– Ніколаї, – повторила дівчина. – Я розгніваюся, якщо ти спробуєш мене з’їсти. А ти знаєш, що буває, коли я скаженію.

Губи потвори вигнулися в усмішці, – а як іще її назвати? – оголивши гострі як голки ікла, схожі на уламки обсидіану. Те, що напало на Зою, точно не було королем.

– Капітане, – спробувала вона. – Штурмгонде.

Нічого. Потвора підкрадалася ближче.

– Собачко, – сказала дівчина. Щеня – це було його дитяче прізвисько, і Зоя ніколи раніше ним не користувалася. – Припини.

Вона почула, як десь унизу гупнули двері. Толя? Тамар? Це не мало значення. Вони однаково не встигнуть дістатися сюди вчасно. Зоя могла закликати блискавку, але знала, що без змоги контролювати розряд обома руками вб’є хлопця.

Вона знову підвела руку. Вітер відкинув потвору назад, але та, учепившись у дерев’яну підлогу пазурами поповзла вперед, міцно притиснувши крила до тулуба й прикипівши поглядом до дівчини.

Чудовисько відкинуло її неушкоджену руку вбік так сильно, що дівчина подумала, що тепер зламала і її. Вітер ущух, і потвора розпростала крила.

Потім роззявила рота й озвалася:

– Зоє.

Дівчина відсахнулася. Чудовисько не розмовляло. Не могло. Та налякало Зою не те, що губи потвори вимовляють слова. Це був не голос Ніколаї; тембр був м’який, холодний, наче скло, знайомий.

«Ні». Це було неможливо. Страх затьмарював Зоїну свідомість.

Губи потвори розімкнулися. Зблиснули зуби. Чудовисько схопило дівчину за волосся й різко смикнуло голову назад, коли вона заборсалася.

Воно збиралося прокусити їй шию. Губи вже торкнулися шкіри.

У голові промайнула тисяча думок. Їй слід було прихопити зброю. Не варто було покладатися на власну силу. Їй не слід було думати, що вона не боїться померти. Не варто було вірити, що Ніколаї не завдасть їй болю.

Двері до дзвіниці розчахнулися, і з’явилася Тамар, за нею виднівся Толя. Сокири дівчини злетіли в повітря. Одна влучила потворі в плече, а друга – у крило. Тварюка повернулася до близнюків, загарчала, і Толя скинув уперед руки.

Зоя дивилася на них, розриваючись між страхом, що паралізував, і захватом, коли ноги чудовиська підігнулися. Воно заскавчало, а тоді Толя вповільнив йому пульс, позбавляючи свідомості, й запала тиша.

Дівчина підвелася, колихаючи вивихнуту руку, і подивилася на тварюку, що лежала на підлозі: пазури зменшилися, чорні вени потоншали і зблідли, крила розчинилися в останніх клаптях темряви. На підлозі дзвіниці лежав король Равки зі скуйовдженим волоссям, закривавлений і схожий на маленького хлопчика.

– З тобою все гаразд? – занепокоєно запитала Тамар.

– Так, – збрехала Назяленскі.

«Зоє». Звук його голосу тої миті, гладенький, мов скло, не схожий ані на людський, ані на нелюдський. То невже те, що сиділо в Ніколаї всередині, не було бездумним чудовиськом, як вони припускали? Воно було не просто голодне: його жага була мстивою. Невже Ніколаї отямиться з її кров’ю на губах?

– Ти знаєш, що це означає, – не вгавала Тамар.

Вони не в змозі його контролювати. Палац більше не був безпечним місцем, і Ніколаї там більше не був у безпеці. А просто зараз посли, можновладці, шляхтичі й заможні крамарі збирають свої найкращі шати й готуються до подорожі в Ос Альту, годі вже й казати про достойних принцес і сповнених надій благородних дівиць, котрі супроводжуватимуть їх.

– Ми запросили гостей із цілого світу подивитися на це жахіття, – озвався Толя. Побачити, як Ніколаї перекидається на кровожерливу потвору, стати свідками того, як король обернеться чудовиськом, а не людиною.

Зоя присвятила своє життя Другій армії та мрії, що їм удасться збудувати щось краще. Вона вірила, що варто рідній країні стати достатньо сильною, як цілий світ змінить ставлення до її короля. А зараз ця мрія розлетілася на шматки. Зоя пригадала історії, які Ніна розповідала їм про Льодовий Двір. Подумала про кхерґуудів, що падають із небес, щоб викрасти гришників із їхньої безпечної батьківщини. Дівчина пригадала вкритий тілами Маленький Палац у ніч Дарклінґового нападу. Вона не дозволить цьому повторитися. Просто відмовляється від такого.

