й випічка.

– Ти вмієш пекти? – перепитала Ніна. – От тепер ти мене зацікавила.

Уранці вона привітала натовп чоловіків, що зібралися в будиночку, сліпучою усмішкою й запросила їх навідатися до маєтку Леннарта Бйорда, коли вони проїжджатимуть Овер’ют.

– А чому б нам не поїхати з вами просто зараз? – запропонував бородань.

– Авжеж, залюбки, – крізь зуби процідила Ніна.

Та, на її подив, Ханна вирішила підіграти.

– Не думаю, що вам захочеться чекати, поки ми заїдемо покаятися до Джерельниць. Однак це чудова ідея! Я чула, що сестри за невеличку пожертву залюбки влаштують кожному гостеві-чоловікові скад.

Ніна читала про скад. Того, хто пройшов цей обряд, вважали у Фієрді справжнім чоловіком, однак для декого він ставав смертним вироком. Ритуал вимагав тримісячної обітниці утримуватися від любощів і закінчувався омиванням у лугу для очищення духу.

Бородань сполотнів.

– Ми відвеземо вас до околиць Ґефвелла, а потім на нас чекають справи… е-е-е… деінде.

– Так, – запевнив чолов’яга з густими бровами, – справ у нас багацько.

– А де саме ми можемо знайти маєток Леннарта Бйорда? – поцікавився інший чоловік, виходячи за всіма надвір.

Землю вкрила товста ковдра снігу, та Ніна бачила, що де-не-де під променями ранкового світла вже з’явилися калюжки. Несамовитий вітер ущух, перетворившись на приємний бриз. Бузувір, мабуть, сам себе загнав і втомився.

– Прямуйте просто до головної площі Овер’юта, – пояснила Ніна. – Це найвеличніший будинок на бульварі.

– Шукайте споруду з найвищими шпилями, – додала Ханна. – І найгострішими в усьому містечку.

– Це ваш кінь? – поцікавився чоловік. – А де дамське сідло?