Тепер Мора зрозуміла, чому всіх так ошелешив її приїзд. Вона дивилася на тіло в автомобілі, на обличчя, підсвічене ліхтариком Ріццолі.

«Це я. Ця жінка — я».

Мора сиділа на канапі, посьорбуючи горілку з содовою, у склянці цокотіли кубики льоду. До біса просту воду, пережитий шок вимагав дієвіших ліків, і отець Брофі виявив достатньо розуміння, щоби без зайвих слів принести їй дещо міцніше. Не щодня бачиш своє мертве тіло. Не щодня заходиш на місце злочину й зустрічаєшся зі своїм загиблим двійником.

— Це просто збіг, — прошепотіла Мора. — Та жінка схожа на мене, от і все. Чимало жінок мають чорне волосся. А її обличчя — хіба ж у тій автівці можна справді роздивитися лице?

— Не знаю, док, — відповіла їй Ріццолі. — Ваша схожість лякає.

Детектив опустилася в м’яке крісло й застогнала, коли подушки поглинули її глибоко вагітне тіло. «Бідолашна Ріццолі, — подумала Мора. — Жінки на восьмому місяці вагітності не повинні розслідувати вбивства».

— У неї зачіска інша, — сказала вона вголос.

— Волосся трохи довше, от і все.

— У мене є гривка. У неї немає.

— Вам не здається, що це несуттєва деталь? Погляньте на її обличчя. Вона могла б бути вашою сестрою.

— Зачекайте, доки не побачимо її при нормальному світлі. Може, вона буде зовсім на мене не схожа.

Отець Брофі мовив:

— Ви схожі, Моро. Ми всі це бачили. Вона точнісінько така, як ти.

— До того ж сидить в автомобілі у вашому районі, — додала Ріццолі. — Припаркувалася практично перед вашим будинком. А на задньому сидінні лежало ось це.

Детектив показала мішок для речових доказів. Крізь прозорий пластик Мора побачила статтю, вирвану з «Бостон Ґлоуб». Заголовок був доволі великий, читався навіть через столик.

«СУДМЕДЕКСПЕРТ СВІДЧИТЬ, ЩО НЕМОВЛЯ РОУЛІНЗІВ СТАЛО ЖЕРТВОЮ ЖОРСТОКОЇ ПОВЕДІНКИ».

— Там ваше фото, док, — сказала Ріццолі. — З підписом «Судмедексперт доктор Мора Айлс виходить із судової зали, давши свідчення у справі Роулінзів».

Вона подивилася на Мору.

— Це було в автомобілі жертви.

Мора похитала головою.

— Чому?

— Нам теж цікаво.

— Справа Роулінзів… це було майже два тижні тому.

— Ви не бачили цю жінку в залі суду?

— Ні. Я ніколи її не бачила.

— А вона вочевидь бачила вас. Принаймні в газеті. А тоді з’явилася тут. Шукала вас? Вистежувала?

Мора дивилася на свою склянку. Від горілки в голові все пливло. «Менше доби тому, — думала вона, — я ходила паризькими вулицями. Насолоджувалася сонцем, смакувала аромати вуличних кафе. Де я не туди звернула, щоб потрапити в це жахіття?»

— У вас є вогнепальна зброя, док? — спитала Ріццолі.

Мора заціпеніла.

— Що це за питання?

— Ні, я ні в чому вас не звинувачую. Просто питаю, чи маєте ви чим захиститися.

— Зброї в мене немає. Я бачила, що вона може зробити з людським тілом, і в моєму домі цього не буде.

— Гаразд. Я просто спитала.

Мора відпила ще горілки, набираючись рідкої мужності, перш ніж поставити наступне запитання:

— Що вам відомо про жертву?

Баррі Фрост дістав свій записник, погортав сторінки, наче якийсь метушливий клерк. Він багато в чому нагадував Морі тихого бюрократа, який завжди тримає ручку напоготові.

— Згідно з водійськими правами з її сумочки, жінку звали Анна Джессоп, сорок років, мешканка Брайтона. Автомобіль зареєстровано на це ж ім’я.

Мора підняла голову:

— Це за кілька миль звідси.

— Вона жила в багатоквартирному будинку. Сусіди небагато про неї знають. Ми досі намагаємося достукатися до домовласниці, щоб вона впустила нас до її житла.

— Прізвище Джессоп вам ні про що не говорить? — запитала Ріццолі. Мора похитала головою.

— Я нікого з таким прізвищем не знаю.

— А у вас є знайомі в штаті Мен?

— Чому ви питаєте?

