«Якщо ти мене любиш, якщо хоч колись мене любив, ти заплатиш. Будь ласка, будь ласка, заплати».

Жінка лягла на підлогу, охопивши себе руками, і поринула у відчай. У свій власний ящик, темніший і глибший за будь-яку в’язницю, в яку її могли б запхати.

— Жіночко. Жіночко.

Метті заклякла, почавши схлипувати, не певна, чи цей шепіт був справжній. Ну от, їй уже вчуваються голоси. Вона божеволіє.

— Скажіть що-небудь, жіночко.

Вона увімкнула ліхтарик, спрямувала промінь угору. Звідти й лунав голос — із вентиляції.

— Ви мене чуєте?

Голос був чоловічий — низький, медоточивий.

— Хто ви? — запитала вона.

— Ви їжу знайшли?

— Хто ви?

— Обережніше з нею, вам мусить вистачити.

— Мій чоловік вам заплатить, я знаю. Будь ласка, випустіть мене звідси!

— Вам ніде не болить?

— Що?

— Не болить?

— Я просто хочу вийти! Випустіть мене!

— Коли час прийде.

— Скільки ви мене тут протримаєте? Коли ви мене випустите?

— Пізніше.

— Що ви хочете сказати?

Мовчання.

— Агов! Агов, містере! Скажіть моєму чоловікові, що я жива. Скажіть, що він мусить вам заплатити!

Зарипіли віддаляючись кроки.

— Не йдіть! — заверещала Метті. — Випустіть мене!

Почала гатити по стелі, волаючи:

— Ви маєте мене випустити!

Кроків більше не було чути. Жінка дивилася на ґрати. «Він сказав, що повернеться, — думала вона. — Він повернеться завтра. Двейн йому заплатить, і він мене випустить».

Тоді вона дещо збагнула. Двейн. Голос із вентиляції і словом не згадав її чоловіка.

Джейн Ріццолі кермувала, як годиться справжній мешканці Бостона: не вагаючись, натискала на клаксон, віртуозно маневрувала дорогою до магістралі серед припаркованих у два ряди автівок. Вагітність не зробила її м’якшою, навпаки, вона ще нетерплячіше реагувала на те, що інші автомобілі наче змовилися затримувати її на кожному перехресті.

— Навіть не знаю, док, — мовила вона, постукуючи пальцями по керму, поки на табло світлофора змінювалися червоні цифри. — Це подіє вам на голову. Ну от для чого вам з нею зустрічатися?

— Принаймні я знатиму, хто моя мати така.

— Ви знаєте її ім’я. Знаєте її злочин. Невже цього не досить?

— Не досить.

За ними заволав клаксон. Загорілося зелене світло.

— Мудило, — сказала Ріццолі та з ревінням помчала через перехрестя.

Вони рушили магістраллю на захід до Фремінґема, «Субару» Ріццолі здавався карликом серед загрозливого конвою фур та позашляховиків. Усього лише два дні на тихих дорогах Мена, і повернення на переповнене шосе шокувало Мору: одна дрібна помилка, мить неуважності — ось і все, що відділяло життя від смерті. Її бентежило те, як швидко й безстрашно їздила Ріццолі, — сама вона ніколи не ризикувала, мала найбезпечніше авто, подвійні повітряні подушки, ніколи не дозволяла стрілці рівня пального падати нижче чверті, і тепер було непросто віддати контроль у чужі руки. Особливо коли двотонні вантажівки ревли в кількох дюймах від її вікна.

Тільки коли вони з’їхали з головної магістралі на 126-те шосе, яке йшло через Фремінґем, Мора заспокоїлася й відкинулася на спинку сидіння, не намагаючись учепитися в дошку приладів. Однак тепер перед нею постали інші страхи, не схожі на фури й стрімку сталь. Найбільше вона боялася постати віч-на-віч із собою.

І зненавидіти те, що побачить.

— Ви будь-коли можете передумати, — зауважила Ріццолі, наче читала її думки. — Тільки скажіть, і я розверну авто. Можемо поїхати до «Френдлі», випити кави. Може, з’їсти пирога.

— Вагітні колись припиняють думати про їжу?

— Ця вагітна — ні.

— Я не передумаю.

— Добре, добре. — Ріццолі трохи помовчала. — До мене зранку навідався Баллард.

Мора подивилася на неї, але погляд детектива був прикутий до дороги, що лежала перед ними.

— Чому?

