Від цієї новини запала мовчанка. Детектив м’яко сказала:

— Гаразд, от тепер у мене волосся на руках дибки стало.

— Тепер розумієте, чому я цього хочу? У ній все, від вигляду до групи крові, до дати народження… — Мора помовчала. — Вона — це я. Я хочу знати, звідки вона взялася. Хто взагалі ця жінка.

Довга пауза. Тоді Ріццолі заговорила:

— Дати відповідь на це питання може бути значно важче, ніж ми думали.

— Чому?

— Удень прийшов звіт про її кредитку. Виявилося, що рахунок на її «Мастеркард» відкрито всього півроку тому.

— І що?

— Водійські права видані чотири місяці тому. Номери на автомобілі — три місяці.

— А що з її помешканням? Її адреса в Брайтоні, так? Ви, певно, говорили з її сусідами.

— Учора пізно ввечері ми нарешті зв’язалися з її домовласницею. Вона каже, що здала житло Анні Джессоп три місяці тому. Впустила нас туди.

— І?

— Квартира порожня, док. Ані сліду меблів, ані пательні, ані зубної щітки. Хтось оплатив кабельне телебачення й телефон, але там нікого не було.

— А що сусіди?

— Ніколи її не бачили. Поміж собою кликали привидом.

— Має бути якась попередня адреса. Інший банківський рахунок…

— Ми шукали. Не знайшли жодних свідчень про цю жінку з більш ранньою датою.

— Що це значить?

— Це значить, — сказала Ріццолі, — що ще півроку тому Анни Джессоп не існувало.

Коли Ріццолі ввійшла до закладу Джей Пі Дойла, біля барної стійки були виключно знайомі обличчя: переважно копи, які за пивом та горішками обмінювалися байками про робочий день. Бар розташовувався біля поліційної підстанції Джамайка-Плейн і був, імовірно, чи не найбезпечнішим закладом у місті. Один хибний рух — і дюжина копів налетить на тебе, як в американському футболі. Детектив знала цих людей, а вони знали її і розступалися, пропускаючи вперед вагітну. Шкандибаючи поміж них животом уперед, немов корабель, вона помітила кілька широких посмішок.

— Боже, Ріццолі, — гукнув хтось до неї. — Та ти погладшала чи що?

— Так, — засміялася вона. — Але на відміну від тебе до серпня вже знов буду худа.

Вона нарешті дійшла до детективів Ванна та Данліві, які чекали на неї біля стійки. Цю пару всі називали Сем та Фродо. Огрядний гобіт і худий так давно буди напарниками, що поводилися радше, як одружена пара, та й часу один на одного витрачали, певно, більше, ніж на власних дружин. Ріццолі нечасто бачила їх нарізно і для себе вирішила, що недалеко вже той час, коли вони почнуть вбиратися в подібний одяг.

Детективи всміхнулися їй, вітаючись, підняли ідентичні пінти «Ґіннесса».

— Привіт, Ріццолі, — сказав Ванн.

— …ти запізнилася, — сказав Данліві.

— Ми вже по другій п’ємо…

— … не хочеш?

Господи, вони навіть речення один за одним закінчують.

— Тут надто шумно, — сказала вона. — Ходімо до іншого залу.

Вони попрямували до обіднього залу, до столика під ірландським прапором, де вона зазвичай сиділа. Данліві та Ванн затишно вмостилися пліч-о-пліч навпроти Ріццолі. Вона згадала свого напарника, Баррі Фроста: хороший хлопець, навіть чудовий, але в них немає абсолютно нічого спільного. Наприкінці дня вона йшла своєю дорогою, Фрост — своєю. Вони подобалися одне одному, але більшої близькості їй не хотілося. Точно вже не такої, як у цих двох.

— То що, маєш собі жертву «чорного пазура», — мовив Данліві.

— Учора ввечері, у Бруклайні, — відповіла Джейн. — Перший «пазур» після вашої справи. Коли це було, два роки тому?

— Десь так.

— Закрили?

Данліві реготнув.

— Забили всі цвяхи на труні.

— Хто стріляв?

— Хлопець на ім’я Антонін Леонов. Український іммігрант, дрібний пішак, який хотів у вищу лігу. Російська мафія дістала б його, якби ми перші не заарештували.

— Той ще телепень, — пирхнув Ванн. — І не знав, що ми за ним стежимо.

— А чого стежили? — запитала Джейн.

— Отримали наведення, що він чекає на посилку з Таджикистану, — відповів Данліві. — Героїн. Велика партія. Сиділи в нього на хвості майже тиждень, і він жодного разу нас не помітив. То ми поїхали за ним до будинку його партнера Василія Тітова. Тітов, певно, розізлив Леонова, чи ще щось. Ми бачили, як Леонов зайшов до будинку Тітова, тоді почули постріли, і Леонов вийшов сам.