Глибоко вдихнувши, дівчина вправила собі плече, не зважаючи на нудоту, що накрила її разом із болем.

– Ми знайдемо ліки, – сказала вона, – інакше Равка занепаде.

– Мені не подобається залишати Леоні саму, – зізнався Адрік; голос його був схожий на калатання надзвичайно зневіреного дзвону. – Черниці з монастиря не надто привітні, до того ж вона не знає мови.

Ніна з Адріком виїхали з долини, їхні коні тягнули за собою сани, а в спину дмухав нещадний вітер. Дівчина сиділа в дамському сідлі, важкі спідниці зібгалися незграбною купою. Вона й так не була надто вправною вершницею, а ця поступка фієрданським поглядам на пристойність неабияк загрожувала її прикриттю.

Що далі вони від’їжджали від містечка, то гучнішав у голові шепіт, немов протестуючи. Тепер, коли Ніна знала, що саме мерці покликали її до Ґефвалле, звуки здавалися чіткішими, високі мелодійні голоси загублених людей заважали зосередитися на власних думках. Вона ще не розповіла Адрікові про могили біля фабрики. Побачене біля східних воріт занадто приголомшило її.

– Із Леоні все буде гаразд, – заспокоїла Ніна хлопця, зосередивши на ньому увагу. – Вона винахідлива і знає, як залягти на дно. До того ж ми повернемося завтра ще до полудня. – Адрік не відповів, і дівчина додала: – Тобі не додасть балів надмірне піклування.

Хлопцева вкрита ластовинням шкіра від морозу розпашілася, і тепер він скидався на похмурого, нарум’яненого перед виставою актора.

– Вона солдат і моя підлегла. Я ніколи не перетну цієї межі.

– Коли ця місія закінчиться, вона більше не буде твоєю підлеглою, Адріку; і навіть сліпому видно, що ти їй подобаєшся.

– Серйозно?

На новину він відреагував понуро, проте Ніну це не надурило. Вона поправила лямки наплічника.

– На мій велетенський подив.

– Тобі я теж подобаюся, Зенік. Напевно, завдяки моєму життєрадісному світогляду.

– Адріку, якщо обирати, чиїх наказів слухатися, твоїх чи Назяленскі, ти переможеш за будь-яких обставин.

Його подих зібрався в холодному повітрі хмаркою.

– Колись я по вуха закохався в неї.

– Хіба ж це оминуло когось із нас? Навіть коли рубає тебе навпіл кількома ідеально виваженими словами, ти думаєш лише про те, який чудовий вона має вигляд.

– Вражає, – замріяно озвався Адрік. – Якось я бачив, як студент підпалив собі волосся, задивившись на Зою. А вона й оком у його бік не змигнула.

Ніна пихато глипнула на хлопця і, ретельно наслідуючи Зоїну зверхню інтонацію, повільно мовила:

– Вилийте хтось відро води на цього недоумка, поки він не спалив до пня наш Палац.

Адрік здригнувся.

– Це звучало аж занадто схоже. – Опинившись на роздоріжжі, він звірився з мапою. – Просто дивитися на Зою було приємно, – погодився, ведучи їх далі на захід, – але було й ще дещо. Вона єдина ставилася до мене так само, коли я втратив руку.

– Так само жахливо?

– Та вона була сама зневага. Проте її обрáзи зносити було легше, ніж нескінченну метушню Наді.

– Сестри завжди так роблять. Коли ми повернулися зі Зморшки, ти теж поводився, як квочка.

Щиро кажучи, вони обоє тоді були дітьми. Ніна ще вчилася в школі для гришників, коли їх усіх евакуювали до притулку в Керамзині. Однак Адрік випросив, щоб йому дозволили поїхати разом із сестрою й воювати пліч-о-пліч із Заклинателькою сонця. Коли Дарклінґ захопив Ніну та інших школярів у заручники, хлопця там не було.

– Я не про вас непокоївся, – заперечив Адрік. – Уявляєш, як мене мучило б сумління, якби ви всі загинули і тільки я закінчив школу?

Ніна змусила себе засміятися, але хто знався на муках сумління краще за неї? Дівчина часто дивувалася, як змогла пережити все це: ув’язнення дрюскелле, кораблетрощу, божевільні викрадення, що їх вигадав Каз Бреккер, і важке випробування парем. Вона єдина з гришників одужала після наркотику. Чому так сталося? Може, це був якийсь особливий сорт юрди парем? Чи їй хотілося вижити, аби дошкулити Ярлу Брумові та його мисливцям за відьмами? Щасливий випадок, удача, доля. Дівчина не знала, як це назвати. Іноді їй здавалося, що в цьому світі її втримав силою власної волі Матаяс.