Ріццолі кинула на неї пильний погляд, тоді відвернулася до дороги.

— Я дам вам пораду. Знаю, ви питаєте себе, а до чого тут узагалі я. Повірте, я не просто так це кажу. Ця жінка, Амальтея Ленк, — людина, від якої вам варто триматися подалі. Не зустрічатися з нею, не говорити. Навіть не думати про неї. Вона небезпечна.

— Вона просто вигоріла шизофренічка.

— Я в цьому не впевнена.

Мора глянула на Ріццолі.

— Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

Ріццолі трохи помовчала, дивлячись на дорогу. Її думки були зайняті не дорожнім рухом — здавалося, вона зважує свою відповідь, міркує про те, як найкраще її сформулювати.

— Пам’ятаєте Воррена Гойта? — нарешті спитала детектив. Хоча вона й вимовила це ім’я начебто беземоційно, та її щелепа скам’яніла, а руки міцніше стиснули кермо.

«Воррен Гойт, — подумала Мора. — Хірург».

Так його охрестила поліція. Це прізвисько злочинець заслужив через ті безчинства, які чинив зі своїми жертвами. Його інструментами були скотч та скальпель; здобиччю — жінки, котрі спали в своїх ліжках, не знаючи про незваного гостя, що стояв у темряві поряд із ними, смакуючи насолоду від думки про перший надріз. Джейн Ріццолі була його останньою мішенню, його супротивницею в грі розуму, яку він не очікував програти.

Однак саме Ріццолі одним пострілом звалила його, пробила кулею хребта. Тепер усесвіт Воррена Гойта, прикутого до ліжка паралізованими й безпорадними кінцівками, скоротився до лікарняної палати, де йому лишилися хіба нечисленні втіхи розуму — того розуму, який лишався так само блискучим і небезпечним, як і раніше.

— Авжеж, пам’ятаю, — відповіла Мора.

Вона бачила наслідки його роботи, жахливі рани, яких скальпель завдав тілу однієї з його жертв.

— Я за ним стежила, — сказала Ріццолі. — Знаєте, просто аби переконатися, що чудовисько досі в клітці. Так, він досі там, у відділені травм спини. І протягом останніх восьми місяців щосереди, у пообідній час, до нього приходить відвідувач. Доктор Джойс О’Доннел.

Мора спохмурніла.

— Навіщо?

— Вона стверджує, що це — частина її дослідження жорстокої поведінки. Має теорію про те, що вбивці не відповідальні за свої дії. Начебто якась отримана в дитинстві гуля на голові робить їх схильними до насильства. Звісно ж, в адвокатів її номер на кнопці швидкого набору. Вона, певно, може розповісти, що Джеффрі Дамера[14] просто не так зрозуміли, а Джон Вейн Ґейсі[15] змалку забагато бився головою. Вона будь-кого захищатиме.

— Люди роблять те, за що їм платять.

— Навряд чи вона робить це заради грошей.

— А заради чого?

— Це для неї можливість наблизитися до тих, хто вбиває. Вона каже, що це все заради науки, заради досліджень. Так, Йозеф Менгеле[16] теж наукою займався. Це просто виправдання, спосіб надати тому, що вона робить, хоч якоїсь респектабельності.

— А що вона робить?

— О’Доннел шукає чогось захопливого. Її збуджують фантазії вбивці. Вона любить улазити йому в голову, роздивлятися там, бачити те, що бачить він. Розуміти, як це — бути чудовиськом.

— Вас послухати, так вона сама одна з них.

— Може, їй цього хотілося б. Я бачила листи, які вона писала Ґойтові у в’язницю. Спонукала його розповідати їй про свої вбивства в деталях. О, так, вона любить деталі.

— Багатьох людей цікавлять моторошні речі.

— Вона не просто цікавиться. Вона хоче знати, як це — розрізати шкіру й дивитися, як жертва стікає кров’ю. Як це — насолоджуватися своєю владою. Вона голодна до таких деталей так само, як упирі голодні до крові. — Ріццолі замовкла. Спантеличено засміялася. — Знаєте, я тут дещо зрозуміла. Саме так і є, вона — упир. Вони з Гойтом годуються одне одним. Він звіряє їй свої фантазії, вона каже йому, що плекати їх цілком нормально. Нормально заводитися від самої думки про те, як перерізаєш комусь горлянку.

