+ А ребе, вислухавши їх, сказав: «Кожен порт і кожен вокзал, кожне шосе, що лежить між полями, так само поєднує, як і розділяє. Головне — це свобода як моральний закон. І взагалі — як можна мати справу з таким мудаком? То в чому ж, питається, загадка ця? Загадка виключно у волі творця. І коли ми співаємо свої псалми, він дивиться на нас із космічної пітьми. Слухає наші співи сумні. Іноді підспівує. Іноді — ні». Переливання нас робить байдужими до крові… + + + Переливання нас робить байдужими до крові. Щоб бути зрозумілим, мало знатись на мові. Слова — вони, як вина: завжди знищують пам’ять, хоча бувають десертні, а бувають столові. П’ять років я жив у цьому спальному районі. П’ять тисяч мирян тут зранку моляться Мамоні. П’ють кров Господню, зазирають у безодню, годують драконів на державному кордоні. Господь був поруч, він заходив у гості. Коли ми трапили із ним на безлюдний острів, він мав при собі чотири томи «Капіталу», я — рибні консерви і гральні кості. Але Господь мені сказав: «Для чого консерви? Головне, — сказав Господь, — наші внутрішні резерви». За тиждень він був винен мені свої талони і плюс десятину з кожної церкви. Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти. Ми не можемо впливати на здобутки і втрати. Удача — це вбивця, що ламає нам суглоби. Плюс заряджені для нас ігрові автомати. Спробуй заховатися від власної удачі. Всі кола пекла однаково гарячі. Не так важливо, хто сидить в радіорубці. Головне — які ти сам вибираєш передачі. Самотність — пора для несподіваних рішень. Вернусь живим додому — питиму тиждень. Злий і живучий битимусь в падучій, сидітиму в темряві й лякатимусь тиші. Забудь про обачність, забудь про обережність. Нами так чи інакше рухає залежність. Жодна з конфесій не позбавить депресій, якщо ти бачив місце, де згортається безмежність. Повернемось додому, до мирної праці. Найгіршу судому лікують медитації. Наше минуле — це кохання й хвороби. Життя цінує юних і хоробрих. Ніхто нікого не чекає і не кличе. Наше майбутнє — безтурботне і вбивче. Наша любов — листя звіробою. Найбільша спокуса — залишитися собою».  2015-ий рік… + + + 2015-ий рік. Світ складається з відкритих повік. На тебе дивиться тисяча очей. Що в тебе є з особистих речей? Якщо цьому небу судилося згоріти, яка різниця, в якій із печей? 2015-та зима. Смерть ніколи не приходить сама. За нею зазвичай приходить пам’ять — на неї хворіють, від неї потерпають. Ти бачиш: я вижив, у мене два серця, зроби що-небудь із ними обома. Все, що відомо мені: світ розділяється на ночі й дні, минуле складається з прози та віршів. Мені заважає лише те, що я вижив. Розмови з мерцями — об’єктивна даність. Питання не в принципах, питання в ціні. Світ зробили зі слів, з чорних лексем і семантичних полів. Жовті квіти, повільні комети — ідеальне місце для того, щоб померти. Хочеш знайти варіант порятунку — шукай у тому місці, де він болів. 40 років зими. Осінь протягує тебе крізь дими. Зима добиває тебе ногами. Добре — це коли не безнадійно погано. Свобода, зазвичай, у тому й полягає, аби добровільно вернутись до тюрми. Це ще не кінець. В повітрі б'ється тисяча сердець. Кожне з них невиліковне і тепле, кожне з них б’ється за тебе. Коли говоритимеш про рівність і братерство, спитай, що думає про все це творець. Спитай, чому він затих. Церква — лише певна кількість святих, кількість відмолених і кількість вбитих. Кому я маю дякувати за кожен свій видих? Їх немає не те що поруч — їх просто немає серед живих. Зберігається все: всі ординаторські та КПЗ, всі трапезні, літерні й цілодобові, всі ті, хто клявся на вуличній крові, хто обіцяв померлим усе владнати, хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе. Все лишається тут. Теплий ґрунт, золотий мазут. Небо над містом — темне, як опік, знає свій вік, веде свій облік, торкається листя, торкається квітів, жіночих облич, дитячих застуд.  Старші питають Фому… + + + Старші питають Фому: «Скажи, Фомо, чому ти кожного разу будуєш церкву, а отримуєш на виході чергову тюрму? І сидиш в цій тюрмі, де навіть слідчі німі, чекаючи що зійде те, чого не сіяв у мерзлому грунті по довгій зимі. Скажи, Фомо, чому ти готовий вірити будь-кому, але не хочеш слухати власного серця, яке переганяє цю лють німу?». А Фома відповідає їм так: «Вважайте, що я останній мудак, але так, як ви несете свою віру, хіба що вбитих виносять під час піхотних атак. Ви ж не думаєте взагалі, як нам виглядати на вашому тлі, як після вас нам лишатися жити, тим більше — як нам лежати в землі. Ось ви за ним ідете, спів його тихий, а волосся густе, але як йому вірити, коли я знаю, що з цього каміння нічого не зросте?» «Та ладно, — кажуть старші, — Фомо, а для чого ми тут стоїмо? Для чого зазираємо йому в обличчя, з надією, ніби сліпі в трюмо? Думаєш, нас не вбива, скільки розпачу містять його слова, як він одним дарує віру, а іншим лише громадянські права? Просто, Фомо, не бійся, не бійся. Страх у серці — найжорстокіший вбивця. Страх позбавляє тебе любові. Він не боїться — і ти не бійся. Страх не лишає тобі надії. Він діє на того, на кого діє. Страх — це не пам’ять про те, що минуло, а відсутність віри в майбутні події». «Ладно, — говорить Фома, — віра ніколи не приходить сама, віра — як форель, на яку полюєш, і тримаєш потому руками обома. Хай тепер б’є хвостом, лускою зблискує над блок-постом. В мене є лише те, що я тримаю в долонях. Так само ось і з вашим Христом. Ви самі вірите лише тоді, коли він втішає вас у біді. Легко вірити, коли поруч із тобою хтось радиться з мертвими і ходить по воді». А старші кажуть: «Фомо, а з чого ми живемо? З того, що небо працює, мов машина, і в надійних руках аварійне кермо. Ти теж можеш вірити, Фомо, вір, оскільки жоден демон і жоден звір не позбавить тебе твого права на віру, доки ти маєш мову і зір. Говори про довгі жнива, про почуті підлоти й побачені дива, неважливо, чи при цьому хтось тебе почує, головне — чи знайдеш ти потрібні слова». І старші стоять над ним, діляться справжнім і головним, говорять, як глухонімі зазвичай говорять із іншим глухонімим. …Протягом довгих років життя виловлює боржників і робить із атеїстів та клерків місіонерів і чоловіків: йти в одній із ватаг, писати знамення на прапорах, вірити в те, в що насправді не віриш, не боятись того, що вганяє в страх… |
