— Її кузен?

— Елайджі було всього лиш чотирнадцять, коли він закопав живцем ту дівчину. Що за хлопець таке зробить? Що за чоловік із нього виросте?

— І уявляти не хочу.

— Гадаю, ми обидві це знаємо, — сказала Мора. — Ми обидві бачили ту кров на кухні.

«Лексус» із гудінням котився дорогою. Дощ ущух, але повітря все одно парувало, туманом піднімаючись над лобовим склом.

— Якщо вони справді вбили Седлерів, тоді цікаво… — Ріццолі подивилася на Мору. — Що вони зробили з немовлям Карен Седлер?

Мора не відповіла. Вона не зводила очей із шосе, усе їхала вперед. Ніяких об’їздів, ніяких побічних шляхів. «Просто їдь собі далі».

— Розумієте, куди я веду? — сказала Ріццолі. — Сорок п’ять років тому кузени Ленк убили вагітну жінку. Рештки дитини зникли. П’ять років потому Амальтея Ленк приходить до офісу Ван Ґейтса в Бостоні, аби продати двох новонароджених дочок.

Пальці Мори заніміли на кермі.

— Що, як діти були не її? — сказала детектив. — Що, як Амальтея насправді вам не мати?

Метті Первіс сиділа в темряві й думала про те, скільки часу потрібно людині, щоб померти з голоду. Їжа в неї закінчувалася надто швидко. У пакеті лишилося тільки шість шоколадок, півпачки крекерів і кілька шматочків в’яленої яловичини. «Треба береги її, — подумала вона. — Треба, щоб вистачило…»

«Для чого? Щоб померти від спраги?»

Вона відкусила дорогоцінний шматок шоколадки й мало не піддалася спокусі відкусити ще раз, але змогла втриматися силою волі. Акуратно загорнула батончик, лишивши на потім. «Якщо все буде дуже погано, мені завжди лишається папір, — подумала вона. — Папір же їстівний? Його роблять із дерева, а голодні олені об’їдають із дерев кору, отже, він мусить мати якусь поживну цінність. Так, збирай папір, не брудни його». Метті неохоче кинула недоїдену шоколадку до пакета. Заплющила очі, подумала про гамбургери, смажену курятину і всі ті заборонені наїдки, у яких відмовляла собі після того, як Двейн сказав, що вагітні жінки йому схожі на корів. Тобто вона нагадувала йому корову. Два тижні після того вона не їла нічого, крім салатів, поки одного дня не відчула таке запаморочення, що всілася на підлогу просто посеред супермаркету. Двейн розчервонівся, поки навколо них збиралися стривожені жінки, без упину питаючи, чи все добре з його дружиною. Він відмахувався від них, а сам сичав на Метті, щоб вона скоріше вставала. Він завжди казав, що імідж — це все, і от стоїть Містер «БМВ», а його дружина-корова в легінсах для вагітних розвалилася на підлозі. «Так, Двейне, я корова. Велика прекрасна корова, яка носить твоє дитя. То прийди і врятуй нас, чорт забирай. Урятуй нас, урятуй».

Над головою зарипіли кроки. Метті підняла очі, поки наближався її викрадач. Вона вже навчилася впізнавати його ходу — легку й обережну, як у кота на полюванні. Щоразу, як він приходив, вона благала відпустити її. Щоразу він просто йшов геть, лишаючи її в ящику. Тепер у неї закінчувалася їжа та й вода теж.

— Жіночко.

Вона не відповіла. «Хай сумнівається, — подумала вона. — Почне переживати, чи зі мною все гаразд, і муситиме відкрити ящика. Я потрібна йому жива, або ж він не отримає свого дорогоцінного викупу».

— Поговоріть зі мною, жіночко.

Метті мовчала. «Усе решта не спрацювало. Може, це його налякає. Може, він випустить мене».

Удар по землі.

— Ви там?

«Де ще мені бути, мудило?»

Довга пауза.

— Ну, якщо ви вже мертва, немає сенсу вас розкопувати, правда ж?

Кроки почали віддалятися.

— Чекай. Чекай! — Метті ввімкнула ліхтарика й почала гатити в стелю. — Повернися, чорт забирай! Повернися!

Вона прислухалася, серце калатало. І мало не розреготалася від полегшення, почувши рипіння під його ногами. Хіба ж не жалюгідно? Вона дійшла до того, що благає його про увагу, як зневажена коханка.

— Ви не спите, — сказав чоловік.

