Птах уночі забивається до кімнати… + + + Птах уночі забивається до кімнати, хоче вирватись, ріже повітря крилами, не знаходить виходу, не дає себе упіймати, сторожко завмирає, зібравшись із силами. Я говорю: ну що ти, послухай, спинися, не бийся так лунко серед густої темряви, ця ніч стоїть, наче важка пшениця, відбиваючись у тобі голосами і нервами. Ця ніч може бути довгою і мовчазною, вона може ділитися з нами надіями й шансами. Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною, лишайся доти, доки можеш лишатися. І хай ця ніч ранить тебе і черкає, і хай дотики її видаються тобі неприйнятними. Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає, лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму. Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами? Якими тримати словами та вчинками? Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати, і що всі мої вікна насправді завжди відчинені. Які можуть бути образи і які можуть бути скарги? Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму. Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати, найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою. Я просто й далі буду відчувати тебе уночі, згадуючи все із часом, забуваючи все із віком, слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи, затамувавши подих, не зачиняючи вікон.  Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність… + + + Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність того, що для тебе щось важать ніжність і вірність, що в твоєму житті є місце не лише для печалі, що там також є рішучість і є постійність, що ти не завжди палиш усі мости за собою, не завжди керуєшся відчайдушністю і злобою, й хоча би іноді, відповідаючи на питання, не плутаєш біль із любов’ю і злість із журбою. Саме тому я говорю всі ці слова без утоми, саме тому пояснюю тобі, звідки і хто ми, вперто доводжу тобі, що нічого не робиться марно, і що виправданими є всі паніки та судоми. Саме тому я пишу, саме тому я поруч, саме тому розраховуй завжди на поміч, саме тому ти ніколи більше не скажеш, що втіха — це вигадка, а щастя — це просто здобич. Я би ніколи не говорив, якби ти у відповідь теж не говорила, я навчений, наче риба, і обережний, ніби тварина, я ж навіть, коли приходжу до когось у дім, знаю вже наперед, хто там стоїть за дверима. Я просто знаю, що все це варте зусиль і печалі. І що ми недаремно себе до цього привчали. І що всім, хто не відступиться, ще буде сходити радість тихими ранками, золотими ночами. Можливо, я просто не вмію передати все це словами… + + + Можливо, я просто не вмію передати все це словами. Навіть не знаю, що це — образа чи радість. Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами. Але див не буває, тому я просто не озираюсь. Просто потрібно бути терплячими і міцними. Все закінчилося. Ми лишилися в більшості. Просто цей світ не може в собі вмістити такої кількості болю й такої кількості ніжності. Виснажені надвечір’я, розламані ранки, приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі. Умілий лікар вилікує будь-які рани. Час, який у нас є, зцілить будь-які болі. Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного, скільки тепла в траві й голосів на березі. Але чорта з два — я не виніс з собою нічого: все залишилося там, в безкінечному вересні. Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми. З ким хотів — погодився, з ким устиг — попрощався. Порожні легені, як порожні трюми — стільки місця для радості, стільки місця для щастя. Давай, скажи їй щось, зупини… + + + Давай, скажи їй щось, зупини. Немає жодної ночі. Немає війни. Серед цієї темряви та висоти є лише її вперте бажання піти. Хто її ще, скажи, заспокоїть і зупинить, якщо не ти? Просто спини її, не відпускай її. Хай далі говорить усі дурниці свої. Хай далі змішує кров свою зі слізьми. Потім, колись, вона піде. Але хай залишиться до зими. Дивись, які тепер довгі ночі, які порожні доми. Навіть якщо світло зранку буде сліпуче та голубе, вона все одно послухає лише тебе. Навіть якщо її святі будуть суворі й злі — хай це станеться потім. Чи не станеться взагалі. Але не відпускай її, доки сонце проступає в імлі. Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима, вона все одно найбільше боїться лишатись сама. Навіть якщо її святі будуть добрими в своїй журбі, вона все одно може поскаржитись лише тобі. Можливо тому, що найсамотніше почувається саме в юрбі. Скажи їй щось, чого ніколи не говорив. Щось про людей і птахів, про тварин і риб, щось про вічність вугілля та невагомість зерна, про те, що життя має тривати навіть тоді, коли триває війна. Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона? |
![Джулия [1984]](/data/Book/0/881000/881095/BC5_1714907615.jpg)