— А ми на нього вже чекали, — додав Ванн. — Я ж сказав — телепень.

Данліві переможно підняв свій «Ґіннесс».

— Відкрили й закрили. Злочинця взято зі зброєю, ми були свідками. Не знаю, чого він узагалі намагався довести, що невинуватий. Присяжним знадобилося менше години, щоб винести вердикт.

— Він не казав, звідки в нього «чорні пазурі»?

— Жартуєш? — озвався Ванн. — Він нічого нам не сказав. Майже не говорив англійською, але слово «Міранда[6]» чітко знав.

— Команда обшукала його будинок та бізнес, — продовжив Данліві. — Знайшли на складі вісім ящиків «чорних пазурів», уявляєш? Не знаю, звідки вони в нього, але запас неабиякий. — Він знизав плечима. — От і все про Леонова. Не знаю, як він пов’язаний із твоєю стріляниною.

— За п’ять років тут стріляли «чорними пазурами» всього лиш двічі, — сказала Ріццолі. — У вашій справі і в моїй.

— Ну, певно, на чорному ринку їх ще трохи лишилося. Чорт забирай, та на eBay[7] подивися. Я знаю тільки, що ми Леонова взяли — і добре. — Данліві одним ковтком допив свою пінту. — У тебе стрілець інший.

Джейн і сама вже дійшла цього висновку. Ворожнеча між двома дрібними російськими бандитами два роки тому, здавалося, ніяк не пов’язана з убивством Анни Джессоп. Куля «чорний пазур» не привела ні до чого.

— Можна взяти справу Леонова? — спитала вона. — Усе одно хочу її проглянути.

— Буде в тебе на столі завтра вдень.

— Дякую, хлопці.

Детектив вибралася з-за столу й незграбно підвелася на ноги.

— То коли тріснеш? — кивнув Ванн на її черево.

— Ще не скоро.

— Знаєш, а народ тут ставки робить. На стать дитини.

— Знущаєшся.

— Здається, уже сімдесят баксів на дівчинку, сорок баксів на хлопчика.

Ванн загиготів.

— І двадцять баксів ставлять на «інше».

Зайшовши до квартири, Ріццолі відчула, як маля штовхнуло її ногою. «Та заспокойся вже, малечо, — подумала вона. — Ти й так увесь день робиш із мене підвісну грушу, тепер ще й уночі будеш?». Вона не знала, чи в її животі хлопчик, чи дівчинка, чи справді інше. Знала лише, що це дитя дуже хоче народитися.

«Тільки припини пробивати собі шлях назовні, гаразд?»

Детектив жбурнула сумочку й ключі на кухонний стіл, скинула черевики біля дверей, повісила блейзер на стілець. Два дні тому її чоловік Гебріел поїхав до Монтани разом з командою ФБР розслідувати справу воєнізованих складів зброї. Тепер їхня квартира знову поверталась до того ж стану затишної анархії, який панував тут до їхнього одруження. До того, як Гебріел переїхав до неї і встановив якусь подобу дисципліни. Нехай колишній морпіх наводить порядки, розставляючи каструлі й пательні за розміром.

У спальні Джейн глянула на своє відображення в дзеркалі. Ледве впізнала себе — круглощока, з вигнутою спиною, черево кулею стирчить над легінсами для вагітних. «Коли я зникла? — подумала вона. — Чи я досі тут, схована десь у цьому спотвореному тілі?». Вона роздивлялася чуже відображення, згадуючи, яким пласким колись був її живіт. Її не тішило те, як надулося обличчя, як щоки розцвіли дитячим рум’янцем. Гебріел називав це сяйвом вагітності, намагаючись переконати дружину, що вона не схожа на лискучу самицю кита. «Та жінка — не я, — подумала вона. — Це не коп, який вибиває двері та арештовує злочинців».

Ріццолі впала на ліжко горілиць і розкинула руки на матраці, наче птаха в польоті. Простирадла зберігали запах Гебріела. «Мені тебе бракує». Не таким мав бути їхній шлюб. Дві кар’єри, двоє трудоголіків. Гебріел у дорозі, вона — сама в цій квартирі. Але ж детектив від початку знала, що буде непросто. Що буде чимало таких вечорів, коли його або ж її робота триматиме їх далеко одне від одного. Вона подумала, чи не зателефонувати йому знову, але вони вже двічі говорили зранку, а вона й так чималу частину своєї заробітної платні витрачала на телефон.