— Ви говорили з моїм чоловіком? Коли він вам заплатить?

— Як почуваєтеся?

— Чому ви мені не відповідаєте?

— Спочатку відповідайте ви.

— О, я почуваюся просто супер!

— А як дитина?

— У мене закінчується їжа. Потрібно ще.

— У вас її достатньо.

— Перепрошую, але це я тут сиджу, а не ви! Я голодую. Як ви отримаєте гроші, якщо я помру?

— Не нервуйтеся, жіночко. Відпочивайте. Усе буде добре.

— Усе дуже не добре!

Відповіді не було.

— Гей. Гей! — заволала Метті.

Кроки знову віддалялися.

— Чекай! — Вона знову почала гатити в стелю обома кулаками. — Повернися!

Її несподівано поглинула лють, якої вона раніше не знала. Вона заверещала:

— Не можна так зі мною чинити! Я не тварина!

Метті притулилася до стіни — укриті синцями руки тремтять, тіло викручують схлипування. Від люті, не від поразки.

— Та пішов ти, — мовила вона. — І ти, і Двейн. І всі решта покидьків світу!

Виснажена, вона впала на спину. Провела рукою по очах, витираючи сльози. «Чого він від нас хоче? Двейн уже мав би йому заплатити. То чому я досі тут? Чого він чекає?»

Дитина штовхнула. Метті притиснула руку до живота, намагаючись заспокоїти її через шкіру, що їх розділяла. Відчула, як напружилася матка — перше тремтіння переймів. Бідолашне маля. Бідолашна….

Дитина.

Жінка завмерла, замислилася. Згадала всі ті розмови, що вони мали крізь вентиляцію. Ані слова про Двейна. Ані слова про гроші. «Це якась дурня. Якщо мудило хоче грошей, то має йти до Двейна. Але ж він не говорить про чоловіка, навіть не згадує про нього. Що, як він йому й не телефонував? Що, як він узагалі не просив викупу?»

«То чого він хоче?»

Світло ліхтарика стало тьмяне. Сідав уже другий комплект батарейок. У запасі ще два, а потім їй залишиться постійна темрява. Цього разу Метті не панікувала, тягнучись до пакета, відкриваючи нові батарейки. «Я це вже зробила, отже, зможу зробити знову». Відкрутила ковпачок, спокійно дістала старі батарейки, поставила нові. Загорілося яскраве світло — тимчасове відтермінування тієї довгої ночі, наближення якої вона боялася.

«Усі помирають. Та я не хочу померти, закопана в ящику, де ніхто не знайде моїх кісток».

«Бережи світло, бережи, скільки зможеш». Вона вимкнула ліхтарика й лежала в темряві, поки страх наближався й тісніше огортав її своїми мацаками. «Ніхто не знає, — подумала вона. — Ніхто не знає, що я тут».

«Припини, Метті. Зберися. Ти єдина можеш себе врятувати».

Вона перевернулася на бік, охопила себе руками. Почула, як щось покотилося на підлогу. Одна із зіпсутих батарейок, з якої тепер немає жодної користі.

«Що, як ніхто не знає, що мене викрали? Що, як ніхто не знає, що я досі жива?»

Жінка огорнула рукам живіт і подумала про розмови, які з нею вів викрадач. «Як почуваєтеся?» — ось що він постійно питав, як вона почувається. Наче йому було не байдуже. Наче людина, яка запхала вагітну жінку до ящика, може хвилюватися через її самопочуття. Але він завжди про це питав, а вона завжди благала випустити її.

«Він чекає іншої відповіді».

Метті підтягнула коліна ближче і вдарилася ногою об щось, що покотилося далі. Вона сіла, увімкнула ліхтарика. Почала обмацувати все довкола, збираючи використані батарейки. У неї було чотири старі і ще дві нові в пакеті. Плюс дві в ліхтарику. Вона знову вимкнула його. «Бережи світло, бережи».

І в темряві почала роззуватися.

Доктор Джойс О’Доннел увійшла до конференц-залу відділу вбивств із таким виглядом, наче вона була тут головна. Її глянсуватий костюм від «Сент Джон», певно, коштував стільки, скільки Ріццолі витрачала на вбрання за весь рік. Тридюймові підбори підкреслювали і без того ставний зріст. Хоча за тим, як вона влаштовується за столом, стежили троє копів, вона не виказала жодного дискомфорту. Знала, як перетягнути на себе увагу — Ріццолі не могла не заздрити такому вмінню, хоч і зневажала цю жінку.