– Це не відповідь.

– Обряд… ризикований, – зізналася Свята. – Ми можемо підготувати тебе до ритуалу, але не можемо обіцяти, що ти залишишся неушкодженим.

– Та й узагалі живим, – додав Юріс.

Єлизавета зітхнула.

– Обов’язково описувати найпохмуріші варіанти?

– Краще, якщо вони знатимуть усе наперед.

Ніколаї посовався на кам’яному стільці, який зробили, не замислюючись про зручність.

– А що станеться після того, як ви настромите мене на рожен і підсмажите, а я переможу своїх демонів?

– Ми викоренимо Дарлінґову силу раз і назавжди. Кордони Неморя падуть. До Зморшки повернеться життя, а ми звільнимося.

– І як скористаєтеся свободою? – поцікавилася Зоя. Це було доречне запитання. Вона оплакувала свій підсилювач, та однаково завжди залишалася генералом. Можливо, Ніколаї так розпачливо мріяв про зцілення, що не міг мислити як король. А от силу, яку їм довелося побачити, напевно, слід стримувати.

– А ти цього не знаєш, відьмочко? – озвався запитанням на запитання Юріс. – Могутня сила завжди має свою ціну.

Єлизавета коротко кивнула.

– Попрощавшись зі Зморшкою, ми знову станемо смертними.

– Смертними? – перепитала дівчина.

– Відмовцями, як ти їх називаєш. Ми більше не володітимемо гришинською силою. Станемо звичайними людьми, котрі проживуть коротеньке життя й назавжди помруть.

Зоя примружилася.

– І чому ж ви готові відмовитися від такої сили?

– Не думай, що цей вибір був для нас легким, – відповіла Єлизавета з гіркотою в голосі. – Ми сперечалися про це сотнями років. Але далі так тривати не може. І за звільнення з цього животіння всесвіт назначив свою ціну.

– Однієї вічності нам вистачить, – погодився Юріс. – Мені хочеться ще раз пройтися землею. Повернутися на рідні береги. Можливо, знову закохатися. Я хочу поплавати в морі й поніжитись на сонечку. Хочу постарішати, померти й опинитися у засвітах, де ще не бував.

– Ти мусиш зрозуміти, – звернувся до короля Григорій. – Ми ризикуємо не лише твоїм життям, а й твоєю країною. Якщо зазнаємо невдачі, якщо ти не переживеш обряду, матерія світу може знову порватися і це проклятуще місце вийде з берегів.

– Утім, статися це може незалежно від обряду, – нагадала Єлизавета. – Усе навколо пов’язано зі створенням у серці світу. Сила всередині тебе зростає, і неможливо передбачити, яку ланцюгову реакцію вона спричинить.

– Ви захочете порадитися, – із розумінням озвався Григорій. – Але ухвалити рішення доведеться швидко. Мєрзость непередбачувана, а чудовисько в тобі щодня міцнішає.

– Нам не потрібно радитися, – оголосив Ніколаї. Вони свої відповіді дістали, а часу бракувало. – Коли розпочнемо?

Тієї ночі Ніна не спала, прислухаючись, як глибшає й стає спокійним дихання Леоні. Сон накочував хвилями, але вона заплітала в темряві волосся й чекала, сподіваючись, що крізь вузьке віконечко над ліжком до неї долинуть звуки. Так і сталося: щойно вибило північ, дівчина почула приглушені голоси: хтось завантажував бричку. Ніна звелася навшпиньки й побачила освітлену ліхтарями пральню і Джерельниць, які носили щось схоже на одяг, загорнутий у папір і перев’язаний шворками.

Вона поспіхом кинулася до монастирської їдальні; це місце жило за суворим розкладом, тож Ханна могла розраховувати, що о певній порі там нікого не буде. Якщо нещасна послушниця шукала безпечну місцину, де можна було б заховати одяг, неодмінно опинилася б тут. Ніна опустилася на коліна й порачкувала вздовж коридору, ледь чутно постукуючи кісточками по кахлях. Вона вже майже втратила надію, аж раптом один удар пролунав порожнистим «гуп». Порожнина!

Підчепивши кахлю пальцями, дівчина потягнула її вгору. Черевики, військові штани, два кашкети, пояс із кобурою та – дякувати Святим – довгий блакитний сарафан і біла блузка. Ніна витягнула їх із купи одягу, заколола розтріпані коси в корону і прослизнула до кухні, де після тривалих пошуків виявила під бляшанкою з борошном ключ. Поки вона відчинила двері й опинилася на вулиці, Джерельниці вже лаштувалися в дорогу й саме зачиняли дверцята бричок.

