Я так і не зрозумів кількох речей… + + + Я так і не зрозумів кількох речей — легкого зламу її плечей, твердого металу її образ, того, чого не було без нас, того, що ламало наші хребти, того, що варто було зберегти. Я так нічого і не знайшов. Ще одна спроба, ще один шов. Ще один сплеск на нічній ріці. Що можна згадати наприкінці? Протяг у венах, сніг в очах. Навчись розумітись на простих речах. Я хотів давати всьому імена. Оскільки мова завжди одна. І ім’я для всього завжди одне. Саме воно й хвилювало мене. Стільки речей — складних і простих. Я все назвав. Я нічого не встиг. Я не встиг їй сказати, що береги не мають значення і ваги, не мають наслідків і причин, що всі ми лишаємося ні з чим, що її сліди на нічному снігу — єдине, що має якусь вагу. Я не став говорити, що кожен із нас тримається власних імен і назв, аби не лишатись на самоті. Так багато всього в житті — впертість твоя і присутність твоя. Мені просто подобається її ім’я. Не розуміючи літер і слів, чорних хвиль, вологих полів, болючих ключиць і повільних вен. Важливим є кожне з імен, кожна з вивітрених ночей, кожна з речей, кожна з речей. Перші дні листопада… + + + Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь. Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно. Світло таке легке. Вона четвертий день у дорозі. Хай їй хоча би тут буде спокійно. Якщо буде потрібно — поправлятиму ковдру. Якщо буде холодно — причинятиму вікна. Спробую перехитрити її застуду невиліковну. Я сам усе це вигадав, вона ні в чому не винна. Як я її залишу? Незабаром почнеться вечір. Швидко стемніє, повітря остигне. Краще вже охоронятиму її речі. Краще вже грітиму її стигми. Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату, раптом птахи почнуть битися в стіни, раптом дерева обступлять її й поведуть на страту, раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини, раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене, раптом забуде все, що говорила до цього, раптом серце її, золоте й шалене, буде битись тепер для когось чужого. Хай спить. Хай розбереться зі снами. Хай її нинішні сни перетечуть у колишні. Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає. Навіть якщо їй буде снитись хтось інший. І ось він сидить, відраховуючи хвилини. Сидить, нервує без потреби. А вона не прокидається лише з тієї причини, що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе. Осінь над ними з льоду й сталі. Холодні ріки, незнайомі люди. Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде. Добре, добре, знищуй листи… + + + Добре, добре, знищуй листи, стирай номери, пали мости, просто стирай, просто громи, ми вдосталь мали цієї зими. Знищуй коди, знищуй замки, теплі промені серед ріки, знищуй підозри, знищуй сміх, довіра сходила на нас усіх, тому знищуй те, що дісталось тобі, те, що вигадалося в боротьбі, те, що втратилося без жалю, те, що я і дотепер люблю. Стирай адреси та імена, ти й далі лишаєшся така одна, таких, як ти, важко знайти, пали ці нікому не потрібні мости, пали книги, пали словники, готельні чортові рушники, постіль зі слідами чорнил, ошмаття прапорів та вітрил, знищуй голос, знищуй слова, ти далі будеш так само жива, знищуй усе, що створила сама. Все буде добре. Триває зима. Забудь кожен із осінніх домів, забудь усе, що я умів, забудь усе, що вміла ти, пали ці обірвані мости, випалюй сліди зіткнень і втрат, раптом захочеш повернутись назад, раптом згадаєш собі ще раз, після всіх проклять і образ, як добре було, як нестерпно було, як тебе нищило і вело, як це торкалось твоїх основ, як просто все це почати знов. Тому краще знищуй, краще пали, неважливо хто, неважливо коли, неважливо навіщо, неважливо з ким. В тебе попереду ще стільки зим.  Десь на початку осені з’являються тиша й міць… + + + |
