Литмир - Электронная Библиотека

— Це ж заклад четвертого рівня? — поцікавилася Ріццолі.

— Так.

— Хіба це не середній рівень безпеки? — запитала Мора.

— Ми працюємо над створенням шостого рівня. Це єдина в Массачусетсі жіноча виправна колонія, так що наразі доводиться мати справу з найрізноманітнішими правопорушницями.

— Навіть із серійними вбивцями? — спитала Ріццолі.

— Якщо особа жіночої статі винна в злочині, її доправляють сюди. У нас немає тих проблем із безпекою, з якими доводиться мати справу чоловічим закладам. Та й підхід у нас дещо інший. Ми наголошуємо на лікуванні, на реабілітації. У багатьох наших ув’язнених проблеми із психічним здоров’ям та зловживанням речовинами. До того ж у багатьох із них є діти, тому доводиться розбиратися з проблемами розлуки матерів та дітей. Коли закінчуються години відвідування, тут проливається чимало дитячих сліз.

— А Амальтея Ленк? З нею є якісь особливі проблеми?

— Ну… — Ґерлі завагалася, не дивлячись на них. — Трохи є.

— Наприклад?

Двері ліфта відчинилися, Ґерлі вийшла.

— Це мій кабінет.

Жінки пройшли через приймальню. Дві секретарки підняли очі на Мору, тоді швидко зосередилися знову на своїх комп’ютерах. «Усі уникають мого погляду, — подумала вона. — Що вони бояться побачити?»

Суперінтендант провела їх до кабінету, зачинила двері.

— Сідайте, будь ласка.

Кімната здивувала Мору. Вона думала побачити відображення самої Ґерлі — діловите, без прикрас. Але на всіх стінах висіли знімки усміхнених облич. Жінки з немовлятами, діти з охайними зачісками у випрасуваних сорочках. Наречені в оточенні зграйки дітей. Його, її, їхніх.

— Мої дівчата, — усміхнулася до світлин Ґерлі. — Ті, хто зміг повернутися до суспільства, ті, хто зробив правильний вибір і змінив своє життя. На жаль… — Її усмішка згасла. — На жаль, Амальтеї Ленк на цій стіні ніколи не буде.

Вона сіла за стіл і пильно подивилася на Мору.

— Сумніваюся, що ваш візит — хороша ідея, докторе Айлс.

— Я ніколи не бачила свою біологічну матір.

— Саме це мене й тривожить. — Ґерлі відкинулася на спинку стільця, вивчаючи її. — Ми всі прагнемо любити своїх матерів. Хочемо, щоб вони були особливими жінками, бо це робить нас, їхніх дочок, особливими.

— Я не сподіваюся, що полюблю її.

— А на що ви сподіваєтеся?

Це питання змусило Мору завагатися. Вона згадала ту матір, яку вигадала в дитинстві, відколи кузен жорстоко вибовкав їй правду: Мора в сім’ї не рідна, саме тому в родині білявих вона єдина мала чорне волосся. І тоді вона придумала собі казкову матір, з огляду на сам лиш колір волосся. Італійська спадкоємиця була вимушена віддати на всиновлення дочку, скандально понесену поза шлюбом. Або ж іспанська красуня, покинута коханим, трагічно померла від розбитого серця. Як Ґерлі й сказала, вона завжди вигадувала щось незвичне, навіть екстраординарне. І от тепер мала зустрітися не з фантазією, а з реальною жінкою. Від цієї перспективи в неї пересохло в роті.

— Чому ви вважаєте, що їм не варто зустрічатися? — запитала у Ґерлі Ріццолі.

— Я всього лиш прошу обережно поставитися до цієї зустрічі.

— Чому? Ув’язнена небезпечна?

— Не в тому сенсі, що вона може фізично напасти. Насправді зовні вона доволі покірна.

— А всередині?

— Подумайте про те, що вона скоїла, детективе. Скільки люті потрібно для такого удару ломом, який розтрощить жінці череп? І тепер спробуйте відповісти на запитання: яка Амальтея Ленк усередині? — Ґерлі глянула на Мору. — Ви маєте піти на це із розплющеними очима, повністю усвідомлюючи, з ким маєте справу.

— ДНК у нас із нею може бути однакова, — мовила Мора. — Але я не маю емоційного зв’язку з цією жінкою.

— То вам просто цікаво.

— Мені потрібно закрити цю тему й жити далі.

— Ваша сестра, певно, теж так думала. Ви знаєте, що вона теж навідувалася до Амальтеї?

— Так, чула про це.

