Заключний звіт детектива Данліві був дуже ретельним і переконливим. Поліція спостерігала за Леоновим тиждень, чекаючи на поставку героїну з Таджикистану. Детективи зі свого авто спостерігали за тим, як Леонов під’їхав до помешкання Тітова, постукав у двері і його впустили. Трохи згодом у будинку пролунали два постріли. Леонов вийшов, сів в автомобіль і зібрався їхати, коли Ванн та Данліві оточили й заарештували його. Тітова знайшли мертвим у кухні будинку, у його черепі сиділо два «чорних пазури». Експерти пізніше підтвердили, що обома кулями стріляли зі зброї Леонова.

Справу відкрито й закрито. Злочинця засуджено, зброю конфіскувала поліція. Ріццолі не могла знайти ніякого зв’язку між смертями Василія Тітова та Анни Леоні — окрім куль «чорний пазур». Кулі рідкісні, але не настільки, щоб зв’язати ці вбивства.

І все одно детектив продовжувала гортати сторінки справи замість вечері. Коли дійшла до останньої теки, була вже страшенно втомлена, щоб розбиратися з нею. «Я з цим закінчу, — подумала вона, — тоді спакую всі папери й відправлю цю справу спочивати».

У теці вона знайшла звіт про обшук складу Антоніна Леонова. Там був опис рейду, укладений детективом Ванном, список заарештованих працівників Леонова та опис конфіскованих речей, від ящиків та готівки до бухгалтерських книг. Вона недбало проглянула їх, аж поки не дійшла до списку поліціянтів, присутніх на обшуку. Десять копів із департаменту поліції Бостона. Увагу Ріццолі привернуло одне ім’я, яке вона навіть не помітила, читаючи цей звіт тиждень тому. «Просто збіг. Це не обов’язково значить…»

Вона трохи поміркувала. Згадала, як ще зовсім юним патрульним офіцером брала участь у рейді з вилучення наркотиків. Стільки галасу, стільки емоцій. І суцільний безлад — коли з десяток повних адреналіну копів уриваються до ворожої будівлі, усі нервують, усі бояться за себе. Можна й не помітити, що робить товариш. Що він кладе до кишені — готівку, наркотики. Коробку куль, зникнення яких ніхто не помітить. Завжди є спокуса взяти щось на згадку. Сувенір, який може згодитися пізніше.

Вона взяла телефон і набрала номер Фроста.

Компанія з мерців була не дуже.

Мора вивчала в мікроскоп зрізи легень, печінки та підшлункової залози, узяті з останків жертви самогубства, накриті склом і вкриті яскравими рожевими й пурпуровими плямами від фарбування гематоксилін-еозином. У будівлі було тихо, тільки іноді дзенькали предметні скельця та сичав кондиціонер. Утім, люди в ній усе одно були; у холодильниках унизу лежали в своїх саванах з півдесятка мовчазних відвідувачів. Невибагливі гості, кожен — зі своєю історією, яка, утім, розкривалася тільки тим, хто волів різати й брати проби.

На столі задзвенів телефон; Мора не зняла слухавку, лишила відповідь на автовідповідач для неробочих годин. «Тут немає нікого, крім мерців. І мене».

Історія, яку вона нині читала під лінзою мікроскопа, була не нова. Молоді органи, здорові тканини. Тіло, яке мало б прожити ще багато років, якби цього прагнула душа, якби внутрішній голос прошепотів охопленому відчаєм чоловікові: «Зачекай хвилинку, серце розбивається не назавжди. Біль мине, й одного дня ти покохаєш іншу».

Вона оглянула останній препарат і поклала його в коробку. Посиділа трохи; перед очима в неї стояли не зрізи, які вона щойно вивчала, а зовсім інша картинка: молодий чоловік із темним волоссям та зеленими очима. Мора не спостерігала за його розтином; того дня, коли доктор Брістол препарував його тіло, вона не виходила зі свого кабінету нагорі. Але навіть зараз, надиктовуючи звіти й розглядаючи предметні скельця зі зрізами до пізнього вечора, вона думала про нього. «Чи хочу я насправді знати, хто він?» Вона так і не вирішила. Навіть устаючи з-за столу, забираючи свою сумочку та стос документів, так і не могла дати відповідь.

Знову задзвенів телефон; вона знову проігнорувала дзвінок.

Ідучи тихим коридором, вона проходила повз зачинені двері й порожні кабінети. Згадала той вечір, коли вийшла з цього безлюдного будинку й побачила сліди пазурів на своєму авто; серце забилося сильніше.

«Але тепер його вже немає. Звір помер».