Ніна знала, куди вони рушили, тож не завдавала собі клопоту вибиратися на дорогу, а зрізала шлях через лісочок у напрямку старої фортеці. А ще вона знала, що поводиться легковажно. Їй слід було поділитися своїми планами з Адріком і Леоні. Слід було зачекати й ще трохи розвідати ситуацію. Але стан речей був такий: довго залишатися в Ґефвалле, не викликаючи підозр, їм не вдасться. Джерельницям щомиті можуть закрити вхід до фортеці. До того ж, якщо бути чесною із собою, Ніні необхідно було діяти. Вона мусила дізнатися, чому голоси привели її до цього місця і що саме сталося на пагорбі. Небіжчиці не розмовляли з Адріком чи Леоні. Вони зверталися до Ніни, і вона збиралася відповісти.

Прокладаючи собі шлях між дерев швидким кроком, Ніна орієнтувалася на віддалені вогні фабрики. Попри смуток і злість, із якими вона приїхала до Фієрди, дівчина визнавала, що подорожувати цією країною їй подобається. Їй до душі було спостерігати за щоденними справами фієрданців, нагадуючи собі, що це звичайні люди, а не чудовиська, що більшість із них мріє про заможне й мирне життя, смачну їжу й тепле ліжко на ніч. Та водночас дівчина не забувала про їхні забобони, що ці люди досі вірили, наче гришників слід спалювати на вогнищі. А про те, на що здатна фієрданська влада, про страждання, яких їй довелося зазнати в лабетах дрюскелле, про голод у корабельному трюмі, про жахіття камер у Льодовому Дворі, де ув’язнювали гришників, а Ярл Брум намагався перетворити таких, як вона, на зброю проти себе самих, Ніна ніколи не змогла б забути.

Вона опинилася біля скель, із яких видно було головний вхід, саме вчасно, щоб побачити, як під’їхала монастирська бричка й відчинилися ворота. Поспіхом кинулася вниз пагорбом, ковзаючи на підборах і мало не втрачаючи рівновагу. Тіло, яким наділила її Женя, досі здавалося чужим, а вправно скрадатися Ніна не вміла ніколи.

Рухаючись у затінку дерев, що росли обабіч дороги, вона побачила, як увійшла у двері остання Джерельниця з одягом у клунку. Тільки тоді наважилася вийти на дорогу й кинулася назирці, важко хекаючи.

– Перепрошую, – сказала Ніна. – Я відстала від решти.

– Це твої проблеми, – зверхньо кинув вартовий. – Знаєш, які ці двері важкі? Можеш почекати на своїх посестер на вулиці.

– Але… але… ви не розумієте… мені довелося… мені довелося справити потребу, – зі стражданням у голосі забурмотіла дівчина.

– Що справити?

– Мені приспіло… справити природну потребу. – Обличчя вартового вмить стало хворобливим. Нехай благословенні будуть фієрданці зі своїм неоковирним святенництвом. – Мені потрібно було помочитися. – Ніна помовчала. – У кущах.

– Це… мене не стосується, – пролопотів вартовий.

Дівчина видушила із себе сльози.

– Але я мушу пройти-и-и, – заревіла вона. – Бо вони розлютя-а-а-аться.

– Ой, заради Джела милосердного, припини плакати!

– Мені та-а-а-ак прикро, – шмигнула носом Ніна. – Я просто не хочу, щоб на мене знову нагри-и-и-имали.

– Заходь, заходь хутчіше! – здався вартовий, поспіхом відмикаючи засуви й відчиняючи двері, щоб пустити її всередину. – Тільки припини!

– Дякую вам, дякую, – забелькотіла Ніна, кланяючись і схлипуючи, аж поки двері за нею не зачинилися. Потім витерла носа й роззирнулася. На фабриці, уже закритій на ніч, панувала тиша. Дівчина знала, що десь тут чоловіки грають у карти або вкладаються спати. А інші залишаються на варті.

Ніна похапцем увійшла до арки, що вела до просторого цеху, напхом напханого велетенськими машинеріями, мовчки закляклими у водянистому місячному світлі, яке лилося крізь вікна. У сусідньому приміщенні стояли величезні баки, але здогадатися, що всередині, було неможливо. Дівчина торкнулася стінки одного з них. Досі тепла. Може, тут плавлять метал? Чи змішують фарби?

Відповідь чекала на неї в наступному приміщенні: довжелезні охайні ряди приземкуватих, за формою схожих на кулі циліндрів, завбільшки з гарбуз – це вишикувалися набої для танків. Невже тут справді просто-таки виготовляють боєприпаси? А отрута в річці – ядучі відходи виробництва? Чому ж тоді її немов блискавкою розітнуло від вовчого укусу? Щось тут не збігалося.