— І тепер вона ходить до моєї матері.

— Так. — Ріццолі глянула на Мору. — Цікаво, якими фантазіями вони діляться.

Мора замислилася про злочини, в яких звинувачували Амальтею Ленк. Запитала себе, що відбувалося в її голові, коли вона забивала двох сестер з узбіччя. Чи тремтіла вона в передчутті цієї п’янкої ін’єкції влади?

— Те, що О’Доннел уважає Амальтею вартою візитів, уже про щось говорить, — сказала детектив.

— Про що це має говорити?

— О’Доннел не марнуватиме часу на простих убивць. Її не цікавить хлопець, який підстрелив касира в цілодобовій крамничці під час пограбування. Або чоловік, який так розізлився на дружину, що зіштовхнув її зі сходів. Ні, вона проводить час із тими покидьками, які вбивають, тому що це приносить їм насолоду. Тими, хто прокручує ніж у рані, бо насолоджується тим, як він дряпає об кістку. Вона проводить час із особливими злочинцями. З чудовиськами.

«Моя мати, — подумала Мора. — Невже вона теж чудовисько?»

Будинок Джойс О’Доннел стояв на Браттл-стрит у Кембриджі — велика біла споруда колоніального стилю серед інших вишуканих будинків. Кований паркан оточував дворик із досконалим газоном та вкритими корою клумбами, на яких слухняно квітнули троянди. Садок був дуже акуратний, ніякого безладу, і, йдучи вимощеною гранітом стежиною до вхідних дверей, Мора вже уявляла собі власницю будинку. Доглянута, охайно вбрана. У голові такий само порядок, як і в садку.

Жінка, яка відчинила їй двері, була саме такою, якою Мора її уявляла.

Доктор О’Доннел була попелястою білявкою з бездоганною блідою шкірою. Крій блакитної оксфордської сорочки, заправленої в білі слакси, підкреслював тонку талію. Вона дивилася на Мору без приязні — в її очах Мора радше побачила гострий блиск допитливості. Погляд науковиці, яка вивчає новий зразок.

— Докторе О’Доннел? Я Мора Айлс.

О’Доннел міцно потиснула їй руку.

— Заходьте.

Мора ввійшла до будинку, такого ж елегантного й холодного, як його господиня. Єдиними теплими акцентами в ньому були східні килими на темній тиковій підлозі. Хазяйка провела її від фойє до стриманої вітальні, де Мора ніяково опустилася на диван, оббитий білим шовком. О’Доннел сіла в крісло навпроти неї. На низькому столику рожевого дерева, що розділяв їх, лежали стос документів та цифровий диктофон. Хоча він був вимкнутий, його загрозливість тільки посилила відчуття незручності.

— Дякую, що погодилися зустрітися зі мною, — мовила Мора.

— Мені було цікаво, якою ж виявиться дочка Амальтеї. Я знаю про вас, докторе Айлс, утім, тільки те, що прочитала в газетах.

Вона відкинулася на спинку крісла — їй було цілком комфортно. Свій дім мав переваги. Це вона роздавала милості, Мора ж про них прохала.

— Мені нічого не відомо про вас особисто. Але я хотіла б дізнатися.

— Чому?

— Я добре знаю Амальтею. Не можу втриматися від цікавості…

— Чи схожа дочка на матір?

О’Доннел підняла елегантну брову.

— Це ви сказали, не я.

— Однак я саме тому вас цікавлю, чи не так?

— А яка причина вашої цікавості? Чому ви тут?

Мора перевела погляд на картину над каміном. Сучасне мистецтво, чорні й білі олійні смуги. Вона сказала:

— Я хочу знати, хто ця жінка насправді.

— Ви знаєте, хто вона. Просто не хочете в це вірити. І ваша сестра теж не хотіла.

Мора спохмурніла.

— Ви зустрічалися з Анною?

— Насправді я її ніколи не бачила. Але місяці чотири тому мені зателефонувала жінка, яка назвалася дочкою Амальтеї. Я саме збиралася на два тижні до Оклахоми на судовий процес, тож зустрітися з нею не мала змоги. Ми поговорили по телефону. Вона навідувалася до матері у Фремінґем, так і дізналася, що я лікую Амальтею. Хотіла знати про неї більше, про її дитинство, її родину.

— А вам усе це відомо?