Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно живу сама, ні до кого не прив’язана, — подумала вона, — що мені навіть не спало на думку, що у світі є люди, яким небайдуже, що може статися зі мною».

Луїз підвелася.

— Я дуже рада вас бачити, докторе Айлс. Хотіла вам це сказати.

— Луїз?

— Так?

— Я привезла вам дещо з Парижа. Знаю, це прозвучить непереконливо, але воно в моїй валізі. А валізу загубила авіакомпанія.

— О, — секретарка засміялася. — Ну, якщо це шоколад, моїм стегнам він точно ні до чого.

— Нічого калорійного, чесно. — Мора глянула на годинник на столі. — Доктор Брістол ще не прийшов?

— Щойно приїхав. Бачила його на стоянці.

— Не знаєш, коли в нього розтин?

— Який саме? Він має їх два.

— Вогнепальна рана. Учорашня жінка.

Луїз подивилася на неї довгим поглядом.

— Здається, ця аутопсія друга за розкладом.

— Про неї нічого більше не відомо?

— Не знаю. Краще спитайте доктора Брістола.

Хоча в її розкладі того дня аутопсій не було, о другій Мора рушила вниз і переодяглася в хірургічну форму. У жіночій роздягальні вона була сама, тому не поспішаючи зняла вуличний одяг, охайно склала блузу й слакси до шафки. Форменний одяг на голій шкірі здавався хрустким, наче свіжовипране простирадло, звична рутина заспокоювала: затягнути пояс штанів, сховати волосся під чепчик. Мора почувалася стриманою, захищеною цією свіжою бавовною і тією роллю, якої набувала в цьому однострої. Глянула в дзеркало, на своє відображення — спокійне, наче чуже, усі емоції приховані. Вийшла з роздягальні, пройшла коридором і увійшла до кімнати для аутопсії.

Ріццолі з Фростом у халатах та рукавичках уже стояли біля столу, Мора не бачила жертву за їхніми спинами. Доктор Брістол першим помітив Мору. Він стояв лицем до неї, умістивши огрядне черево в хірургічний халат розміру XL, і коли вона ввійшла до зали, він зустрів її погляд. Брови над маскою суворо зійшлися, й вона побачила в його очах запитання.

— Вирішила зайти глянути, — промовила Мора.

Ріццолі розвернулася, подивилася на неї. Вона теж супилася.

— Ви точно хочете бути тут?

— А вам не було б цікаво?

— Не впевнена, що я хотіла б це бачити. Зважаючи на все.

— Я просто подивлюся. Якщо ви не проти, Ейбе.

Брістол знизав плечима.

— Дідько, мені теж було б цікаво, — визнав він. — Приєднуйтеся.

Мора обійшла стіл, до Ейба, і від першого прямого погляду на тіло в роті стало сухо. У цій лабораторії вона бачила чимало жахів, дивилася на плоть на всіх етапах розкладання, на тіла, настільки пошкоджені вогнем чи травмами, що ці рештки важко було назвати людиною. Жінка, яка нині лежала на цьому столі, надзвичайно добре збереглася, як на її досвід. Кров змили, вхідний отвір кулі з лівого боку голови закривало темне волосся. Обличчя було непошкоджене, вигляд тіла псували тільки цілком нормальні трупні плями на шкірі. У паху та на шиї, де Йошима, асистент моргу, брав кров для аналізів, виднілися свіжі проколи, однак в іншому тіло лишилося недоторканим — скальпель Ейба ще не зробив жодного надрізу. Якби грудна клітка вже була розкрита, тіло стривожило б її значно менше. Розтяті тіла анонімні. Серця, легені, селезінки — це всього лиш органи, настільки позбавлені індивідуальності, що їх можна пересаджувати між тілами, як автомобільні запчастини. Але ця жінка досі була ціла, з приголомшливо впізнаваними рисами обличчя. Учора Мора бачила це тіло одягненим, у тіні, освітлене тільки променем «Меглайта» Ріццолі. Тепер на обличчя різко світили лампи для розтину, одяг зняли, відкриваючи оголений торс, і ця зовнішність була не просто знайомою.

«Господи, це ж моє обличчя, моє тіло на тому столі».

