Носоріг Півроку вона тримається. Півроку розглядає смерть, як носорога в зоопарку: темні складки, важке дихання. Боїться, але не відводить погляду, не заплющує очей. Страшно, дуже страшно. Так і повинно бути. Смерть страшна, вона лякає. Страшно відчувати сморід червоного місяця, страшно дивитись, як робиться історія. Півроку тому все було цілком інакше. Півроку тому всі були іншими. Нікого не лякали зірки, що падали до водосховищ. Нікого не насторожував дим, що підіймався з розламів у чорному ґрунті. Серед нічної вулиці, серед гамору та вогнів, серед смерті й любові вона заривається обличчям йому в плече, б’є його відчайдушно кулаками, плаче, скрикує в темряві. Я не хочу, каже, всього цього бачити, я не можу все це в собі носити. Навіщо мені стільки смерті? Куди мені її дівати? А куди дівати смерть? Носити її за спиною, мов циганське дитя: ніхто не любить його, і воно нікого не любить. Любові так мало, любов така беззахисна. Плач і розбивай темряву своїми теплими руками. Плач і не відходь від нього ні на крок. Світ ніколи не буде таким, як раніше. Ми нізащо не дозволимо йому бути таким, як раніше. Все менше освітлених вікон на холодній вулиці. Все менше безтурботних перехожих коло вітрин магазинів. В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки. Загасають під дощем багаття. Замерзають серед ночі міста.  А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом… + + + А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом. Диявол, Маріє, керується єдиним правилом: він вводить тобі під шкіру мед і олово, він пришиває тобі до тіла своє серце й голову. Ходи тепер з його головою, дивися його очима. Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина. Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш. Залишишся з тим, у що віриш, себто із тим, що маєш. Диявол, Маріє, — чорний кравець із Бронкса, в легені йому залито вогонь, в очах його тане бронза, шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину, влаштовує перестрілки й вуличну різанину. Приводить до себе вночі золотих китаянок, топить в затоці їхні тіла на ранок, вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу, просить віднести, записує на шпалерах адресу. І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі, ці невагомі згортки, ці конверти гарячі, зношував серце під улюбленою футболкою, пробивав собі шкіру його циганською голкою. Але мене завжди рятувала твоя увага, тримала твоєї любові липнева спрага, боронили твої дерева, що снігом покрилися, наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця. Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами, з нашими голосами, з нашими снами. Він має справу з шовком, він тримається суші. Що йому наші біди, що йому наші душі? Йому ніколи не знати, як ламається голос від розмов із тобою, як висихає горло від того, що ти мовчиш, як виростають рослини й гояться шрами від твоєї світлої слини. Що він може знати в своїй майстерні? Наші співи для нього — такі нестерпні. Наша запеклість для нього — така противна. Відсутність віри для нього особливо дивна. З чого все почалося?.. + + + З чого все почалося? Вона заговорила про мужність і зброю. В неї навіть не голос — в неї багатоголосся. Тому коли вона говорила, мені здалося, що вона взагалі розмовляє сама з собою. Так складаючи свої літери й звуки, що кожне слово спалахувало й мерехтіло. І навіть коли розповідала про ефірні сполуки, здавалося, що переказує Христові муки, співаючи там, де було зовсім незрозуміло. Як вона хотіла мені пояснити, що в кожному з нас є невід’ємна відвага, що історія — це лише мертві міста й могильні плити, що майбутнє — це чорна земля й червоні метеорити, що любов — це вправи для дихання, пообідня спрага. А тому потрібно змагатися за можливість разом засинати, ламати ворожі шеренги за можливість разом прокидатись, лишати разом із нею балкони й нічні кімнати, ранити шкіру долонь об залізні канати, цінуючи здатність любити, ніби найвищу здатність. Навіть в її неправді була своя міра. Її чекали попереду радість і вірність, кров, запечена на рукаві мундира. Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра. Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.  |
