– Мені більше до вподоби щирий вірянин, аніж хтось на кшталт Аппарата, – додала Женя.

– Як ти можеш таке казати? – здивувалася Зоя. – Він обожнює тирана, вбивцю, чоловіка, який тебе катував.

Женя зітхнула.

– Хіба ми можемо звинувачувати хлопця через те, що його приваблює Дарклінґова сила? Вона приваблювала кожного з нас.

– Тоді ми ще не знали, хто він такий.

– Хіба? – Женя поправила пов’язку на оці. – Юрій – наляканий хлопчисько, котрий шукає щось величніше за себе самого, щоб життя набуло сенсу. По всій Равці живуть такі, як він.

– Це мене і лякає.

Толя сів поряд із сестрою, і Ніколаї помітив, як вони перезирнулися. Зараз був невдалий час для таємниць.

– Що сталося?

Хлопець знизав величезними плечима.

– Можливо, у Юрієвих оповідках щось є. Члени Духовної варти не завжди були Аппаратовими посіпаками. Це були священні воїни, котрі так само щиро служили короні. В юності мені понад усе хотілося приєднатися до них.

– І що тебе зупинило? – поцікавився король. Хлопцеве зізнання не надто його здивувало.

Толя з Тамар виховувалися в церкві, і Ніколаї чудово розумів, що, якби Аліна Старкова не благословила його сходження на трон, близнюки не погодилися б стати його вартовими.

– Вони не прийняли б мене, – пояснила Тамар. – Жінок не беруть до лав Духовної варти.

Толя кивнув.

– Я запитав себе, що це за священний орден такий, де шукають воїнів, але відмовляються від такого бійця, як Тамар?

Дівчина поклала руки на сокири.

– У Святих були на нас інші плани.

– Ой, – відповів Ніколаї, – а що ж Святі планують для нас тепер? Зоє, коли я вирвався з маєтку герцога Радімова в Івці, де ти мене знайшла?

– На гусячій фермі, дорогою до Варени.

Ніколаї торкнувся пальцем мапи.

– Північно-східний шлях. Однак, тікаючи з Палацу, я щоразу прямував на північний захід. І щоразу рухався тим самим маршрутом, лише просувався трохи далі. А що, як створіння в мене всередині намагається дістатися того місця у Зморшці? А що, як воно так само мріє спекатися від мене, як я від нього?

– А що, як усі ці так звані дива заплановані, щоб витягнути тебе з Палацу? – припустила Зоя.

– До Зморшки? Навіщо?

Дівчина сплеснула руками.

– Не знаю.

– «Дива» розпочалися, коли в мене всередині прокинувся демон. Можливо, це пов’язано з Дарклінґовою силою, а може, Юрій просто торочив нісенітниці, проте точки на мапі справді складаються у візерунок. Щось відбувається, і це пов’язано з тим місцем у Тіньовій Зморшці.

– Покидати Палац небезпечно… – узялася сперечатися Зоя.

– Безпечних місць немає. Їх більше не залишилося. – Король власноруч довів це минулої ночі. – Женя приготує мені міцніше зілля. Давід викує товстіші кайдани. Я збираюся на прощу.

– До якогось таємничого тернового лісу? – перепитала Зоя. – Навіть якщо він колись існував, Зморшка знищила все на своєму шляху. Там більше нічого не залишилось.

Толя видав якусь довжелезну тираду, з якої Ніколаї розібрав лише кілька слів. А тоді хлопець продовжив равканською:

– Втрачена віра – це коріння дерев у загубленому лісі, що чекають, коли знову зацвітуть.

Зоя примружилася.

– Ми домовлялися не читати віршів на нарадах.

– Це з равканської літургії, – заперечив Толя. – Уривок із «Книги Альоші», і ти знала б про це, якби ходила до церкви.

– Просто дивина, як мені вдалося стільки прожити без цього знання.

– Толю, – урвав суперечку Ніколаї. – Я хочу, щоб ти знайшов усі можливі тексти, де розповідається про обізбаю. Не хочу покладатися щодо цього лише на одного вченого, Юрія.

– Але я не вчений, – заперечив хлопець.

– Можливо, був у попередньому житті, – кинув Ніколаї.

– Що ти маєш на увазі, коли кажеш «покладатися на одного вченого»? – перепитала Зоя. – Невже ти збираєшся подорожувати з ченцем?

Женя посовалася на своєму місці.

– Тоді скидатиметься, наче ти підтримуєш культ Беззоряного. Мені не подобається такий сигнал.

