Шануй здобуті вміння, дитя Європи.

Спадкоємцю готичних соборів, барокових костьолів

І синагог, де лунав плач скривдженого народу,

Спадкоємцю Декарта й Спінози,

Правонаступнику слова «честь»,

Епігоне Леонідів,

Шануй уміння, здобуті в грізну годину.

Розум маєш тренований, здатний розпізнати одразу

Добрі і злі сторони кожної речі.

Розум маєш скептичний і вишуканий, що дає нам утіхи,

Про які нічого не знають примітивні народи.

Цим розумом ведений, розпізнаєш одразу

Слушність порад, що ними ділимося з тобою.

Нехай ласощі дня проникають в легені.

Для цього маєш правила — мудрі й суворі.

Не може бути мови про тріумф сили,

Оскільки це та епоха, перемагає в якій справедливість.

Не згадуй силу, аби ще хтось не запідозрив,

Що ти потайки визнаєш занепалі доктрини.

Хто має владу, завдячує за це логіці історії.

Віддай логіці історії частину, що їй належить.

Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу,

Про руки, що власне фальшують експеримент.

Хай не знають руки твої, фальшуючи експеримент,

Про уста, що власне виголошують гіпотезу.

Вмій передбачити пожежу з безпомилковою точністю.

По чому підпалиш дім, і збудеться те, що мало бути.

З малого насіння правди вирощуй брехні рослину,

Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсністю.

Нехай буде брехня логічнішою за те, що сталось,

Аби втомлені мандрівники знайшли в ній утіху.

По дневі брехні збираймося в добірному колі,

Б’ючи по стегнах зі сміху, коли згадає хтось наші вчинки.

Роздаючи похвали під назвою кмітливості розуму,

Чи похвали під назвою величини таланту.

Ми останні, хто вміє веселощі з цинізму черпати.

Останні, чия хитрість від розпачу так недалеко.

Вже народжується покоління смертельно серйозне

І сприймає дослівно те, що ми сприймали зі сміхом.

Нехай твої слова залежать не від того,

Що вони означають,

А від того, проти кого були вони вжиті.

Зі слів двозначних зроби свою зброю,

Слова зрозумілі занурюй у темряву енциклопедій.

Жодних слів не засуджуй, аж доки урядовці

Не перевірять у картотеці, хто вимовив ці слова.

Голос пристрасті кращий за розуму голос,

Оскільки безпристрасні історію змінити не годні.

Не люби жодної країни: країни так легко гинуть.

Не люби жодного міста: міста западають в руїни.

Не зберігай речей, бо з твоєї шухляди

Підійметься дим, отруйний для твого подиху.

Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть

Або, покривджені, просять допомоги у тебе.

Не дивися в озера минулого: іржею покриті,

Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.

Хто про історію мовить, той завжди безпечний.

Проти нього свідчити не встануть померлі.

Які захочеш можеш приписати їм вчинки,

Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.

З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя.

Надаси йому рис таких, яких тобі треба.

Гордий від влади над людьми, що давно померли,

Змінюй минуле на власну, кращу подобу.

Сміх, що постає з поваги до правди,

Є сміхом, яким сміються вороги народу.

Вік сатири закінчився. Не будемо більше

Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.

Суворі, як і належить будівничим справи,

Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.

З устами стиснутими, розумові покірні,

Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.

Яке тепле світло! З рожевої затоки

Ялини щогл, відпочинок линв

В імлі світанку. Там, де у води моря

Впадає струмінь, при містку, звучання флейти.

Далі, під аркою давніх руїн

Видно маленькі постаті,

Одна має червону хустку. Ще дерева,

Гори і вежі ранкової пори.

Повинен буду розповісти колись, як змінив

Думку про поезію і як сталося,

Що вважаюся нині одним із багатьох

Торговців і ремісників японського королівства,

Які складають вірші про цвітіння вишні,

Про хризантеми та місячну повню.

Коли б я міг венеційських куртизанок

Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича,

І з тканини єдвабної, перлової пов’язки

Вилущити важкі груди, червону

Смужку на животі від застібнутої сукні,

Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів,

Що прибули того ранку з покладами золота;

І коли б одночасно я міг їхні бідні кості

На цвинтарі, де лиже браму жирне море,

Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь,

Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,

Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії

Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу.

А тоді нам має вистачити цвіту вишні

І хризантеми, і повного місяця.