Мора вийшла з бічних дверей у м’яку й теплу літню ніч. Затрималася під ліхтарем, оглянула повний тіней паркувальний майданчик. Приваблені світлом, кружляли нічні метелики, вона чула, як б’ються об лампу їхні крильця. Тоді ще звук: зачинилися двері автомобіля. До неї рушив силует, поступово набуваючи чітких рис та форм у світлі ліхтаря.

Вона з полегшенням видихнула, зрозумівши, що це Баллард.

— Ви на мене чекали?

— Побачив ваше авто на стоянці. Намагався вам додзвонитися.

— Після п’ятої я вмикаю автовідповідач.

— На дзвінки мобільного ви теж не відповідали.

— Я його вимкнула. Ріку, не треба постійно перевіряти, як я. У мене все добре.

— Справді?

Мора зітхнула, поки вони йшли до її автомобіля. Подивилася на небо, на зірки, бляклі від міських вогнів.

— Я маю вирішити, що мені робити з ДНК. Чи я хочу знати правду.

— То не робіть цього. Байдуже, чи ви їм рідня. Амальтея не має жодного стосунку до того, хто ви насправді.

— Раніше я теж так сказала б.

«Поки не знала, чия в мені може текти кров. Поки не знала, що можу походити з родини чудовиськ».

— Зло — не спадкова риса.

— Усе одно не надто приємно знати, що в моєму роду є кілька серійних убивць.

Вона відчинила дверцята, сіла за кермо. Щойно вставила ключа до замка запалювання, як Баллард схилився до її вікна.

— Моро, — сказав він. — Повечеряйте зі мною.

Вона не дивилася на нього. Не зводила очей із зеленого сяйва панелі приладів, міркуючи над цією пропозицією.

— Учора ви мене питали, — мовив він. — Хотіли знати, чи звернув би я на вас увагу, якби не кохав вашу сестру. Здається, моїй відповіді ви не повірили.

Мора розвернулася й глянула на нього.

— Це неможливо перевірити, правда ж? Бо ви її таки кохали.

— То дайте мені шанс пізнати вас. Там, у лісі, то був не просто витвір моєї уяви. Це відчував я, відчували ви — між нами справді щось було. — Він схилився нижче, м’яко сказав: — Це всього лиш вечеря, Моро.

Вона подумала про години, проведені в цій стерильній будівлі, за роботою, в компанії самих лише мерців. Подумала: «Сьогодні я не хочу бути сама. Я хочу бути з живими».

— Китайський квартал тут поряд, — сказала вголос. — Можемо поїхати туди.

Баллард сів поряд із нею, вони подивилися одне на одного. Світло ліхтаря падало збоку, так що половина його обличчя лишалася в тіні. Він торкнувся її щоки. Тоді простягнув руку, щоб обійняти її, але вона вже линула до нього, готова до зустрічі на півдорозі. Навіть ближче. Його вуста знайшли її губи, і Мора почула своє власне зітхання. Відчула тепло його обіймів.

Вибух штовхнув її.

Вона здригнулася: вікно з боку Ріка вибухнуло, уламки скла обпекли щоку. Мора розплющила очі й подивилася на чоловіка. На криваву мішанину, що лишилася від обличчя. Тіло повільно повалилося на неї, головою на коліна, так, що її брюки просочила гаряча кров.

— Ріку. Ріку!

Краєм ока ошелешена жінка помітила за вікном рух. Підняла очі й побачила, як із темряви вигулькнула фігура в чорному, і тепер насувалася з невблаганною дієвістю робота.

«Йде мене вбити».

«Їдь звідси. Їдь».

Мора навалилася на тіло Ріка, щоб ізсунути його з коробки передач; з розваленого обличчя текла кров, руки одразу стали слизькі. Їй вдалося дати задній хід і натиснути на педаль газу.

«Лексус» хитнувся назад, рушив із місця.

Стрілець був десь позаду, наближався до неї.

Схлипуючи від зусиль, вона зіштовхнула Рікове обличчя з коробки передач, зануривши пальці в кривавий фарш. Смикнула ручку в положення переднього ходу.

Заднє скло розлетілося, засипало скалками волосся.

Мора зіщулилася і вдавила акселератор у підлогу. «Лексус» завищав і рвонув уперед. Стрілець перекрив найближчий виїзд із паркувального майданчика, лишивши їй тільки один шлях, до сусідньої стоянки медичного центру Бостонського університету, відділеної бордюрним каменем. Вона летіла прямо туди, готуючись до зіткнення з цим бар’єром. Коли колеса перевалили через бетонну перешкоду, вона відчула, як клацнули її зуби.