— У її сумочці був талон штрафу за перевищення швидкості. Схоже, вона приїхала сюди два дні тому, автострадою з Мена.

— Я нікого в Мені не знаю. — Мора глибоко вдихнула. Запитала: — Хто її знайшов?

— Нам зателефонував ваш сусід, містер Телушкін, — відповіла Ріццолі. — Вигулював собаку, коли помітив на узбіччі «Форда».

— Коли це було?

— Десь о восьмій вечора.

Звісно ж. Містер Телушкін вигулював свого собаку щовечора в той самий час. Інженери — вони такі, передбачувані, пунктуальні. Але сьогодні він зустрівся з чимось непередбачуваним.

— Він нічого не чув? — запитала Мора.

— Сказав, що чув наче постріл вихлопної труби автомобіля хвилин за десять до того. Але ніхто нічого не бачив. Коли він знайшов «Форда», набрав 911, сказав, що хтось щойно застрелив його сусідку, доктора Айлс. Поліція Бруклайна з детективом Екертом відгукнулася першою. Ми з Фростом прибули близько дев’ятої.

— Чому? — нарешті Мора поставила питання, яке спало їй на думку одразу, як вона побачила Ріццолі на своєму газоні. — Чому ви в Бруклайні? Це не ваша територія.

Та глянула на детектива Екерта, який дещо присоромлено відповів:

— Розумієте, за останній рік у Бруклайні було лише одне вбивство. Ми вирішили, що за таких умов є сенс викликати колег із Бостона.

Так, сенс у тому був, Мора це збагнула. Бруклайн був усього лиш спальним передмістям, а поліція Бостона минулого року розслідувала шістдесят убивств. Такі речі серед усього іншого вимагають практики.

— Ми все одно приїхали б, — мовила Ріццолі. — Після того, як почули ім’я жертви. Ким ми її вважали. — Вона трохи помовчала. — Мушу визнати, мені й на думку не спало, що це можете бути не ви. Я подивилася на жертву й вирішила…

— Як і всі ми, — додав Фрост.

Запало мовчання.

— Ми знали, що ви маєте повернутися з Парижа ввечері, — продовжила детектив. — Ваша секретарка сказала. Не складалося лише з автомобілем — чому ви сиділи в машині, зареєстрованій на іншу жінку.

Мора осушила склянку й поставила її на столик. Сьогодні вистачить із неї однієї порції. Кінцівки вже заніміли, зосередитися було важко. Обриси кімнати розмилися, у світлі ламп предмети м’яко світилися. «Це все не насправді, — подумала вона. — Я сплю в літаку десь над Атлантикою, а коли прокинуся, дізнаюся, що літак уже сів. Що нічого цього не було».

— Ми поки нічого не знаємо про Анну Джессоп, — вела далі Ріццолі. — Усе, що нам відомо, ми бачили на власні очі: ким би вона не була, вона ваша точна копія, док. Може, у неї волосся довше, може, є ще якісь відмінності. Але в цілому ми повірили. Усі ми. А ми вас знаємо. — Вона зробила паузу. — Розумієте, до чого я веду, так?

Так, Мора розуміла, тільки не хотіла про це говорити. Просто дивилася на склянку на столику. На кубики льоду, що танув.

— Якщо схожість обдурила нас, то могла обдурити і будь-кого іншого. І того, хто всадив ту кулю їй у голову, — теж. Ваш сусід почув звук пострілу незадовго до двадцятої години. Уже було майже темно. А вона сиділа в припаркованому авто за кілька ярдів від вашої під’їзної доріжки. Будь-хто припустив би, що це ви, побачивши її там.

— Гадаєте, це я була мішенню, — мовила Мора.

— У цьому є сенс, хіба ні?

— Це все не має сенсу, — похитала вона головою.

— Ваша робота дуже публічна. Ви даєте свідчення на судових процесах у справі вбивств. З’являєтеся в газетах. Ви наша Королева Покійників.

— Не називайте мене так.

— Вас так звуть усі копи. Преса зве. Ви ж це знаєте?

— Це не значить, що мені подобається це прізвисько. Насправді я його терпіти не можу.

— Але воно значить, що вас помітили. Не тільки через те, чим ви займаєтеся, а й через вашу зовнішність. Ви ж знаєте, що чоловіки вами цікавляться, правда? Цього хіба сліпий не побачить. Приваблива жінка завжди привертає увагу. Правда, Фросте?

Фрост розгубився, явно не очікуючи опинитися в такому незручному становищі, зашарівся. Бідолашний, так просто червоніє.

— Людям це властиво, — визнав він.