– Як би я керувала? – зачудувалася принцеса, підносячи келих до вуст.

– Ви достоту замислювалися про це.

– Для мене такі думки небезпечні. – Егрі похитала головою, зблиснувши смарагдами у волоссі. – Те, про що я фантазую, те, на що сподіваюся, – це не гідні королеви думки.

– Але гідні принцеси.

Егрі всміхнулася.

– Радше наївного дівчиська. Я мрію про завершення війни. Аби прості люди могли обирати своє майбутнє. Про світ, де родини не розриватимуться на шматки через злидні… чи обов’язки. Мабуть, мої балачки здаються вам дурнуватими.

– Анітрохи, – заспокоїв її Ісаак. – Хто мріятиме замість нас?

Дівчина кивнула, та її усмішка здавалася сумною.

– Хто мріятиме замість нас?

Подали останню страву. Незабаром по них прийдуть вартові. Ісаак збагнув, що, попри всі переживання, сумує, що вечір так швидко завершився.

– Після балу наприкінці тижня ви одразу повернетеся додому? – запитав він.

– Так. – Схоже йому не привиділося, що в її очах промайнув смуток.

– Зустрінемося в оранжереї під час балу, – бовкнув Ісаак, не встигнувши прикусити язика. – Інакше нам ніколи не випаде нагода побути хоч мить наодинці.

Хлопця приголомшили власні слова. А ще більше приголомшило те, що принцеса погодилась.

Вони чекали під низьким сірим небом. Можливо, світало. А може, сутеніло. Магія завжди коїться в такому межичассі. Священні підсилювачі Морозова з’являлися в сутінках. Олень. Морський батіг. Жар-птиця. Напевно, і Святі такі самі.

Ніколаї стояв серед пісків поміж Зоєю і Юрієм, трохи вище від тієї місцини, де колись змінили свої подоби войовничі священники, де Дарклінґ розірвав світ навпіл, створивши Зморшку, і де через багато років безславно загинув. Якщо в цьому місці жила якась сила, королю залишалося лише сподіватися, що вона буде привітною до нього й допоможе знищити рештки Дарклінґового прокляття.

Єлизаветина сукня з троянд розцвіла криваво-червоним, високий комір із цвіту та пуп’янків обрамляв обличчя, а у волоссі гули бджоли. Григорієве кремезне тіло згорталося й розгорталося мінливим оберемком кінцівок. Ніколаї замислився, яку форму обере Святий для свого короткого смертного життя.

Юріса ніде не було видно.

– Дракон не завдав собі клопоту приєднатися до нас? – прошепотів Зої хлопець.

– Він мріє про це більше за решту, – відповіла вона і глипнула на чорну кам’яну вежу вдалині. – Не сумніваюся, що Юріс спостерігає за нами.

Єлизавета кивнула їм, задзижчавши й зацокотівши комахами.

– Ти готовий, мій королю? – запитала вона Ніколаї. – Нам не можна припускати думок про ймовірну невдачу.

– Шкода, – пробурмотів Ніколаї. – Мої невдачі зазвичай надзвичайно захопливі. – А потім додав на повен голос: – Я готовий.

Юрій стояв поряд із Зоєю й тремтів усім тілом від напруження чи завзяття. У тремких руках чернець тримав сторінки тексту, які не припиняв перекладати з Толиною допомогою. Єлизавета наполягала, щоб хлопець залишився з королем і читав уголос опис обряду.

– Невже це так необхідно? – закортіло дізнатися Зої.

– Ці слова священні, – пояснила Свята. – Їх слід промовляти в первозданному вигляді. Тож Юрієві сьогодні теж випала роль.

Тепер чернець притиснув сторінки до грудей. Очі за скельцями окулярів здавалися виряченими й нажаханими.

– Мені здається… мені здається, я не знаю, про що молитися.

Ніколаї підбадьорливо стиснув хлопцеве плече.

– Тоді молися за Равку.

Хлопець кивнув.

– Ви хороша людина. Попри свою віру в Беззоряного Святого, в це я теж можу вірити.

– Дякую, – відповів Ніколаї. Він не хотів засмучувати Юрія. Виживе він сьогодні чи загине, Дарклінґові ніколи не стати Святим. Доведеться вигадати щось інше, щоб заспокоїти ченця. Він просто хлопчик, який шукає сенсу, і король його чудово розумів. Він обернувся до Зої.

– Указ у тебе? Якщо чудовисько схопить мене…

– Я знаю, що робити.

– Необов’язково із таким захватом говорити про це.