– Ми як слід замаскуємо Юрія, до того ж я не збираюся вирушати прямісінько до Зморшки, – заспокоїв їх Ніколаї. – Можливо, нам удасться дізнатися щось в інших місцях, де траплялися дива; а ще мандри країною допоможуть мені поспілкуватися з підданими, перш ніж я оберу собі наречену. На обох кордонах збираються ворожі армії, нові самозванці ростуть як із води, проголошуючи свої права на трон Ланцових. У нас порожня скарбниця й союзників кіт наплакав. Я не можу дозволити собі втратити підтримку пересічних людей. Незабаром вона нам знадобиться.

– А що, як із цього нічого не вийде? – запитала Женя. – Що, як Дарклінґ прокляв тебе і знайти відповіді не вдасться?

Зоя поклала долоні на стіл, випроставши пальці.

– А що, як Юрій дізнається правду про чудовисько?

– Тоді молитимемося, щоб мені вдалося змусити його мовчати і зберігати цю таємницю, поки майбутнє Равки не убезпечиться. Навіть без спадкоємця існує спосіб зберегти трон і зробити країну незламною.

– І що це за спосіб такий? – не зрозуміла Зоя.

– Ти впевнена, що не хочеш довіритися мені, Зоє? Це надзвичайно збудливо. – Ніколаї спало дещо на думку ще минулого тижня, коли вони повернулися від графа Кіріґіна й зустріли Трухіна та Ісаака.

Зоя стиснула губи.

– Мені все це не подобається. Занадто висока ймовірність, що все закінчиться катастрофою.

Ніколаї це знав. Їм бракувало часу, а подорож до Зморшки відгонила розпачем. Неможливо було заперечувати страх, який охопив його, сумніви, що оселилися в серці. А що, як його розум відмовить, а разом із ним і воля? Що, як він накинеться на когось зі своїх друзів і нікому не вдасться його зупинити? Якої шкоди він здатний заподіяти тим, кого любить? Чи й цілому світові?

Ніколаї визнавав свої страхи, та не збирався піддаватися їм. Він не віддасть так просто перемогу чудовиську.

Король повернувся до людей, які зібралися навколо нього, – до радників, солдатів, до своєї родини. Ніколаї необхідно було, щоб вони повірили – якщо не Юрієвим казочкам, то йому самому, людині, якою він був до зустрічі з Дарклінґом і війни. Хлопець обсмикнув вилоги оксамитового пальта й підморгнув друзям.

– Те, що не може піти не так, не викликає в мене захвату.

Хлопець відчув, як чудовисько всередині відсахнулося. Дія. Рішучість. У такі миті Ніколаї майже почувався собою колишнім. Якщо ця штука посягає на його душу, він дасть їй добрячого відкоша; і битва ця розпочнеться просто тут і зараз: король відмовляється віддавати жахові, що намагається затягнути його до темряви, хоча б часточку своєї душі. Він робитиме те, що робив завжди: рухатиметься вперед і молитиметься, щоб надія на порятунок, наче коріння тернового лісу, ховалася подалі від людських очей. 

Коли Ніна звелася на ноги, уже сутеніло. Небо стало не багряним, а сірим, схожим на старий забій глибоко під шкірою, а повітря залишало на щоках вологу. Ледь відчутний вітер наносив сніг.

Утім ледь помітним він залишався недовго. Ніна ще ніколи не бачила, щоб буря здіймалася так рвучко. Налетів буревій, завірюха закрутила білий сніг, затуляючи собою цілий світ. Ґрузебуря. Навіть Равканці мали ім’я для цього вітру. Бузувір. Не через те, що вітер приносив із собою холод, а через те, що він осліплював тебе, як бандит у нечесній бійці.

Дівчина розривалася між спробами йти на звук річки, щоб повернутися до табору, та страхом, що зіб’ється зі шляху серед хуртовини та впаде у воду.

Вона чеберяла вперед, намагаючись розгледіти щось у білому тумані. Їй раптом здалося, наче вона чує Адріків голос, що гукає її, бачить жовтогарячий прапор, який вони здійняли над наметом, але наступної миті все зникло.

«Дурепа, дурепа, дурепа». Вона не створена для таких місць. Ніна не переживе ночі без прихистку в таку негоду. Але вибору не було, доведеться йти далі.

А тоді немов трапилося диво: вітер ущух, снігова завіса розійшлася, і дівчина побачила вдалині темні обриси. «Табір».