— Будь ласка, не лайтеся через це, — тихо відповіла Мора. — Я не його подруга. Мені просто треба було десь переночувати.

— А, ясно. То чому б і не з моїм татом?

— Кейті, це правда…

— У цій родині ніхто не каже правду.

Унизу ще раз задзвонив телефон. Рік знову відповів.

— Кармен. Кармен, заспокойся! Кейті тут. Так, вона в порядку. Якийсь хлопець привіз її забрати наплічник…

Дівчина кинула на Мору останній отруйний погляд і спустилася вниз.

— Це твоя мати, — сказав Рік.

— Ти ж їй розповіси про свою нову подругу? Як ти міг так з нею вчинити, тату?

— Нам треба про це поговорити. Ти мусиш прийняти те, що ми з твоєю матір’ю вже не разом. Усе змінилося.

Мора повернулася до кімнати, зачинила двері. Поки вона вдягалася, чула, як вони сваряться внизу. Голос Ріка був спокійний та твердий, голос дівчини бринів люттю. Переодягалася Мора дуже швидко. Коли спустилася, побачила Балларда з дочкою у вітальні. Кейті скрутилася на канапі, наче сердитий дикобраз.

— Ріку, я поїду, — сказала Мора. Він підвівся.

— Не можна.

— Нічого страшного. Вам потрібно побути з родиною.

— Їхати додому небезпечно.

— Я не поїду додому. Найму номер у готелі. Правда, усе буде чудово.

— Моро, зачекайте…

— Вона хоче піти, ясно? — відрізала Кейті. — То дай їй піти.

— Я зателефоную, коли дістануся до готелю, — сказала Мора.

Коли вона виїжджала з гаража, Рік вийшов і став на під’їзній доріжці, дивлячись на неї. Їхні погляди зустрілися крізь скло вікна, він зробив крок уперед, наче намагаючись усе ж таки переконати її лишитися, повернутися до безпеки його домівки.

З’явилася ще одна пара вогнів. Авто Кармен зупинилося на узбіччі, вона вийшла — біляве волосся скуйовджене, з-під халата визирає нічна сорочка. Мати, зірвана з ліжка заблудлою тінейджеркою. Кармен кинула погляд на Мору, сказала Балларду кілька слів і пішла до будинку. Крізь вікно вітальні Мора бачила, як мати з дочкою обійнялися.

Чоловік зволікав. Подивився на будинок, тоді знову на Мору, наче розривався між ними.

Вона прийняла рішення за нього. Увімкнула передачу, натиснула на газ і поїхала. Побачила краєм ока в дзеркалі заднього огляду, як він розвернувся й пішов до будинку. Назад, до родини. Навіть розлучення не може стерти того зв’язку, що формується роками шлюбу. Ще довго після того, як папери підписано й рішення завірено судом, цей зв’язок лишається живим. А найсильніший із них утворюється дитячою кров’ю та плоттю.

Мора видихнула. Несподівано відчула себе очищеною від спокуси. Вільною.

Дотримуючись даної Балларду обіцянки, вона не поїхала додому. Натомість рушила на захід, до 95-ї траси, що широкою аркою обходила передмістя Бостона. Зупинилася в першому придорожному мотелі, який їй трапився. У номері стояв запах сигарет та мила «Айворі». Кришка унітаза була огорнута паперовою стрічкою з написом «продезинфіковано», склянки у ванній були пластикові. Крізь тонкі стіни линув гамір від дороги. Мора не могла згадати, коли востаннє зупинялася в такому дешевому, миршавому мотелі. Зателефонувала Рікові — дзвінок на півхвилини, тільки повідомити, де вона. Тоді вимкнула мобільний і вмостилася між обтріпаних простирадл.

Тієї ночі вона спала міцніше, ніж протягом усього тижня.

Ніхто мене не любить, ніхто не приголубить, піду я у садочок, наїмся хробачків. Хробачків, хробачків…

Годі вже про це думати!

Метті заплющила очі, стиснула зуби, але не могла викинути з голови цю дурнувату дитячу пісеньку. Вона знову й знову повторювалася й завжди поверталася до них, до хробаків.

«Тільки от не я їх їстиму, а вони мене».

О, та подумай уже про щось інше. Про щось хороше, гарне. Квіти, сукні. Білі сукні з шифоном та намистинками. День весілля. Так, про нього й думай.