— Хотів пояснити, чому не сказав нам про вашу матір. Слухайте, я знаю, що ви на нього зла, док. Але, як на мене, він намагався вас захистити.

— Це він так сказав?

— Я йому вірю. Може, навіть погоджуюся з ним. Я теж думала про те, щоб приховати це від вас.

— Але ж не приховали. Ви зателефонували мені.

— Я про те, що я розумію, чому він не хотів вам казати.

— Те, що він замовчав це від мене, нічим не виправдати.

— У чоловіків буває, розумієте? У копів, можливо, теж — хочеться захистити жіночку…

— І приховати правду?

— Я просто розумію, що його спонукало.

— А вас це не розізлило б?

— Ще й як.

— То чому ви його захищаєте?

— Бо він той ще красень?

— Я вас прошу.

— Я вам кажу, що йому справді дуже прикро. Але, гадаю, він і сам намагався це вам пояснити.

— Я була не в гуморі для вибачень.

— То й далі будете на нього злитися?

— Чому ми взагалі це обговорюємо?

— Не знаю. Гадаю через те, як саме він про вас говорив. Наче між вами там щось сталося. То сталося?

Мора відчула на собі допитливий погляд копа й зрозуміла: якщо збреше, Ріццолі це помітить.

— Мені зараз не хочеться складних стосунків.

— І що в них складного? Ну, крім того, яка ви на нього зла.

— Дочка. Колишня дружина.

— Чоловіки його віку — усі ветерани. У всіх будуть колишні дружини.

Мора не зводила очей із дороги.

— Знаєте, Джейн, не всім жінкам судилося вийти заміж.

— Я теж так думала, і гляньте, що зі мною сталося. То я терпіти його не можу, а назавтра вже не можу викинути його з голови. Ніколи не думала, що так вийде.

— Гебріел — один з хороших хлопців.

— Так, він дуже чесний. Але річ у тому, що він теж намагався провернути той трюк, що й Баллард, намагався захистити мене, як мачо. І мене це бісило. Просто ніяк не передбачиш, яким насправді виявиться хлопець.

Морі згадався Віктор. Катастрофа їхнього шлюбу.

— Ні. Не передбачиш.

— Але можна почати з того, що звернути увагу на реальне, на те, що може бути. І забути про тих, з ким нічого не вийде.

Ріццолі не назвала імені, але Мора знала, що обидві вони подумали про Деніела Брофі. Уособлення неможливого. Звабливий міраж, який вона могла пронести з собою крізь роки, крізь десятиліття, аж до старості. І лишитися зрештою сама.

— Нам сюди, — сказала детектив, звертаючи на Лорінг-драйв.

Серце Мори закалатало, коли вона побачила вказівник до колонії Фремінґема. «Час стати віч-на-віч із тим, хто я насправді така».

— Ви ще можете передумати, — мовила Ріццолі.

— Ми про це вже говорили.

— Так, просто хотіла нагадати, що ще можна розвернутися.

— А ви б розвернулися, Джейн? Якби все життя думали про те, хто ваша матір, який у неї вигляд — ви б кинули це ось так? Зовсім поряд із тим, щоб нарешті здобути відповіді на всі питання, які у вас коли-небудь виникали?

Ріццолі подивилася на неї. Завжди бурхлива, завжди в епіцентрі того чи іншого буревію, зараз вона дивилася на Мору зі спокійним розумінням.

— Ні, — відповіла вона. — Я б не відступила.

В адміністративному крилі будівлі Бетті Коул Сміт вони обидві показали свої документи й розписалися в журналі. За кілька хвилин до них спустилася суперінтендант Барбара Ґерлі. Мора чекала побачити імпозантну тюремну наглядачку, але ця жінка більше скидалася на бібліотекарку — волосся було радше сиве, ніж каштанове, струнка фігура затягнута в брунатну спідницю та рожеву бавовняну блузку.

— Приємно познайомитися, детектив Ріццолі, — привіталася Ґерлі й розвернулася до Мори. — А ви доктор Айлс?

— Так. Дякую, що погодилися на зустріч. — Вона теж простягнула руку для прохолодного й стриманого потиску.

«Вона знає, хто я, — подумала Мора. — Знає, чому я тут».

— Ходімо до мого кабінету. Я дістала для вас її справу.

Ґерлі повела їх уперед. Рухалася спритно й діловито. Жодного зайвого руху, навіть не озирнулася перевірити, чи встигають за нею відвідувачки. Вони зайшли до ліфта.