Мора подивилася на ліжко й відчула холодок по спині. «Тут спала моя сестра».

— Ну ж бо. Вирішуйте.

— Я не знаю…

Міс Клозен пирхнула.

— Здається, вибір у вас невеликий.

Мора стояла на ґанку й дивилася, як світло фар пікапа Брітти Клозен зникає за темною завісою дерев. Мить постояла в смерканні, послухала цвіркунів, шурхіт листя. Почула за спиною рипіння, обернулася й побачила, що гойдалка колихається, наче під рукою привида. Здригнулася й повернулася до будинку, і саме збиралася замкнути двері, коли раптом завмерла. І знову відчула холодок на шиї.

На дверях було чотири замки.

Мора дивилася на два ланцюжки, клямку та засув. Латунні пластини блищали, гвинти ще не потьмяніли. «Ще нові». Вона замкнула їх усі, навісила ланцюжки. Метал під пальцями здавався крижаним.

Жінка пішла на кухню, увімкнула світло. Побачила потертий лінолеум, невеликий стіл, укритий пощербленим пластиком. У кутку загарчав холодильник. Але увагу привернули задні двері — на них було три замки із сяйливими латунними пластинами. Замикаючи їх, Мора відчула, як серце забилося швидше. Розвернувшись, вона помітила ще одні двері із засувом. Куди вони вели?

Вона відімкнула їх, відчинила. Побачила вузькі дерев’яні сходи, що йшли донизу, у пітьму. Звідти піднімалася прохолода, вчувався запах вологої землі. Волосинки на шиї стали дибки.

«Підвал. Для чого комусь замикати двері до підвалу?»

Мора зачинила двері, замкнула. А тоді збагнула, що цей замок був інакшим: іржавий, старий.

Їй захотілося перевірити, чи на вікнах теж є засуви. Анна була така налякана, що перетворила будинок на фортецю, і Мора досі відчувала цей страх у кожній кімнаті. Перевірила кухонні вікна, перейшла до вітальні.

Тільки переконавшись, що вікна замкнені у всьому будинку, вона нарешті взялася оглядати спальню. Стоячи перед відчиненою шафою, роздивлялась одяг. Вішаки ковзали перекладиною, а Мора оглядала кожну річ, відзначаючи, що всі вони були саме її розміру. Зняла з вішака сукню — чорний трикотаж, прості, чіткі лінії, які й вона сама любила. Уявила собі, як Анна тягнеться до цієї сукні в крамниці в торговому центрі. Дивиться на цінник, прикладає вбрання до тіла, розглядає себе в дзеркалі, думаючи: хочу саме цю.

Мора розстібнула блузку, зняла слакси. Ступила в чорну сукню і, застібаючи зіпер, відчула, як тканина огортає її тіло, неначе друга шкіра. Розвернулася до дзеркала. Подумала: «Ось, що бачила Анна». Те ж обличчя, та ж фігура. Чи шкодувала вона так само про те, що стегна стали повніші — про цю ознаку близькості середнього віку? Чи так само поверталася боком, дивлячись, чи плаский живіт? Усі жінки, приміряючи нові сукні, виконують цей танок перед дзеркалом. Повернутися в один бік, повернутися в інший. Чи не товста я ззаду?

Вона затрималася, стоячи правим боком до дзеркала, задивившись на волосину, що пристала до тканини. Зняла її, піднесла до світла. Волосина була чорна, як і в неї, але довша. Волосся мертвої жінки.

Телефонний дзвінок змусив її здригнутися. Мора підійшла до столика й завмерла, серце її калатало, поки телефон продзвенів удруге, утретє, щоразу нестерпно голосно в тихому будинку. Перш ніж пролунав четвертий дзвінок, вона зняла слухавку.

— Алло? Алло?

Щось клацнуло, тоді загуло.

«Неправильний номер, — подумала вона. — От і все».

Надворі піднявся вітер, навіть крізь зачинені вікна Мора чула стогін дерев, які він розхитував. Але в будинку стояла така тиша, що вона чула, як б’ється її серце. «Це такими були твої ночі в цьому домі, в оточенні темного лісу?»

Тієї ночі, перш ніж лягти, вона замкнула двері спальні ще й підперла їх стільцем. Почувалася боягузкою. Тут не було чого боятися, але тут вона відчувала більшу загрозу, ніж у Бостоні, де хижаки були людьми, значно небезпечнішими за будь-яких тварин, що могли причаїтися серед дерев.