Вона згадала, як сиділа в кімнаті для наречених методистської церкви святого Іоанна, дивилася в дзеркало й думала: «Це найкращий день мого життя. Я виходжу заміж за коханого чоловіка». Згадала, як до кімнати ввійшла її мати, допомогти з фатою. Як вона схилилася до неї і з полегшенням видихнула: «Я вже й не думала, що цей день прийде». День, коли чоловік нарешті візьме її дочку за дружину.

Тепер, сім місяців потому, Метті думала про материні слова, і про те, що вони були не дуже добрі до неї. Але того дня ніщо не могло зіпсувати її радості. Ані вранішня нудота, ані вбивчі високі підбори, ані те, що Двейн їхньої шлюбної ночі випив стільки шампанського, що заснув у готельному номері ще до того, як вона вийшла з ванної. Значення мало тільки те, що вона стала місіс Первіс, і її життя, — її справжнє життя, — нарешті мало розпочатися.

«А тепер воно закінчиться тут, у цьому ящику, якщо Двейн мене не врятує.

Він врятує, правда ж? Він хоче, щоб я повернулася?»

Це було ще гірше, ніж думати про те, як її з’їдять хробаки. Зміни ж тему, Метті!

«Що, як він не хоче, щоб я повернулася? Що, як він весь цей час сподівався, що я кудись зникну, і він зможе бути з тією жінкою? Що, як це саме він…»

Ні, не Двейн. Якщо він хотів її смерті, нащо було саджати її до ящика? Нащо зберігати її життя?

Жінка глибоко вдихнула, очі наповнилися сльозами. Вона хотіла жити. Вона могла що завгодно зробити, аби тільки вижити, але не знала, як вибратися з цього ящика. Годинами вона думала про це. Гупала об стіни, знову й знову била в стелю. Думала про те, щоб розібрати ліхтарика, може, зробити з його частин… що?

Бомбу.

Вона майже чула, як Двейн сміється з неї, перекривлює її. Так, Метті, ти справжній Мак-Гайвер[17].

«Ну і що мені робити?

Хробачки…»

Звиваючись, вони заповзли назад до її думок. До її майбутнього, прослизаючи під шкіру, поглинаючи її плоть. Вони чекали в землі за стінками цього ящика. Чекали, коли вона помре. А тоді вони заповзуть усередину й бенкетуватимуть.

Метті перевернулася на бік і затремтіла.

«Має бути якийсь вихід».

Йошима стояв над тілом, тримаючи шприц із голкою номер шістнадцять затягнутою в рукавичку рукою. На столі лежала молода жінка, така сухорлява, що живіт мішкуватим наметом провисав над кістками тазу. Йошима натягнув шкіру в її паху та ввів голку в стегнову вену, відтягнув поршень, і шприц почала заповнювати темна, майже чорна кров.

Він не підняв погляду, коли Мора ввійшла до кімнати, зосередився на роботі. Вона мовчки дивилася, як він дістає голку, переносить кров у скляні пробірки, працює спокійно й ефективно, як людина, що мала справу з незліченними пробами крові незліченних тіл. «Якщо я — Королева Покійників, то Йошима — беззаперечний Король. Він роздягає їх, зважує, знаходить вени в пахах і шиях, розкладає органи в банки з формаліном. А коли розтин завершено, коли я закінчую з різаниною, це він бере нитку й голку та зшиває їхню посічену плоть докупи».

Йошима обламав голку, опустив використаний шприц у контейнер для небезпечних відходів. Тоді спинився, дивлячись на жінку, в якої щойно взяв кров.

— Її привезли зранку, — сказав він. — Хлопець знайшов тіло на канапі, коли прокинувся.

Мора побачила сліди від голок на передпліччях трупа.

— Змарноване життя.

— Це завжди так.

— Хто нею займався?

— Доктор Костас. Доктор Брістол сьогодні в суді.

Йошима підкотив до столу тацю й почав розкладати інструменти. Постала незручна тиша, у якій клацання металу видавалося до болючого голосним. Спілкувалися вони завжди по-діловому, проте сьогодні він наче уникав її погляду, не наважуючись і глянути в її бік, хоч словом згадати те, що сталося вчора на стоянці. Однак проблема від цього не зникала, вона висіла між ними, й ігнорувати її було неможливо.

— Я так розумію, учора вам додому телефонувала детектив Ріццолі, — почала Мора.