— Моро? — Раптом поряд із нею опинився Дальджіт; вона й не почула, як він підійшов. — У нас цікава проблема.

— Яка проблема?

— Ходіть подивіться на ту клубову кістку.

Мора поволі підвелася, тепер почуваючись упевненіше, у голові проясніло. Ковток води й хвилинка в затінку відкрили в неї друге дихання. Вони з Баллардом пішли слідом за Дальджітом до кістки, і вона побачила, що її колега вже розчистив ще шмат землі, відкривши інші тазові кістки.

— З цього боку я дістався до крижів, — мовив він. — Так що видно вихід із тазу і сідничний горб, отут.

Вона присіла біля нього. Нічого не говорила, тільки дивилася на кістку.

— То в чому проблема? — запитав Баллард.

— Треба відкопати решту, — мовила Мора й подивилася на Дальджіта. — Маєте ще одну лопатку?

Він передав їй інструмент; здавалося, у неї в руці знову ручка скальпеля. Раптом Мора опинилася у вирі роботи, з усіма її похмурими подробицями. Стоячи пліч-о-пліч на колінах, з лопатками в руках, вони з Дальджітом розгрібали кам’янисту землю. Кості були оповиті корінням дерев, яке приковувало їх до могили, і для того, щоб вивільнити таз, довелося розрізати плутанину коренів. Що глибше вони закопувалися, то швидше билося її серце. Шукачі скарбів могли копати заради золота, вона ж — заради таємниць. Заради відповідей, які може дати тільки могила. З кожною лопаткою землі, яку вони відгрібали вбік, таз ставав усе виднішим. Вони працювали, наче в лихоманці, занурюючись усе глибше.

Коли нарешті перед ними опинився повністю відкритий таз, обидва були надто ошелешені, аби щось сказати.

Мора підвелася й підійшла до черепа, що досі лежав на пластиковому простирадлі. Ставши на коліна, зняла рукавички й провела голими пальцями по очній ямці, відчула різкий вигин надочної дуги. Тоді перевернула череп, щоб оглянути потиличний виступ.

Щось не складалося.

Вона присіла, не встаючи з колін. У цій в’їдливій спеці її блузка просочилася потом. На прогалині тихо, чутно тільки дзижчання комах. З усіх боків височіли дерева, охороняючи це потайне місце. Дивлячись на непробивну зелену стіну, вона відчувала, що на неї теж звідти дивляться очі, наче сам ліс спостерігає за нею. Чекає на її наступний крок.

— Що таке, докторе Айлс?

Вона підняла очі на детектива Корсо.

— У нас проблема. Цей череп…

— Що з ним?

— Бачите ці важкі дуги над очними ямками? Гляньте сюди, на основу черепа. Якщо провести тут пальцем, відчуєте, що там є ґуля. Називається потиличним виступом.

— І що?

— До нього кріпляться потиличні зв’язки, які сполучають м’язи заднього боку шиї із черепом. Те, який помітний цей виступ, говорить про потужні м’язи цієї людини. Це майже напевно чоловічий череп.

— І в чому проблема?

— Знайдений таз належить жінці.

Корсо дивився на неї. Тоді розвернувся на доктора Сінгха.

— Я повністю згоден із доктором Айлс, — сказав Дальджіт.

— Але це значить…

— Що у нас тут рештки двох окремих людей, — сказала Мора. — Чоловіка та жінки.

Вона підвелася, зустріла погляд Корсо.

— Питання в тому, скільки ще людей тут поховано?

На мить Корсо здавався надто переляканим, щоб відповісти. Тоді він обернувся й повільно обвів поглядом просіку, наче бачив її вперше.

— Шефе Ґрешем, — мовив він. — Нам знадобляться волонтери. Багато. Копи, пожежники. Я викличу команду з Огасти, але її не вистачить. Не на наші потреби.

— Про скількох людей ідеться?

— Скільки буде потрібно, щоб розібратися з цією ділянкою. — Корсо дивився на дерева навколо них. — Ми прочешемо кожен квадратний дюйм цього місця. Просіки, лісу. Якщо тут поховано більше ніж двоє, я їх усіх знайду.