— Навряд чи це її заспокоїло. Гадаю навпаки — тільки засмутило.

— Чому?

Ґерлі підштовхнула до Мори течку з документами.

— Це дані психіатричного огляду Амальтеї. Тут усе, що вам потрібно про неї знати. То, може, замість зустрічі прочитаєте це? Прочитаєте, підете звідси й забудете про неї.

Мора не торкнулася течки. Це Ріццолі взяла її й запитала:

— Вона під наглядом психіатра?

— Так, — відповіла Ґерлі.

— Чому?

— Бо в Амальтеї Ленк шизофренія.

Мора подивилася на суперінтенданта.

— Чому її тоді засудили за вбивство? Якщо вона шизофренічка, її мали не посадити за ґрати, а відправити на лікування.

— Як і багатьох наших ув’язнених. Скажіть це судові, докторе Айлс, бо я намагалася. Сама наша система безумна. Навіть якщо ви були в цілковитому психозі, коли скоїли вбивство, захист на підставі неосудності нечасто переконує присяжних.

Ріццолі м’яко запитала:

— Ви впевнені, що вона справді божевільна?

Мора повернулася до неї, побачила, що детектив роздивляється звіт психіатра.

— У вас є сумніви в її діагнозі?

— Я знаю психіатра, яка її лікує. Джойс О’Доннел. Вона зазвичай не гає часу на типових шизофреників. — Ріццолі підняла погляд на Ґерлі. — Чому вона займається цією справою?

— Вас це наче стривожило, — зауважила Ґерлі.

— Якби ви знали О’Доннел, теж стривожилися б. — Ріццолі клацнула течкою, зітхнула. — Є ще щось, що доктор Айлс мусить знати, перш ніж побачитись із ув’язненою?

Ґерлі глянула на Мору.

— Здається, відмовити вас не вдалося, так?

— Так. Я готова до зустрічі з нею.

— Тоді я проведу вас до приймальні для відвідувачів.

16

«Я ще можу передумати».

Ця думка крутилася у Мори в голові під час всієї процедури реєстрації як відвідувачки, поки вона знімала годинника й клала разом із сумочкою до шафки. У кімнату для зустрічей не можна було брати ані гаманця, ані прикрас, і без сумочки вона почувалася голою, позбавленою всього, що засвідчувало б її особистість, усіх тих пластикових карток, які казали світові, хто вона така. Мора зачинила шафку, і клацання дверцят різонуло слух нагадуванням про те, до якого світу вона саме мала увійти: до місця, де двері з грюканням зачинялися, де життя людей минало в коробках.

Вона сподівалася, що зустріч буде приватною, однак коли її провели до приймальні, стало зрозуміло, що приватність тут неможлива. Годину тому почався час пообідніх візитів, у кімнаті галасували діти й панував хаос возз’єднання родичів. В автоматі, що вивергав загорнуті в плівку сандвічі, чіпси та шоколадні батончики, дзвеніли монети.

— Амальтея скоро прийде, — сказала Морі охоронниця. — Може, знайдете собі місце?

Мора підійшла до вільного стола, сіла. Пластикова стільниця була липка від розлитого соку; вона склала руки на колінах і чекала — серце калатало, у роті стало сухо. «Класична реакція бий-біжи, — подумала вона. — Якого біса я так нервуюся?»

Вона підвелася, підійшла до вмивальника. Наповнила водою паперову склянку, випила одним ковтком. Усе одно в горлі було сухо. Таку спрагу не втамувати водою; спрага, швидкий пульс, спітнілі долоні — усе один рефлекс, підготовка тіла до неминучої загрози. «Розслабся, розслабся. Ви з нею зустрінетеся, скажеш кілька слів, задовольниш свою цікавість і підеш геть. Хіба ж це важко?». Мора зібгала стаканець, розвернулася й завмерла.

Двері щойно відчинилися, увійшла жінка із стрункою, гордовитою поставою, із по-королівськи піднятим підборіддям. Її погляд упав на Мору й на мить затримався на ній, але тільки-но Мора подумала: «Це вона», жінка відвернулася, усміхнулася й розкрила обійми дитині, що бігла до неї.

Мора спантеличено вагалася, не знаючи, чи їй сісти, чи лишитися стояти. Тоді двері знову відчинилися: та ж охоронниця, яка говорила з нею раніше, вела попід руку іншу жінку. Жінка ця не йшла, а човгала, зігнувши спину, схиливши голову, наче нав’язливо вишукувала на підлозі щось загублене. Охоронниця підвела її до столу Мори, витягнула стільця і всадовила ув’язнену.

34
{"b":"846142","o":1}