Тільки Мора знала, яка разюча насправді між ними схожість. Ніхто в цій кімнаті не бачив форми її голих грудей, вигину стегон. Вони знали тільки те, що вона їм показувала, — обличчя, волосся, і не могли знати, що її подібність до цього тіла настільки інтимна, що включає навіть рудуваті спалахи в лобковому волоссі.

Мора дивилася на кисті рук жінки, на довгі й витончені пальці, такі схожі на її власні. Руки піаністки. На пальцях уже були сліди чорнила. Рентген черепа та зубів теж уже зробили; зубна панорама вже лежала на лампі, два білих ряди зубів сяяли, як усмішка Чеширського кота. «Це такими будуть мої знімки? — запитала вона себе. — Чи ми настільки однакові, аж до зубної емалі?»

Власний голос здався їй неприродно спокійним, коли вона запитала:

— Ви ще нічого про неї не дізналися?

— Досі перевіряємо ім’я Анна Джессоп, — відповіла Ріццолі. — Поки маємо хіба що водійські права, видані штатом Массачусетс чотири місяці тому. Там написано, що їй сорок років. П’ять футів сім дюймів зросту, чорне волосся, зелені очі. Вага — сто двадцять фунтів.

Ріццолі оглянула тіло на столі.

— Я б сказала, що вона відповідає цьому опису.

«Як і я, — подумала Мора. — Мені сорок років, зріст — п’ять футів сім дюймів, вага — сто двадцять п’ять. Але яка жінка не прибреше про свою вагу на водійських правах?»

Вона без слів дивилася, як Ейб завершує огляд поверхні тіла. Час від часу він робив коротенькі нотатки на попередньо роздрукованій діаграмі з жіночим тілом. Куля ввійшла в ліву скроню. Трупні плями знизу тулуба та на стегнах. Шрам від апендектомії. Судмедексперт поклав свої записи й перейшов до ніг жертви — узяти вагінальні мазки. Поки вони з Йошимою розсували стегна мертвої жінки, аби відкрити промежину, Мора зосередилася на її животі. Дивилася на шрам від видалення апендикса — тоненьку білу лінію на шкірі кольору слонової кістки.

«У мене теж такий».

Узявши мазки, Ейб перейшов до таці з інструментами й підняв скальпель.

Дивитися на перший надріз було майже нестерпно. Мора піднесла руку до грудей, наче відчувала, як лезо розтинає її власну плоть. Поки Ейб робив Y-подібний розріз, вона подумала: «Це помилка. Не знаю, чи зможу на це дивитися». Але не зійшла з місця, заклякла, зачарована й нажахана, дивлячись, як він відділяє шкіру від грудної стінки, швидко знімає, наче білує дичину. Брістол працював, несвідомий її жаху, зосереджений тільки на розтині. Умілий патологоанатом може зробити просту аутопсію менше ніж за годину, тож на цьому етапі розтину він не марнував часу на без потреби акуратні розрізи. Мора завжди вважала Ейба приємним чоловіком, з його добрим апетитом до їжі, випивки й опери, але зараз його розбухлий живіт і бичача шия робили його подібним на товстого м’ясника, який крає м’ясо ножем.

Шкіра з грудної клітки була знята, груди сховалися під відгорнутими клаптями, відкриваючи ребра та м’язи. Йошима схилився над нею із секатором і взявся розрізати ребра. Мора смикалася від кожного клацання ножиць. «Як легко ламаються людські кістки, — подумала вона. — Ми думаємо, що серце захищає міцна клітка з ребер, але варто лиш натиснути, варто двом лезам зійтися — і вони, одне за одним, поступаються загартованій сталі. Ми зроблені з такого тендітного матеріалу».

Йошима розрізав останню кістку, Ейб розітнув останні хрящі та м’язи. Удвох вони підняли грудину, наче кришку зі скрині.

У відкритій грудній порожнині поблискували серце та легені. Морі одразу спало на думку: молоді органи. Але вона зрозуміла — ні, сорок років це вже не молодість, правда? Непросто було визнати, що у свої сорок вона вже прожила половину життя. Її, як і жінку на цьому столі, уже не можна вважати молодою.

Органи жінки на столі здавалися нормальними, не мали очевидних ознак патології. Кількома меткими розрізами Ейб дістав легені та серце, поклав їх у металевий таз. Зробив кілька надрізів під яскравими лампами, щоб побачити паренхіму легень.

— Не курила, — завважив він до двох детективів. — Набряків немає. Гарна, здорова тканина.