На його подив, Зоя стиснула йому руку.

– Повертайся, – сказала вона. – Пообіцяй, що повернешся до нас.

Знаючи, що найімовірніше загине, Ніколаї дозволив собі на мить торкнутися долонею її надзвичайного обличчя. Зоїна шкіра здавалася під пальцями прохолодною.

– Звичайно, я повернуся, – запевнив хлопець. – Я не дозволю комусь іншому співати дифірамби на мою честь.

Її вуста скривилися в усмішці.

– Ти вже написав промову?

– І вона вийшла чудова. Ти здивуєшся, скільки існує синонімів до слова «вродливий».

Зоя заплющила очі. Повернула обличчя, притискаючись щокою до його долоні.

– Ніколаї…

Єлизаветині бджоли загули голосніше.

– Уже час, – беззаперечно повідомила свята, підіймаючи руки. – Ніколаї Ланцов, приготуйся.

Зоя відпустила хлопцеву руку й відійшла убік. Йому розпачливо закортіло стиснути її в обіймах і розпитати, що саме вона хотіла сказати.

«Це не прощання», – переконував він себе. Однак скидалося саме на те.

Сіре небо розітнув грім. За мить Ніколаї збагнув, що гуркіт пролунав не згори, а знизу. Земля затремтіла, і звідкись із глибини долинуло гупання, схоже на цокіт копит. Звук дедалі гучнішав, наближаючись, і від нього здригалися піски. Єлизавета скривилася, на чолі заблищали крапельки поту. З вуст злетів крик, і терновий ліс протнув пісок. Вигинаючись і сплітаючись, стебла оточили Ніколаї та Зою. Підлісок виростав навколо, наче хтось ткав його на невидимій прядці. Юрій став щось виспівувати.

– Невже вас ніколи не зачудовувала сила лісів? – запитала Єлизавета; колючі стебла здіймалися вище, і обличчя Святої світилося радістю. – Магія, що обросла стількома історіями? Укол шпичака? Чари, що ховаються в одній-єдиній троянді? Ці дерева найстаріші у світі, вони з’явилися в мить первісного творення, задовго до людей, тварин і всього іншого. Вони такі ж древні, як зірки, і вони належать мені.

Здавалося, наче з гілля тернових дерев крапає золото, збираючись у калюжки серед коріння й поспішаючи лиховісними струмками до Зої. Живиця збиралася навколо неї в кулю, заклякаючи та перетворюючись на бурштин. Ніколаї бачив, як дівчина притиснула долоні до стінок кулі, коли рідина вже підіймалася над щиколотками. Гілля навколо них із тріском терлося, сплітаючись докупи, а уривчасті склади давньоравканської мови в унісон підспівували цим звукам.

«Врятуй її». Потяг завжди був однаковий, чомусь саме цього хотілося і йому, і тій штуці всередині. Можливо, через те що Дарклінґ колись цінував Зою і тренував її силу. Проте Ніколаї знав, що цього разу викликати потвору вдасться геть без зусиль. Вона вже чекала, мало не зриваючись із ланцюга і вищиряючи зуби.

– Змахни мечем, мій королю! – крикнула Єлизавета.

Він вихопив із піхов, припнутих до стегна, свою шаблю й відчув, як здіймається всередині чудовисько. «Пам’ятай, хто ти такий». Шкіру на пальцях протнули пазури, і хлопець заревів, коли на спині з’явилися крила.

Його накрило запаморочливою хвилею демонічного голоду, бажанням роздерти плоть і нажертися, хвилею не знаної досі сили. Перш ніж піддатися і втратити глузд, Ніколаї змахнув шаблею біля найближчої гілки, відрубавши від неї шип. Завдовжки той був майже такий самий, як лезо в руках. Король заховав шаблю до піхов і стиснув шип пазуристими пальцями. Невже він справді це зробить? Невже простромить цією штукою власне серце? Обидва їхніх серця. Він уб’є потвору. І звільниться сам.

Ніколаї почув, як чудовисько заверещало, немов збагнувши його наміри.

«Лише одному з нас судилося вижити, – заприсягнувся він. – Настав час зустрітися з королівською волею».

«Про якого короля балачка? – гуркнув усередині нього темний голос. – Ти просто байстрюк, із яким я прийшов покінчити».

Невже це його рука занесла тернове вістря? А може, це чудовисько прицілилося шипом у серце?

«Ніколаї Нікчемний, – не вгавав голос. – Брехун. Шахрай. Спадкоємець-безбатченко. Самозванець, який посягнув на трон. Я бачу тебе як облупленого».