«Анні тут теж було страшно».

Мора відчувала цей страх, який досі панував у будинку із забарикадованими дверима.

Її розбудив вереск. Вона лежала в ліжку, тяжко дихаючи, серце калатало. Це всього лиш сова, немає причини для паніки. На Бога, вона ж у лісі, — звісно ж, тут будуть кричати звірі. Простирадла змокріли від поту. Мора зачинила вікно, перш ніж лягти, і тепер повітря в кімнаті було задушливе, важке. «Мені нічим дихати», — подумала вона.

Підвелася, відчинила вікно. Глибоко вдихаючи свіже повітря, вдивилася в дерева, листя яких укрив сріблом місяць. Ніщо не ворушилося, ліс знову занурився в тишу.

Мора повернулася до ліжка й цього разу заснула міцно, аж до світанку.

День змінив усе. Вона почула пташиний спів, а визирнувши з вікна, побачила, як через двір проскакали двоє оленів і зникли в гущавині, помахуючи білими хвостиками. У світлі сонця, що заливало кімнату, стілець, яким вона ввечері підперла двері, здався їй недоречним. «Нікому про це не розповідатиму», — вирішила жінка, відсуваючи його від дверей.

На кухні вона дістала з морозильника пакет молотої кави темного обсмаження. Кава Анни. Наливаючи у фільтр гарячу воду, вдихнула паруючий аромат. Її оточували покупки Анни. Попкорн для мікрохвильової печі й пачки спагеті. Пакети з персиковим йогуртом та молоком, яким уже закінчився термін придатності. Кожна річ була моментом із життя її сестри, коли та зупинялася перед полицею в крамниці й думала: «Це мені теж потрібно». А пізніше, повернувшись додому, діставала з пакетів ці обрані продукти й розкладала їх у шафки. Мора так і бачила, як сестрині руки ставлять банки з тунцем на полиці, укриті квітчастим папером.

Мора вийшла з кавою на ґанок і, посьорбуючи її, оглядала двір, де на садок нарешті падали промені сонця. Вона милувалася тим, яке все зелене — трава, дерева, саме світло. У високому склепінні гілок співали птахи. «Тепер я розумію, чому вона могла захотіти пожити тут. Чому їй могло хотітися прокидатися щоранку серед аромату лісу».

Раптом птахи здійнялися з дерев, ляскаючи крильми, налякані новим звуком: тихим гуркотом техніки. Мора не бачила бульдозера, але чітко чула його крізь дерева, і звук здавався настирливо близьким. Вона згадала, що їй казала міс Клозен про розчищення сусідньої ділянки. От тобі й тихий недільний ранок.

Вона спустилася вниз, обійшла будинок, намагаючись побачити бульдозер поміж дерев, але вони росли надто густо і його зовсім не було видно. Проте, опустивши очі, Мора побачила сліди тварин і згадала тих оленів, яких раніше бачила з вікна. Вона пройшла за слідами вздовж стіни будинку, роздивляючись пожоване листя на хостах[12], що росли попід стінами, і замилувалася відважністю тварин, які наважилися пастися просто під будинком. Пішла далі й зупинилася перед новими слідами. То були вже не олені. На мить Мора завмерла. Серце забилося сильніше, руки стиснули горнятко. Вона повільно провела поглядом по слідах аж до м’якої землі під одним із вікон.

Сліди чобіт були чітко помітні в ґрунті, там, де хтось стояв, вдивляючись у середину будинку.

У її спальню.

Через сорок п’ять хвилин патрульне авто поліції Фокс Гарбора з’явилося на її ґрунтовці. Воно зупинилося перед котеджем, звідти вийшов коп — чоловік за п’ятдесят, з бичачою шиєю та рідкуватим на потилиці світлим волоссям.

— Докторе Айлс? — уточнив він, м’ясисто потискаючи їй руку. — Роджер Ґрешем, шеф поліції.

— Я не знала, що отримаю самого шефа.

— Та ми все одно збиралися сюди, коли надійшов ваш дзвінок.

— Ми?

Мора насупилася, побачивши, як до автівки Ґрешема під’їхав «Форд Експлорер». Водій вийшов і помахав їй.

— Привіт, Моро, — сказав Рік Баллард.

Спочатку вона просто дивилася на нього, спантеличена такою несподіваною появою.

— Я не знала, що ви тут, — нарешті мовила вона.