Джейн Ріццолі виросла в передмісті Ревере, яке від центру Бостона відділяє лише сам міст Тобін. Це був робочий район зі схожими на коробки будинками на маленьких ділянках, місце, де щороку четвертого липня на мангалах у задніх дворах сичали ковбаски, а на ґанках гордовито розвівалися американські прапори. Родина Ріццолі пережила і хороші часи, й погані, до яких зокрема входили ті кілька страшних місяців, коли Джейн було десять і батько втратив роботу. Вона була достатньо доросла, щоб відчути материн страх і ввібрати батьків злий відчай. Вони з братами знали, що це таке — жити на тонкій межі між комфортом та катастрофою, і хоча тепер у неї була цілком стабільна зарплатня, остаточно вгамувати шепіт дитячої непевності не вдавалося. Детектив завжди думала про себе як про дівчину з Ревере, яка виросла з мрією одного дня оселитися у великому будинку в заможнішому районі, де буде достатньо ванних кімнат, щоб не грюкати щоранку в двері, вимагаючи своєї черги в душі. У тому будинку обов’язково буде цегляний димохід, і подвійні вхідні двері, і латунний молоток на них. Дім, на який вона нині дивилася зі свого авто, мав усе це і навіть більше: латунний молоток, подвійні вхідні двері й не один, а два димоходи. Усе, про що вона мріяла.

Але це був найогидніший із будинків, які вона коли-небудь бачила.

Інші споруди на цій вулиці у Східному Дедгемі були саме такі, які очікуєш побачити в затишному районі для середнього класу: гаражі на два авто, охайні дворики перед будинком. Автомобілі останніх моделей на під’їзних доріжках. Нічого кричущого, нічого такого, що вимагало б: «Дивися сюди». Але цей дім… що ж, він не просто вимагав уваги. Він верещав, аби його помітили.

Скидалося, що Тару, плантацію зі «Звіяних вітром», підхопив торнадо й переніс на міську вулицю. Двору як такого не було, тільки смужки землі обабіч, такі вузькі, що між стіною та сусідським парканом заледве можна було б проштовхати газонокосарку. Білі колони стояли вартовими на ґанку, де цілком могла б сидіти зі своїм почтом Скарлетт О’Хара, дивлячись на дорожній рух по Спраґ-стрит. Це видовище змусило Джейн згадати Джонні Сільву зі старого району і те, як свою першу зарплатню він викинув на вишнево-червоний «Корвет». «Намагається вдати, що він не невдаха», — так сказав тоді її батько. «Малий ще не дійшов до того, аби виїхати з батьківського підвалу, а вже купує собі спортивне авто. Найбільші невдахи купують найбільші автівки».

«Або ж будують собі найбільші будинки в районі», — подумала Ріццолі, дивлячись на «Тару» на Спраґ-стрит.

Вона вивільнила свій живіт із-за керма. Піднімаючись сходами, відчула, як малеча танцює степ на сечовому міхурі. Подумала: усе по черзі. Спочатку треба попросити показати їй убиральню. Дверний дзвінок не дзвонив, він бомкнув, наче дзвін собору, що збирає вірян до молитви.

Їй відчинила білявка, яка наче помешканням помилилася: не Скарлетт О’Хара, а класична волоока ціпочка — пишне волосся, великі груди, тіло запхане в рожевий спандекс спортивного костюма. Обличчя неприродно спокійне, — напевно, ботокс.

— Я детектив Ріццолі, приїхала до Теренса Ван Ґейтса. Я йому телефонувала.

— О, так, Террі на вас чекає.

Голос дівчачий — високий, солодкий. У невеликих дозах це нічого, але за годину має здаватися, наче хтось нігтями по дошці шкрябає.

Ріццолі ступила до фойє, де негайно натрапила на велетенську картину на стіні. На ній була зображена ціпочка в зеленій вечірній сукні поряд із гігантською вазою з орхідеями. У цьому будинку все здавалося завеликим. Картини, стелі, груди.

— У його офісі зараз іде ремонт, так що він сьогодні працює з дому. Далі коридором і праворуч.

— Перепрошую… не знаю, як вас звати.

— Бонні.

Бонні, авжеж. Дуже підхоже ім’я.

— Тобто… місіс Ван Ґейтс? — перепитала Ріццолі.

— Ага.

Статусна дружина. Ван Ґейтсові має бути років сімдесят.

— Можна скористатися вбиральнею? Я туди зараз бігаю чи не щодесять хвилин.

Схоже, Бонні вперше помітила, що Ріццолі вагітна.

— О, дорогенька! Авжеж, припудрити носика можна ось тут.

Детектив ще ніколи не бачила вбиральні, фарбованої в рожевий, наче цукрова вата, колір. Унітаз стояв на підвищенні, наче трон, і на стіні поруч із ним розмістився телефон. Наче хтось волів би займатися справами, роблячи свої, гм, справи. Вона помила руки в рожевій мармуровій раковині рожевим милом, витерла рожевим рушником і втекла звідси.